Хроніки Ардріана - Фенікс

Розділ 1. Початок

5858 рік від Світанку Епох

Поселення Сільванів Вельн

Колись давно, у добу, яку називають Світанком Епох, жив великий арконіт — Маерон із Вічного Полум’я. Він був не лише майстром магії, а й першим, хто поєднав її з металом і вогнепалом. Відкривши таємницю енергії, яку називав Есенцією Світів, Маерон створив п’ять Артефактів Влади — предметів, здатних змінювати саму тканину реальності.

Кажуть, той, хто зможе об’єднати всі артефакти, отримає силу керувати стихіями, часом і волею рас цього світу.

Вогонь спалахував у серці легенди, а метал і магія зливались у єдиному пульсі, що міг змінити саму долю світів.

— Дідусю, а ти брав участь у тій війні? — запитав малий Фаенір, щільніше загортаючись у ковдру.

— Ой, ні, мене тоді й не було, — усміхнувся старий, очі його блищали теплом спогадів.

— А звідки ти знаєш, що все це правда?

— Мій батько розповідав мені, — сказав дідусь, спокійно погладжуючи бороду, від якої відлітали сиві прядки.

— Але ж це лише байки…

— Можливо. Уже пізно, Фае, спати.

— Дідусю, а можна ще одну легенду.

Редрік усміхнувся ширше:

— Добре, одну. Про воїнів із раси Скайріанів. Вони наші брати не по крові, а за ідеєю.

Фаенір слухав розповідь, поки очі поволі злипалися. Він бачив у снах широкі горизонти і повітряні фортеці, де воїни боронили небо від темряви. Незабаром його поглинула темрява снів.

Та раптом цей сон перервав пронизливий крик:

— Прокидайся! Швидко! Фаенір, потрібно тікати!

Хлопець розплющив очі й побачив дідуся з обличчям, сповненим страху. Світло ліхтарика відкидало довгі тіні на стіни кімнати.

— Що трапилось? — пробурмотів він. — Чому…

— Не зараз! — перебив його старий. — Візьми цю шкатулку та біжи подалі!

Ще не встиг Фаенір зрозуміти, куди йти, як із вулиці долинув жахливий, пронизливий крик. Серце калатало в грудях, а вуха дзвеніли.

На вулиці вирували вогняні воїни — Ігнарі. Їхнє обладунки блищали, як розплавлений метал, а очі палали червоним світлом. Вони без жалю спустошували поселення за поселенням, залишаючи за собою лише попелище і крики.

Один із воїнів помітив малого й рушив прямо до нього. Дідусь стиснув шкатулку в руках і штовхнув хлопця:

— Бігом, і не озирайся!

Фаенір забув про все, що було до того дня, і мчав крізь вузькі вулиці, стрибаючи через попелище й розбиті лавки. Дим від палаючих хат колихався у повітрі, обпалюючи ніс і волосся. Він відчував, як серце стукає у грудях, а руки ковтають важку шкатулку.

Він чув, як тріщить дерево над головою, і на мить подумав: а раптом дідусь не вибрався?”

Минуло декілька днів, поки він дістався до іншого поселення й зміг передати попередження. Але його рідного дому вже не існувало — лише попелище, смолоскипи пам’яті і тиша, що стискала серце.

Шкатулка засяяла світлом та почали з'являтися символи яких раніше він не бачив, але всеодно залишалася замкненою, немов сама зберігала таємницю, і Фаенір відчував, що вона чекає на того, хто буде гідний її сили.