Острів мого першого кохання

Розділ одинадцятий

Жасмін

Все-таки добре, що я навчила Ендрю готувати. Зранку я ще не прокинулася, а він уже щось варить на вогнищі. Мене розбудив запах диму й чогось дуже смачно пахнучого. Нога болить, і навіть трохи смикає — лиш би тільки не інфекція.

— Доброго ранку, Ендрю, — покликала я.

Він одразу підійшов до мене.

— Як ти? — запитав, в очах читалося занепокоєння.

— Боляче, дуже боляче, погано. Треба, щоб ти оглянув рану і, якщо потрібно, почистив. Коли сонце підніметься вище, допоможи вийти з печери — тут погано видно, а там при яскравому сонячному світлі, можливо, краще роздивишся, чи не залишилося чогось у рані. Закип’яти воду, де там рештки мила — все має бути стерильно, і руки в тому числі. І принеси аптечки, обидві.

Через деякий час він приніс сніданок — сніданок у ліжко, схоже, з цією ногою я перетворююся на справжню принцесу. Сарказм, звісно, але навіть якщо загоєння пройде без ускладнень, то мінімум на два тижні я виведена з ладу. Після сніданку він відвів мене в кущики — ну і ранковий туалет, допоміг умитися. Потім, піднявши на руки, переніс на сіно біля входу в печеру. Поки він мив руки й готував усе необхідне для огляду рани, я випила таблетку знеболювального — краще зробити це заздалегідь, ніж чекати потім, коли ж вона подіє.

Не буду описувати, як він копирсався в моїй стопі, скажу коротко — боляче було так, що я двічі ледь не наробила під себе. Нарешті він закінчив і, піднявши мене на руки, хотів віднести на постіль, але я попросила, щоб відніс у кущики. Після цього вклав мене на постіль і сам сів поруч.

— У нас є таблетки, щоб зняти твій біль?

— Їх майже не лишилося.

— Але ж їх було багато, я бачив, коли ти мені давала, щоб зняти біль у моїй вивихнутій нозі.

— Було багато, тепер лишилося штук п’ять.

— І куди ж вони поділися?

— Ендрю, розумієш, у багатьох жінок під час місячних буває досить сильний біль. Я й так економила, як могла.

— Чорт, як же невчасно все це сталося. І як же ти тепер без знеболювальних?

— Терпітиму.

— Ох, бідна Жаст, краще б я порізався замість тебе.

Він почав гладити моє волосся, а я, притягнувши його до себе, обняла. Який же він класний. Ніхто з моїх колишніх не зрівняється з ним. Гарний, добрий і з такою чистою та доброю душею. От не був би він моїм братом — нікому б не віддала. Хоч ми й не кровні брат і сестра, але по документах ми рідні. Про таємницю мого походження в сім’ї знали всі, крім Ендрю. А так… Якщо виберемося, то не дозволю жодній вертихвістці закрутити йому голову.

— Жаст, хотів запитати...

— Про що, Ендрю?

— Вночі ми говорили про це… Ну, про те, щоб взяти себе в руки…

— І що?

— А скажи, у жінок як? Їм же, ну типу, нічого брати в руки?

— О, молодий чоловіче, ось що тебе цікавить у той момент, коли твоя сестра лежить, можна сказати, при смерті.

— Жаст, тобі що, дійсно так погано? Ну вибач. Тоді закриємо це питання, може, аптечку принести?

— Сиди вже, таблетка ще діє. Тему ти підняв не звичайну, зазвичай хлопці з дівчатами про таке не говорять.

— Чому ж не говорять, ми ж говорили.

— Ладно, підловив, — усміхнулася я. — Тебе цікавить, що дівчата роблять, коли їм теж хочеться?

— Ну і це теж.

— А що ще?

— Ну от дивись, у нас якщо хочеться, то він стає більшим, а у дівчат як зрозуміти?

— Кхм-кхм, — закашлялася я від такої нахабності.

— Ні, ну якщо це великий секрет, то вибач. Я просто думав, що в нас немає таємниць один від одного.

— Ну добре, вмовив, розповім. Отже, якщо коротко, то коли дівчина дуже хоче, у неї там стає мокро. А якщо дуже-дуже хочеться, то дуже мокро.

— Це як у нас виділяється змазка?

— Так.

— І що ж вони роблять, якщо дуже-дуже хочеться?

— У жінки є такий горбочок, він дуже чутливий, вони його гладять — і їм стає дуже добре.

— А, бачив в одному ролику, я ще думав, чого вона там теребить?

— Все, закриваємо тему, а то я бачу — ще трохи, і тобі доведеться брати себе в руки.

— Дякую, Жаст, — сказав він і, підскочивши, побіг з печери. — Ти якщо що — кликни, я поруч, — це вже через плече.

Я лягла зручніше, підклавши ногу. Підсумуємо: перекису водню в нас не так уже й багато лишилося. На пару перев’язок — і все. Йод теж майже закінчився. Віскі ще пів пляшки. Його треба берегти — це останній антисептик. Біда. Довго ми протягнемо без ліків?

Непомітно для себе я й заснула.

Розбудив мене тягнучий біль унизу живота. От тільки цього, для повного щастя, мені не вистачало. Я ж і обходити себе нормально не зможу. Доведеться просити допомоги в Ендрю. Незручно — жах. Але… Ні, все-таки спробую якось сама.

На силу встала на здорову ногу. Пострибала до валізи, де лежать мої жіночі штучки. З великими зусиллями пристосувала свої труси-памперси, засунувши в них складений у кілька разів колишній бинт із татової футболки. Тепер узяти з собою таблетку, щоб потім проковтнути, коли й живіт, і нога болітимуть сильніше, а поки біль терпима. Все, тепер у постіль. Усі ці казки про те, що підняти ноги вище — і живіт не так болітиме — маячня. Може, комусь і допомагає, але мені жодного разу.

Ендрю давно не заходить, а обіцяв — я поруч. От і надійся, такий самий, як і всі чоловіки. І що я себе накручую — можна ж покликати й перевірити. О стоп, я ж сарафан забула надіти. У нас із ним мовчазна угода: коли в мене ці дні, я надягаю сарафан, щоб не бентежити його виглядом своїх трусів. Хто б сказав рік тому, що я без сорому ходитиму перед братом голяка, а соромитимуся ходити в трусах — нізащо б не повірила. А тут ось як життя все перевернуло з ніг на голову.

Ендрю

Три дні минуло з того часу, як Жасмін порізала ногу. Рана запалилася й загноїлася. У неї температура — не знаю точно яка, але вона гаряча, дуже гаряча. Перекис закінчився, йод теж. Я промиваю рану віскі, але й він уже майже закінчується. Я дуже переживаю і, коли вона не бачить, плакав не раз. Чим це все закінчиться? Невже й вона помре? А ще в неї ці дні... Як же невчасно. Вона ж за собою і доглянути не в силах. Ослабла так, що не те , що встати — голову тримати не може. Мені самому доводиться міняти їй прокладки з тих віхтів, які вона зазвичай для цього використовувала, а потім їх прати.

Кожного разу, коли я знімаю з неї брудну ганчірку й бачу кров і піт між ніг, у мене всередині все стискається. Спочатку я відвертався, соромився , думав — як же так, це ж Жаст, моя сестра, принцеса… А тепер просто роблю це швидко, акуратно, намагаюся не дивитися довго, але все одно бачу. І кожен раз думаю: «Якщо вона помре — це буде моя вина. Я недостатньо швидко помітив, недостатньо добре промив, недостатньо молився». Руки тремтять, коли я мию її теплою водою з каструлі, а вона лежить без свідомості й нічого не відчуває. Я шепочу їй: «Вибач, Жаст, вибач, що торкаюся тебе так… але я мушу, щоб ти не померла».

Спочатку вона соромилася, коли ще була при тямі, просила віднести її до струмка помитися, але в неї стався такий жар, що вона двічі (це те, що я зафіксував) втрачала свідомість. Пробував годувати — їсть погано. Невже помре? Я цього не переживу — вона остання людина з нашої родини, яка мені так дорога.

Наступного дня

Сьогодні вона перестала приходити до тями, а може, й приходить, але нічого не розуміє. Проводив з нею процедури — вона раптом розплющила очі й дивиться, а в очах ніби туман. І погляд такий, немов дивиться вона на мене вже з того світу. Я говорю з нею — не реагує, тільки інколи болісно стогне. Стогне так страшно, немов у неї душу виривають. Вона така молода й красива… була. За три дні температура так її виснажила, що під очима чорні кола, вона без перестану марить і така гаряча, весь час потіє. Коли намагаюся напоїти чи нагодувати, голову доводиться підтримувати. Проклятий острів — невже ти забереш її в мене?

Вночі я сиджу біля неї, не сплю. За входом у печеру — чорнота, тільки далекий шум океану й іноді різкий крик нічного птаха — ніби хтось стогне разом з нею. Місяць іноді визирає крізь хмари, і тоді на чорному базальті берега з’являються сріблясті відблиски, а водоспад десь угорі на хребті тихо гуде, ніби острів дихає. Франжипані біля входу пахнуть солодко й важко, ніби намагаються заспокоїти, але від цього тільки гірше — бо вона лежить гаряча, мокра від поту, і я не можу її врятувати. Я беру її руку, холодну й слабку, і шепочу: «Не йди, Жаст, не залишай мене одного. Я без тебе не вмію жити». А острів мовчить, тільки вітер шелестить у листі панданусів, ніби відповідає: «Вона ще тут… але ненадовго». І я знову плачу — тихо, щоб не розбудити її, якщо вона раптом почує. Як шкода, що я нічого не кумекаю в пігулках, можливо якась з них і покращила б її стан. Але яка?Вона стала для мене не просто сестрою, вона стала моїм найкращим другом, з яким я можу говорити про будь-що, і вона не насміхнеться й нікому не розповість. А ще я не уявляю, як мені жити без неї. Якби вона не була моєю сестрою, я б на такій одружився, коли виросту.

О Жаст, благаю тебе, благаю Господа, благаю всіх, хто там на небесах може почути мій плач, не забирайте її в мене. Вона — найкраще, що в мене було в цьому житті, будь ласка, не забирайте, залиште їй жити. Нехай навіть вона стане кульгавою — я носитиму її на руках, але тільки не забирайте. А якщо вам так потрібне чиєсь життя — заберіть моє натомість, я згоден, тільки нехай вона живе.

Ось так я плакав і молився, як умів, коли не був із нею поруч. Хоча мені інколи здається, що вона майже нічого не розуміє — надто ослабла або просто весь час знаходиться в мареннях.

Жасмін

Нарешті я прийшла до тями. Я розумію, що хвороба мене так підкосила, що певно кілька днів я перебувала в безпам’ятстві. З цих днів я мало що пам’ятаю… напевно, нічого, якщо щось і спливає в пам’яті, то незрозуміло — сон це чи яв. Сьогодні вперше відчула себе більш-менш нормально. Температура ще є, але я вже можу хоч щось розуміти. І ще — я йду на поправку. Звідки я це взяла? У мене з’явилося звіряче бажання їсти. Їсти і пити.

— Ендрю, — покликала я і здригнулася — невже це мій голос?

— Жаст, мила, ти прийшла до тями, слава Богу! — він кинувся до мене. — Як ти?

— Перше — хочу їсти, багато-багато їсти. І пити.

Він відразу метнувся з печери й уже за пів хвилини приніс каструлю з чимось дуже смачно пахнучим. Так, ох і ослабла я — навіть поїсти сама не можу. Він обережно поклав мою голову собі на стегно, однією рукою підтримував, а другою годував, час від часу витираючи мені рот і підборіддя пальцями.

— Як моя нога? — запитала я, коли наїлася.

— Сьогодні вранці вийшло багато гною, я чистив рану як міг, але антисептики закінчилися.

— І віскі?

— І віскі.

— Я колись читала, що рани промивали сечею, коли не було чим. Тут я принюхалася — сіно дійсно смерділо сечею й ще чимось неприємним.

— Ти що, теж читала про цей спосіб і вже сцяв мені в рану?

Він заперечно похитав головою.

— А чому тоді так смердить?

— Це ти ходила під себе, я як міг міняв сіно під тобою, але, видно, трохи вбралося в ґрунт. Нічого, як зможеш рухатися — я тут усе поміняю: і сіно, і ґрунт.

І тут я згадала про свої місячні й уявила, яка антисанітарія в мене між ніг утворилася за ці дні, поки я лежала без свідомості. Мене ледь не знудило, але зголоднілий шлунок не хотів віддавати довгоочікувану їжу. Прислухалася до відчуттів — ніби все нормально, там комфортно. Моя рука сама поповзла вниз, щоб перевірити.

— Там усе чисте й свіже, — випалив Ендрю, побачивши мій рух.

В мене очі вилізли на лоба.

— Ну правда, я тільки на другий день здогадався… навіть не здогадався, а побачив, що твої сідниці в крові.

— І?

— І вирішив, що треба поміняти ганчірочку.

— І?

— Ти була дуже брудна всюди, не тільки сідниці, кров прилипла до волосся, і ще ти сходила під себе. По великому...

Мої очі, напевно, стали розміром з блюдце.

— І?

— Ну я ж пам’ятаю, як ти й мама казали, що гігієна в тропіках — справа першорядна. Я нагрів води, помив тебе, надів сухі труси й вставив нову прокладку. Перші три дні це доводилося робити по три-чотири рази на день, а тепер крові вже майже немає. Та й під себе ходити ти останній день перестала.

Я заплющила очі — хотілося плакати, але, мабуть, температура видавила з мене всю вологу, і сліз не було.

— А де ти брав матеріал на мої ганчірочки? Ти порізав наш парадний набір одягу?

— Ні, ти що, це ж недоторканний запас. Я прав старі, а закладав ті, що встигли висохнути.

Такого просто не може бути. Від надлишку почуттів у мене стисло горло.

— Принеси попити, — сказала я не стільки від бажання пити, скільки щоб мати час переварити всю інформацію.

Він метнувся з кухлем до струмка, а я, заплющивши очі, лежала й думала — невже таке може бути?

— Ось, пий, — він обережно підтримував мою голову, поки я пила.

— Тобто ти, Ендрю, мене мив усюди.

Його обличчя вкрилося рум’янцем, і він сором’язливо кивнув, не сказавши ні слова.

— І ти, значить, тепер розглянув мене всюди.

— Ну я ж не спеціально, — виправдовувався він.

А мене вже прорвало на сміх від того, з якою дитячою наївністю він намагався виправдатися. Хлопчику мій, ти навіть не уявляєш, що ти для мене зробив. Але вирішила не показувати свого захоплення його вчинком, а продовжила грати свою роль.

— І скільки разів тобі довелося брати себе в руки після всіх цих процедур зі мною?

Він гордо вигнув груди й з блиском в очах сказав:

— Ні разу.

— Ні разу? Це добре, добре, що напівмертва жінка тебе не заводить.

Він прикусив губу й образливо подивився на мене.

— Що?

— Ти глузуєш? Я виплакав цілий океан сліз, я благав усіх богів, щоб вони не забирали тебе в мене. Я навіть пропонував їм забрати моє життя, якщо їм так треба забрати чиєсь, аби тільки ти… А ти… ти ...— він відвернувся, і його плечі здригалися — плакав він по-чоловічому, беззвучно.

— Іди до мене, Ендрю.

Він стояв спиною й не рухався.

— Ендрю, ляж біля мене, чи я така гидка, що ти тепер боїшся лягти поруч?

Він підійшов і мовчки ліг поруч. Я притягнула його до себе. Його голова лежала на моєму плечі, а сльози з його щоки стікали мені на шию.

— Ти не уявляєш, що мені довелося пережити.

А я не уявляла. Не уявляла жодного чоловіка з тих, кого я знала, хто б зміг зробити те, що зробив він. Хто б зміг — красень Боб? Чи закоханий у своє тіло культурист? Чи той, хто відчув себе альфа-самцем після того, як трахав Джуді, а потім і мене — Чарлі? Ніхто. Миленький хлопчик, а ти щей виправдовуєшся переді мною.

Я повернула голову, притягнула його ближче й поцілувала в губи. Не хтиво, не пристрасно — просто в губи, але це був довгий поцілунок, і його очі заблищали, а сльози в них висохли за ці пів хвилини, поки наші губи торкалися одна одної. На його обличчі з’явилася усмішка.

— Ендрю, що?

— А я ж ніколи не цілувався з дівчатами, уявляєш — ти будеш першою дівчиною, з якою я поцілувався по-справжньому, в губи. Я це запам’ятаю на все життя — мій перший дорослий поцілунок. Це так круто, мені сподобалося. Дякую, Жаст. А можна, коли ти видужаєш, ще колись поцілуватися?

Боже, який же він ще дитина. Дитина з великим серцем і чистою душею.

— Ендрю Мазовецький, я урочисто клянуся, що колись я подарую тобі найсолодший поцілунок у твоєму житті.

Він підскочив на ноги й, підстрибуючи, як молоде козеня, почав танцювати по печері, повторюючи: «Так, так, так!» — і це його «так, так, так» вилилося в якусь мелодійну пісеньку. Як мало потрібно для щастя...

А потім я й не помітила, як заснула. Але це вже був здоровий сон, сон людини, яка починає свій нелегкий шлях до видужання. І мені навіть наснився сон. У тому сні Ендрю і я стояли на березі тієї бухти, звідки ми починали свій шлях. Старий полінезієць і його дружина стояли позаду нас і лагідно посміхаючись дивилися на нас. А ми з Ендрю цілувалися, цілувалися по-дорослому, і мені це дуже подобалося. А з борту «Старої леді» на нас дивилися батьки, і вони також посміхалися. Хельга лагідно всміхаючись кивала головою, немов благословляючи наші палкі поцілунки...