Кіт сам удома

Котра година? Не може бути, щоб я так довго спала. Сонце немилосердно сліпить очі. Треба встати і закрити жалюзі. А… згадала… Вони зламалися. Вночі смикнула — та й по жалюзях. То нехай вже буде сонце. Втім, до мене ніхто і не загляне аж на сьомий поверх. Та й кому яке діло, скільки я спала і що роблю?

Хліб біля ліжка сухий. Вчора не доїла. І чай холодний. Треба заварити гарячого. Чи може винце дістати?

Брр, але ж холодно. Ліпше не вилазити з під ковдри. Що там на Ютубчику? О, під серіал і хліб пішов, і чай не такий вже й холодний. Треба закип'ятити, коли знову піду до туалету.

Ууу… нудне кіно. Втомилася. Щось зовсім загубила сюжет. Життя і так складне, а тут ще переживай про чиїсь вигадані проблеми. Після ревматичних корчів ледь стою на ногах. Та й які шанси, що мене знову відновлять на роботі? Ліпше вже точно не буде. Реабілітолог повторювала, що треба наполегливо тренуватись. Я стараюсь, чесно. Сьогодні десять разів пальці згинала, почергово кожен. Чи то було вчора? Та йой — ввечері надолужу. І загалом ходжу он туди-суди, хоча б до туалету. Сама, все сама… Був би хоч хтось, то звозив би мене кудись. Вже два роки ніде не була, після тієї славнозвісної поїзди до Каліфорнії. І треба ж було лізти у ту брудну річку? Тепер маю забавку до кінця життя — вірусний артрит. Байдуже. Нічого не хочу. Вино таке терпке… Тьху. На підлогу хляпнуло? Шмату кину… потім.

— Алло. Слухаю… Вас не чути. Передзвоніть іще.

Невідомий номер. Певно, помилилися. А ні, знову дзвінок.

— Слухаю!

— Катю, привіт! Це Лара. Номер змінила і не попередила. Вибач.

— А… Лара. Привіт.

— Катюнь, їдемо з Микою в Карпати на три дні. Треба кота поняньчити — подивитися, щоб не заліз куди не треба. В нього все є: автоматична годівниця і фонтан для пиття, повний лоток з наповнювачем. Прийдеш раз на день, глянеш, як воно там себе почуває — і все. То як?

— Ларо, то мусово треба за ним дивитися? Наче вже дорослий і знає що до чого.

— Не смійся, Катю, але він, коли нас довго немає і йому нудно, може скидати все з полиць, відкривати крани з водою, дряпати стіни. Йому треба відчувати, що хтось про нього піклується, що його не забули. А тебе він знає змалечку. Ти ж навіть ночувала з ним, коли мені треба було їхати до хворої мами, пам'ятаєш?

— Та я теж хворію…

— Ну так, але встати можеш, ходиш? Ліфтом спустишся, пройдеш три кроки до нашого під'їзду і піднімешся знову таки ліфтом на четвертий поверх — і тобі зарядка, і мені спокійніше. То подивишся за Баксиком? Я вже ключі кидаю в твою поштову скриньку.

— Добре. Раз на день треба?

— Коли зможеш. Дякую! Цьом-цьом! Па!

І здався Ларі той кіт? Одна гризота! Тепер лежу і переживаю за нього. Але ж проблема… Чому, коли мені потрібна допомога, завжди знаходиться той, кому щось потрібно більше і саме від мене? Ввечері зайду. Менше людей побачу і менше мене побачать. Хоча… Хіба не все одно на них?

Голова гуде. Ледь встигла доїхати ліфтом. Світло вимикають зовсім не за графіком. Треба ліхтариком посвітити.

— Ну що, Баксику? Ти був чемним? Вода є, їжа є. Наповнювач трохи розсипав, але то не біда. Наступного разу приберу тобі.

Лара поховала все добро у шафки, певно, від кота подалі. Немає змоги подивитися, як живе і що прикупила нового. Теж мені подруга, хоч би похизувалася, а я б трохи позаздрила. Немає радості від тієї дружби. Ще прибігала на початках, коли я зовсім лежала, приносила книжки і всяку нудну хрінь про виставки та презентації. Щоб любити книжки треба бути мрійницею чи фантазеркою. А в мене немає до того хисту. Ще б якісь шмотки принесла, то я б приміряла. Але щось зовсім розтовстіла останнім часом. Не жінка, а справжня льоха: ноги-ратиці, дупа ледь волочиться вслід… Може не їсти зовсім? Лара вже зовсім забула про мене. Якби не кіт, то й взагалі не знала, що я є поруч. Всі сімейні свята у неї тепер без мене. Ну й пофігу.

— Так, Баксе, не скач коло мене. Завтра прийду тебе провідати. Спи собі. Що ще коту треба? Втім, як і мені… Хіба що маю вино, а тобі такого не дають. Шкода мені тебе, пухнастику.

Фух, вчора ледве доперла на сьомий поверх. З тими вимиканнями світла і кур'єр не хоче доставку носити до дверей. Прям так і каже: «Забирайте самі на першому поверсі». А де я годна? То ще та фіззарядка, що після неї шлунок зводить у клубок і їсти вже не хочеться. Та пішли вони з таким сервісом… Може у Лари щось буде в холодильнику? Треба подивитися. А ключі від її квартири де я полишила? От біда — ніде немає. З сил зовсім вибилася, поки присідала біля ліжка, а там лиш крихти від хліба. Та що тому коту станеться? Ну, поїсть, поспить. Якщо і розіб’є якусь тарілку чи вазу, то Ларі не убуде. Хай ліпше ховає. А мені треба відпочити, поспати…

Світ — несправедливий. Скільки не старайся, не бийся головою об стіну, а все проходить повз мене. Он Ларка живе собі і горя не знає. Мика отримав поранення на фронті, зробив протез на ногу і далі керує фірмою. Лара народила третю дитину, то й зовсім не переживає, а тільки тішиться життю. В Карпати поїхали, певно, всім виводком… А я зараз залежна, от їй-богу аж смішно, від старого батька. Він єдиний приходить до мене і приносить час від часу потрібні дрібниці, як то сірники і свічки, схожі на ті, що в церкві ставлять за упокій. Кожні вихідні змінює рулон туалетного паперу. Каже: «не переживай, доню, то безкоштовно: на роботі така мені премія є». А яка може бути премія туалетним папером нічному охоронцю офісного центру? Певно, дурить старий. Бере у загальних вбиральнях навпроти кабінетів. Та мені хоч що до того? Я батька вже не перевчу, але й папір не повертаю. Хай старий тішиться собі на здоров'я. Все життя хотів бути корисним сім’ї, то хоч зараз надолужить те, що заборгував за мого дитинства. Все сама… все сама… Здобула освіту, отримала престижну посаду, купила квартиру, машину. Все, аби вони з мамою нарешті зажили спокійно. Тепер і мами немає, а старий все згадує, що чогось не додав їй і мені…

Спогади тільки ранять душу. Машина закладена-перезакладена. Скоро вже й зовсім мені не належатиме. Та й біс з тим, все одно не можу керувати. Ноги і руки просто викручує від напруження. «Потрібно тренуватися,» — казала реабілітолог. Як їй не подзвониш, то сама вона ніколи не дзвонить. А я не можу сама себе штовхати. Хтось би мене штовхав, якби був той хтось…

О, ключі були поруч з подушкою. Не помітила, як вони впали з тумбочки. То ж вчора я не ходила до кота. Може, сходити і перевірити чи живий той ледацюга? Але вже білий день на вулиці. Сусіди шмигають як ті миші. Заглядають в обличчя з тими гидкими мінами, наче цитрину вгризли. Не хочу спілкуватися ні з ким.

Господи!.. Ще хтось грюкає в двері. Немає спокою зовсім.

Вирячився на мене пуцьвірінок патлатий.

— Що таке? Чого тобі?

Стоїть, глипає круглими баньками на пляшку в кишені халата:

— Приніс доставку з «Сільпо». Ви не відповідали на телефонний дзвінок.

— А хіба я замовляла?

— Це щотижнева доставка… Розпишіться тут і тут… Дякую. Гарного дня!

— Угу…

Бляха, але ж важелезні сумки. Нахіба мені стільки? Тільки зайве стягують з кредитки. Можна просто жувати родзинки. Вітамінів в них достатньо і не треба варити щодня. Тато прийде, я йому надиктую у список.

Що це я мала робити?.. Тьху, і випивки вже не хочеться. Колись було натхнення: готувала різне з модних книжок і кулінарних додатків, прибирала квартиру до блиску, чепурилася біля дзеркала по дві години. Було кохання… Він приходив, казав чарівні слова, дарував квіти, дорогі прикраси, повіз до Каліфорнії. Все було добре, якби не те купання під зорями у річці… Між іншим, де вони, ті прикраси? Можна було б теж закласти на чорний день. Чого те все варте? Лише душу ятрить. Все хотіла себе вберегти. Приймала кожного разу гормональні та протизаплідні. А зараз що? Немає натхнення жити ні для когось, ні для себе. Це просто звичка: прокинутись, подивитись на цей світ і знову заснути. А ще бажано зовсім не думати. Ті думки тільки з розуму зводять. Життя котиться в прірву, де лише смуток за нездійсненним. Кому я потрібна? Закінчаться гроші за машину, то й взагалі ніхто не згадає…

Знову незнайомий номер. Хто цього разу?

— Та. Слухаю.

— Катю, як там Баксик? Ти була в нас?

— Лара, це ти? Чому з незнайомого номеру?

— Це той самий номер. Ти не записала? Ну, то ти була в нас, дивилася за котом?

— Так… Була… Все добре. Не голодний. Нічого при мені не чіпав, нічого розбитого теж не бачила.

— Фух! Дякую! Ключі при тобі?

— Так. Є.

— Добре, ми будемо пізно ввечері. Трохи запізнюємось. Гостинці тобі з Карпат везу.

— Ага… Супер.

Хмм… може піти глянути, аби не було потім нарікань? А то якось незручно, якщо там буде засцяний килимок чи ще якась біда. От вміє той кіт підняти з ліжка. Хоч би мерва була, а й тоді довелося піти.

Холоднеча така за вікном. Треба вдягнутися тепліше. А ще подивитися на графіки відключень, бо я щось зовсім не в настрої пертися пішки туди-назад. Умгу… За півгодини вимкнуть світло. Тож часу на вдягання немає. Добре, пальто накину на халат, а капці в мене теплі. Шкарпетки немає коли шукати. Ключі? Де ті кляті ключі від Ларкиної квартири?

А! В кишені халату — я ж збиралася ще зранку. Так, все добре. Що ще? Пляшку лишаємо вдома.

Треба взяти сірники і свічку, бо телефон згасає. Забула, що розряджається. Тату, таточку, де ти ті сірники позаховував? Ага, є! В коридорі біля дзеркала. Так… Ну, з Богом! Аби нікого не зустріти. Тссс… Хтось повзе сходами. Щось нічого не видно крізь дверне вічко. Може не йти? Якщо той пришелепкуватий бовдур буде ще десять хвилин теревенити телефоном на сходовому майданчику, то з мене досить. Ларин кіт, хай сама ним і займається. А ні, клацнув замок і тепер тихо. Ну, вперед. Це швидко.

Доїхала. А смердить як в під'їзді. Не можу згадати, що то за запах. Газ чи бензин? Ага — от і сюрприз! А хіба можна було інакше? Я ж просто створена для сюрпризів! Світло вимкнули прямо перед тим, як дійшла до дверей. Знала б, і кроку не ступила б через поріг. Тепер шукай той замок. Що перше витягнути: ключі, свічку, сірники? Зараз намацаю замок. Так, є! Спробую відкрити без світла, а потім засвічу сірником, бо все відразу не втримаю. Пальці зовсім не слухаються.

Тут ще гірше смердить. Реально газ десь протікає…

— Баксику! Де ти, малий збитошнику? Що цього разу розбив? Та, бляха-муха! Ледь не впала! Ти чого розлігся біля самого порогу? А ну, псика, котисько… Чого надумав спати під ногами? Зараз запалю сірника, гляну, що тут таке?

БАХ! БАХ-БАБАХ! ГУФ-ТА-РРРА-БАХ!

Мене відкидає до протилежної стіни. Тіло обвуглюється наступної ж миті. Я підіймаюсь в бурій імлі і прослизаю на кухню. Шмаття від газової плити дряпають стіни. Лунає ще вибух. Це холодильник вибльовує з себе тижневий запас їжі. Вікно вилітає назовні. Разом із ним випорхую на вулицю і я.

Але ж гарно як! Божечки! Який яскравий феєрверк! Сила-силенна зірок! Салют, як на Свято! Моя душа вільна! Як же я довго чекала! Лечу у білий-білий простір… В небуття… Нарешті…