Острів мого першого кохання

Розділ чотирнадцятий

Жасмін

Незабаром почнеться сезон дощів. Спека потроху спадає, все частіше дме східний вітер, приносячи з собою важкі, низькі хмари, набряклі вологою. Повітря стає густішим, насиченим запахом солі, мокрої землі й далеких дощів, що вже бродять десь над океаном. Після коротких злив базальтові скелі блищать, ніби вкриті лаком, а в низинах, де ростуть густі зарості панданусів і папоротей, земля випаровує теплий, солодкуватий аромат перегною й франжипані. Десь унизу, біля берега, океан уже гуде глибшим, важчим голосом — знак, що шторми наближаються.

У нас знову живе Джуді — вона повернулася зі своєю донечкою, молоденькою козочкою світло-коричневою в темні смуги, справжньою стрибункою. Вона така кумедна й грайлива, що дивитися на неї — одне задоволення. Загалом у нас знову є молоко, і це дуже добре. Воно нам дуже допомогло, коли три місяці тому один молодий невіглас умудрився підхопити ангіну. Добре, що не гнійна — вилікувала швидко, без ускладнень. Але навіть після того, як ангіна минула, я все одно змушувала його пити перед сном гаряче молоко.

А ще недавно ми бачили, як далеко від острова проходив вантажний корабель — надто далеко, щоб навіть намагатися подавати сигнали. Сказати, що ми засмутилися — ні, анітрохи. Наше життя на острові, наш побут з кожним прожитим місяцем обростає новими навичками, від яких життя стає трохи комфортнішим. Звичайно, якби в ці умови закинути людину з Сан-Франциско чи іншого мегаполісу, то після міського комфорту це здалося б їй пеклом. Але ми прожили на острові вже більше року, ми важкою працею добивалися всього, що маємо, чого досягли, — і якщо порівняти з тими умовами, в яких ми жили рік тому, це рай.

Після полудня задув північно-східний вітер, і на горизонті з’явилися темні, важкі хмари — це погано. Вони йшли широким фронтом від краю до краю неба, небо чорніло на очах. Таке вже бувало не раз — погано. Дощ буде холодним і затяжним. Де ж Ендрю? Штормовий фронт наближався, з хвилини на хвилину почнеться холодна злива, а його все немає. Ось уже видно на тій стороні острова, де гори вищі, від хмар униз потягнулися темні пасма — там почалася злива. Десь далеко загримів грім, низький і протяжний, ніби острів сам застогнав. Де ж він… ага, ось біжить.

— Як успіхи, Ендрю?

— Накопав коренеплодів на дальній ділянці, по дорозі кілька кокосів — і все, сумка повна й важка, — він поніс сумку в печеру.

Добувач, молодець. Росте не по днях, а по годинах, як у казці, уже вищий за мене став. І важчий. Тепер той наш «матрац» (або, як ми його називаємо, «лодка») щоночі трохи просідає під його вагою. До ранку Ендрю опиняється нижче загального рівня матраца, а оскільки спимо ми поруч, то і я мимоволі сповзаю по схилу вниз і фактично опиняюся майже на ньому або щільно притиснута своїм тілом до нього. Спочатку соромилася, та й він теж. Але потім виявилося, що так навіть краще — під ранок зазвичай стає прохолодніше, а так тепліше.

Швидко розклавши все, що приніс Ендрю, ми стали біля виходу з печери, спостерігаючи, як штормовий фронт наближається до нашої частини острова. Помітно похолодало. Коли хмари накрили нашу сторону, з неба на землю посипалися не краплі дощу, а дрібні, м’які крупинки — щось середнє між льодом і спресованим снігом. Це був град, але не в звичному нам вигляді великих крижинок, а дрібна, м’яка, снігоподібна крупа. Ніколи б не подумала, що на Маркізьких островах таке може бути. Вітер приніс запах мокрого базальту й солоної води, змішаний з ароматом розігрітого листя, що вже падало під вагою крупинок.

Похолодало дуже сильно, ми перейшли в наш півкарман — тут не так продувало.

— Поїсти б, — тихо сказав Ендрю, весь стиснувшись. — Холодно.

— Зараз принесу, а ти поки стягни на постіль усі шкури і наноси більше сіна з глухого кута печери — принеси побільше. Поїмо — і ляжемо відпочивати. Усе одно ще години три буде холодно, якщо дощ вщухне, а якщо ні — то й довше. Тому план такий: поїмо — і в постіль, у теплі перечекаємо негоду. Не вистачало ще застудитися — аптечка ж майже порожня.

Поївши, підклавши шкури під себе на матрац і накрившись товстим шаром сіна, лягли. Ендрю, як завжди, повернувся до мене спиною, я обійняла його ззаду — і так, зігріваючи одне одного, ми непомітно заснули.

Прокинулася — точніше, розбудив мене Ендрю. Навіть не так — розбудило мене те, що мій сосок на правій груді хтось ніжно смоктав. Перша думка: «О Боже, як же приємно, які ніжні губи й язик». Наступна думка: «Хлопець страх втратив, думав, поки я сплю, то не відчую... О ні, не зупиняйся». Я розплющила очі й подивилася на нього. У нього очі від задоволення заплющені чи він справді спить? Дихання майже рівне — мабуть, спить.

Лежу й боюся поворухнутися, щоб не розбудити. Ох, як же мені цього бракувало. М-м-м… — це я про себе, щоб не сполохати. А може, ну його все… Ми ж не рідні… Ох, він ще й об стегно треться… Опустила погляд нижче — темнувато, погано видно. Ні, треба припиняти, я не витримаю й сама насажуся.

Обережно відсунулася — спить. Вийшла з печери. Прохолодно — саме те, щоб трохи прийти до тями. Дощ уже вщух, але краплі ще падали з листя, а повітря було свіжим, насиченим запахом мокрих квітів франжипані гібіскусів й солоного океану. Десь унизу шумів прибій, а над головою тихо кричали нічні птахи.

Ендрю

Вчора через негоду лягли раніше. Ох і сон мені наснився… Сьогодні зранку стараюся навіть у бік Жаст не дивитися. Один раз глянув — і тут же сон перед очима. Аж незручно. Сестра ж усе-таки, а таке наснилося… Ех, шкода, що вона мені сестра. Хоча з іншого боку — ні в кого немає такої сестри. Вона найкраща, вона як найвірніший друг, і ще вона найгарніша. Мабуть, тому в мене й сни такі. Якби уявити, що моєю сестрою була б її подруга, руда Джуді, — снилися б мені такі сни? А Жаст — найгарніша з усіх, кого я бачив. Інакше й бути не може — вона ж принцеса.

Вирішив: сьогодні піду на скелі по яйця, треба трохи відволіктися, зайнятися справою й, можливо, узяти себе в руки.

— Ендрю, їсти. Чим сьогодні плануєш зайнятися?

— Піду на скелі яєць назбираю.

— Яйця нікуди не дінуться, ще встигнеш. Іншим разом. Ти їж, не відволікайся. Я тут подумала: після вчорашнього дощу ґрунт трохи пом’якшав. Тому зараз поїси — і підемо разом копати бульби. Треба робити запаси, поки сезон.

Мовчки їв, трохи засмучений, що не вийде побути на самоті. А так хотілося взяти себе в руки. Не вийде, і ще вона цілий день буде на очах. Так-то я вже звик до її наготи, і якщо думати про щось стороннє — усе нормально. Але після сьогоднішнього сну…

— Як скажеш, я готовий.

— Зберу все необхідне — і в дорогу.

Я ніс два сумко-мішки й сокиру, Жаст ішла налегко — крім ножа, нічого не брала. Дійшли до місця, де росли рослини з тими смачними коренеплодами в землі. Солодка картопля мені подобається найбільше з усіх бульб, що ми викопуємо. Я розпушував ґрунт навколо рослини й переходив до наступної, а на моє місце вже ставала Жаст і вибирала з землі ці невеликі, але дуже смачні дари природи.

Я намагався не дуже на неї дивитися, але погляд усе одно тягнувся до неї, як магнітом. За цей рік вона трохи схудла, ставши від того ще граційнішою. Струнка, підтягнута, з дуже вузькою талією, ноги довгі й красиві. Яка ж вона гарна… Ось знову нахилилася, збираючи бульби — вигин стегна магнітом притягує погляд. Вона гарніша за маму, хоча мама теж була красива. Але в Жаст краса якась незвичайна — мабуть, це результат змішання шведської крові з маминого боку й польсько-ірландської з татового.

Знову відволікся на розглядання принцеси, а працювати ж треба. Назбиравши дві великі сумки бульби, вирішили, що після обіду зробимо ще один захід. Тепер постало питання, як донести цей вантаж до печери. Одну сумку я донесу, дві вже буде важко. Сподіватися, що Жаст понесе іншу, не варто — для неї це занадто важко.

— Давай так: я несу сумку, ти — сокиру, потім ти займаєшся обідом, а я метнуся за другою.

— Добре, домовилися.

Жаст легкою ходою йшла попереду з сокирою й ножем, а я з важкою сумкою тупав позаду. Її сіднички так кумедно гойдалися, що я зрозумів — мій організм зараз відреагує.

— Жаст, стій.

— Втомився? — не обертаючись, запитала вона.

— Ні, я просто хочу, щоб ти йшла позаду мене.

Вона обернулася, глянула на мене й опустила погляд нижче.

— Я ж тобі казала: якщо виникне бажання — не стримуй себе, це шкідливо.

— Так я б, може, й не стримував, але не при тобі ж…

— А при мені слабо?

— Слабо.

— Ех, шкода.

— Що шкода?

— Завжди мріяла подивитися.

— Подивитися на що?

— Ну… на те… як ти береш себе в руки…

— Жаст, ти що? Це ж… ну типу занадто інтимно.

— Шкода. Ну то відійди вбік, а я почекаю…

— Ні, ти йди позаду, а я якось потерплю до походу за наступним мішком.

— Тобто ти зробиш це, коли підеш за другим мішком?

— Жаст, припиняй.

— Обідно.

— У якому сенсі?

— Ну як би… винуватицею події була я. А все відбудеться без мене.

— Ти глузуєш? Як ти собі це уявляєш — брат буде давити шишку, а сестра на це дивитиметься?

— Ага, значить, у брата на сестру шишка — це нормально, а подивитися, як це відбувається, — ні.

— Ну вибач, просто ти така красива, ось так і вийшло.

— Та ладно, ні то ні. Просто мені й справді було цікаво.

— Знаєш, мені теж багато чого цікаво, але я ж…

— Так-так-так, — перебила вона мене, — з цього місця детальніше.

— Ну мені теж цікаво, як… жінки це роблять…

— Ну ти порівняв, це ж занадто інтимно.

— Ну так і я тобі про те саме казав.

— Ладно, проїхали. Так і бути — іди зі своїм мішком уперед, а я піду позаду.

Жасмін

Після нічного інциденту я для себе вирішила… Ніхто його не отримає. Закохаю його в себе. І звичайно, ніякого сексу — хоча ох, як хочеться. Але не дай Боже завагітніти на острові — це буде для мене смертельним вироком. Але дозволити собі деякі втіхи все ж можна. Зваблювати буду повільно — сьогодні вдень поспішила, ледь не сполохала хлопця. Не поспішатиму, м’якше треба. Якщо все вдасться — він мене покохає. І навіть якщо нас колись знайдуть і ми виберемося з острова — і там я його нікому не віддам. Таких, як він, — не зіпсованих цивілізацією, — спробуй ще знайди. У крайньому разі можна виїхати в інший штат, туди, де нас ніхто не знає, і жити разом, як чоловік і дружина. Навіть до діда Анджея в Пенсільванію — він же знає, що я не рідна донька, тож, можливо, зрозуміє й прийме ситуацію. А п’ять років — це не велика різниця у віці для шлюбу. Тим більше для шлюбу по любові. А я, здається, таки закохуюся в нього.

Головне — не втратити голову. Ну що ж, сьогодні не вийшло — занадто рвучко взялася, тож будемо повільно, але впевнено втілювати план у життя. А про те, що ми не рідні, поки помовчимо — це буде стримуючим фактором.

О, ось і він — уже повернувся з другою сумкою. Зараз будемо обідати, а потім знову підемо за бульбами. Ґрунт справді став м’якшим, копирсатися в ньому сьогодні легше — треба користуватися, поки він знову не затвердне, як камінь.

— Мийся в струмку й обідати.

— Зачекай трохи, дай відпочити.

— Помийся — і відпочинеш. Обід схолоне. Після обіду відпочинемо й підемо за новою партією — поки ґрунт м’який, треба користуватися нагодою.

— Так, сьогодні набагато легше копирсати ґрунт, — сказав він і пішов до струмка.

Пообідали й лягли на сіно під навісом біля входу в печеру. Навіс створював тінь, і тут не так пекло сонце. Легенький вітерець приємно холодив тіло — е-е-х, добре. Після дощу повітря стало чистішим, пахло свіжою зеленню й далеким океаном, а десь у кронах тихо шелестіло листя.

— А давай завтра зробимо собі вихідний, якщо буде погода. Підемо в бухту покупатися, позасмагати, а якщо буде риба — то й половимо.

— Давай. Усе одно завтра ґрунт стане твердішим, та й запаси в нас уже чимало поповнені. Ще сумок п’ять-шість — і до нового врожаю вистачить.

— Вирішили — завтра відпочинок, а то як на каторзі: щодня робота, робота.

— Ну що, я вже відпочив. Уперед?

Ми знову пішли на збирання врожаю, тільки цього разу пройшли ще трохи далі, щоб не дуже виснажувати цю ділянку. Набивши обидві сумки солодкою картоплею і бульбами касави, як і минулого разу, рушили в табір. Поки Ендрю ходив за другою сумкою, я готувала вечерю. Зливи не було, тепло, тому Ендрю ліг спати на сіні біля входу в печеру, а я — на своєму улюбленому матраці в печері.

Так, перегнула я сьогодні палку… Ну нічого, завтра спробуємо по-новому.