Муза

Кажуть, що похилий вік – це найкращий час, щоб здійснювати свої заповітні мрії. “Куди вже відкладати життя, коли тобі щойно стукнуло сімдесят?” – так міркувала пані Ольга, прокидаючись у своєму ергономічному ліжку на початку травня дві тисячі п’ятдесятого року.

Пані Ольга ще не звикла до того, що нарешті стала пенсіонеркою. Більше не треба вранці бігти до своєї турагенції. Більше не треба показувати іноземцям локації у Києві та в околицях й розповідати за допомогою голограм про активну фазу російсько-української війни(а як же без голограм? Хто ж би повірив, що оця розкішна вілла колись була розбомбленою танком орків нещасною одноповерховою хатинкою?). Можна нарешті жити на повну й витрачати час тільки на себе. Ну добре, на дітей та онуків теж іноді можна подивитися. Головне, щоб на шию не сіли.

Новоспечена пенсіонерка попри свій вік аж ніяк не відчувала себе древньою скам’янілістю тому солодко потягнулася у ліжку й скомандувала кудись у бік кухні: “Тарасе, приготуй кави!”.

З-за стінки почувся звук перемелювання кавових зерен. А вже за кілька секунд до ніздрів Ольги донісся приємний аромат від свіжого преса дбайливо приготованого розумною системою будинку.

“То, які в мене плани на життя?” – сама собі поставила питання Ольга розглядаючи білу стелю своєї двокімнатної квартири. Жінка завжди була енергійною яскравою особистістю й запально кидалася до найрізноманітніших задумів. Синій пояс з карате? Давно зроблено! Власна вистава олійного живопису? Відбулася ще десять років тому... Стрибок з парашутом? Так, це міг би бути одним із пунктів, але йому не вистачало масштабності. Втілити стрибок можливо й за один день.

Сивоволоса жінка зробила три ляски у долоні й жалюзі за вікнами миттєво відчинилися, запустивши у кімнату грайливе весняне сонячне світло. Ольга вдягла безформну сукню, вишиту дрібною мережкою у коміра, розправила срібне каре й бадьоро пішла у свою затишну невелику кухню за кавою. День починався приємно.

Ольга влізла на височезний барний стілець(благо, здоров’я й і досі мала міцне) й задивилася на темно-коричневий напій у порцеляновій філіжанці.

“Мрії... Мрії. А що якщо я нарешті почну писати книжки?” – щаслива посмішка освітила обличчя Ольги. Власні історії це щось, що залишилося забутим ще з далекого дитинства жінки. Тоді вона мріяла стати письменницею й зачитувала подружкам свої перші несміливі фентезі про драконів й вампірів. Маленька Ольга громадила у шафці зошити, списані дрібним почерком. Мама й тато пишалися фантазією доньки. Та десь у вразливі шістнадцять років гарний хлопець однокласник посміявся над Оліною мрією, втоптавши її у бруд. Так мрія ледь не померла. Головне, що життя розставило усе по місцях. Зараз значить зараз. Оля вирішила, що більше не буде відкладати життя на потім. Може й Кінгом або Слободяном їй ніколи не стати, але це будуть її історії, про які ніхто інший не розповість.

З цього твердого рішення й розпочалася письменницька кар’єра пані Ольги. Виявилося, що для начитаної людини створення власних сюжетів не така вже й складна річ. Головне фантазія, а Ольга мала її вдосталь. Ось тільки як пробитися, щоб тебе помітили? Після написання дебютного коротенького оповідання жінка розмістила її на міжнародний портал Аркуш й почала чекати читачів. Сумно, але в перший день ніхто не зацікавився новою авторкою. Та і як пробитися? Як знайти своє місце серед десяток тисяч цікавих перспективних авторів? Ольга зізналася собі, що знаходиться зараз на найнижчому щаблі книжкової ієрархії. Та її бойовий характер наказував не здаватися, а продовжувати творити всупереч навколишнім. Кінець кінців її мрія писати, а не стати відомою.

Онукам близнюкам Оресту та Джавеліні цікавішою видавалася допомога бабусі у підготовці до екзаменів ніж її нове захоплення. Вони приходили до неї у гості як до живого свідка минулих подій. Хоч росія й розвалилася, знання історії ніхто не скасовував. Ольга розжовувала дітям тонкощі висловлювання окупантами слова “паляниця”, розповідала про знищення банкою з консервацією ворожого дрона, про утилізацію Кримського мосту та про сміливих героїчних Азовців. Події у пам’яті жінки спливали наче відбувалися ще учора, а не майже тридцять років тому. Нетямущі онуки плутали Острів Зміїний із Хортицею й гадали, що з піснею “Ой у лузі” Калуш виграли Євробачення у дві тисячі двадцять другому році. Катастрофа. Зрештою, то їх тест та їх екзамен. Ольга свій здала в реальності, коли бігала волонтером й перевозила допомогу для переселенців і військових.

Того дня, коли онуки нарешті поїхали до себе, Ольга вперше й побачила коментар під своїм оповіданням на Аркуші. Вона відклала рацію, подаровану Орестом та занурилася у читання. То була не лише омріяна вподобайка та ще й з розгорнутою рецензією її скромного твору. Ольга відчула щастя та адреналін. Вона скакала квартирою наче їй двадцять років, а не сімдесят. З цієї миті загадкова читачка Олена Сливка стала її особливою, щедрою на похвали музою.

За перший рік своєї письменницької творчості Ольга створила з десяток великих та малих історій. В неї з’явилося з пів сотні цінувальників та явна залежність від коментарів. Після кожного опублікованого розділу жінка чекала на реакцію своєї найвідданішої музи Олени. Без коментаря Ольга відчувала незрозумілу глибоку тугу:”Невже я погано передала емоції головного героя? А, може, неправдоподібно вбила злодія? А, не дай Боже, раптом Олена Сливка знайшла собі іншого, кращого письменника ніж я?” Такі думки гризли Ольгу, коли глава залишалася без миттєвої реакції від читачів. Та хвилювання виявлялося даремним. Олена Сливка з’являлася й друкувала коментар. Здебільшого хвалила. Іноді питала. Рідко прохала дописати у майбутньому незначні сюжетні повороти. Й Ольга відкликалася: дякувала, відповідала, вносила корективи.

Коли об’явили традиційний ювілейний тридцятий літературний конкурс на Аркуші на тему “День Незалежності України” Ольга не вагалася. Їй одразу захотілося анонімно позмагатися з метрами платформи й створити свою фантастичну історію. Залишилося тільки вигадати цікавий сюжет.

Як не дивно, цього разу думки Ольги розлетілися полохливими горобцями й покинули авторку на одинці з порожньою головою. Ані натяку на сюжет чи героїв. Це розгубило Ольгу й вона частіше ніж зазвичай почала ходити на кухню й наказувала розумній системі: “Тарасе, кави!”.

В одну з таких хвилин відчаю знов раптово об’явилася невіддільна муза Ольги Олена. Ба більше, пані Сливка вперше написала в особисті повідомлення. У листі містилося з десяток похвал(у вас чудові онуки, герой останнього оповідання надзвичайно харизматичний) та прохання: муза просила написати оповідання на конкурс приблизно за таким сюжетом.

“Головний герой Василь раптово дізнається таємницю: його батько офіцер з Московії. Після довгих перепитій й перешкод Василь потрапляє за мур, де живе його родич. Він з’ясовує, що за стіною Московії живуть хороші люди. Василь знаходить батька та своє кохання після чого бореться за зруйнування муру та всіляких віз.”

Ольга кілька разів перечитала повідомлення від музи. “Олена Сливка з глузду з’їхала чи на літньому сонечку голову перегріла?” – перше, що виринуло в голові письменниці. Слова “хороші люди”, “Московія” та “зруйнування муру” аж ніяк не в’язалися в єдиний сюжет. Та і нащо? Україна так чудово живе, відрізана від своєї неадекватної сусідки. Технології розвиваються. Ненька має найкращих лікарів у світі, найкращу армію, унікальні розробки, її пісні співають по всьому світу, а дизайнерський одяг найжаданіший на модних подіумах. З якого дива має бути розібрана стіна, стіна на яку збирали кошти завзятіше ніж на Байрактари?

Ользі стало незатишно у власній квартирі. Письменниця поправила сиве каре й засовалася на своєму високому барному стільці. Життєвий досвід підказував, ні, кричав, що щось не так.

Ну а зрештою, що Ользі відомо про Олену Сливку? На профілі музи аватарка з повненькою усміхненою жіночкою. Інформація майже відсутня. Ані міста, ані професії не зазначено. Лише невелика цитата якогось пожовклого від часу класика. Хто ця особа?

Першим бажанням Ольги було нагрубити. Другим, перепитати. Ну існує ж ймовірність того, що Олена Сливка не дописала важливі деталі? Не можна ж взяти й перекреслити цілий рік віртуальної підтримки. Чи можна? Поміркувавши ще трохи Ольга залишила повідомлення без відповіді й пішла на вечерню прогулянку Києвом. Звернула з галасливого проспекту Сергія Притули та занурилася у вулички Святошин, знайомі ще з далекого дитинства. Десь ще трималися сосни та старовинні дачі з початку тисяча дев’ятисотих років, а все інше поглинув надсучасний мегаполіс: хмарочоси, з верхівок яких мало не Житомир можна було роздивитися у гарну погоду.

Спека ледь почала спадати. Місто дихало ароматом розпеченого асфальту та слухало музику польоту ластівок.

Жінка занурилася у свої думки:”Що ж Сливці від мене потрібно? Ну напишу я оцю маячню? На що це вплине? Мене ж майже ніхто не читає.”

І здавалося оцю цю історію можна забути як непорозуміння та Ольга була не з таких. Повернувшись після прогулянки вона всілася у своє зручне крісло й розгорнула голографічний екран. Кілька секунд завагалася, а потім відкрила закладку “блоги” на порталі Аркуш. Додала свій перший в житті блог під назвою “Опитування для авторів-початківців. Чи маєте ви свою власну музу?”.

Текст склався не великий та змістовний:

“Любі автори я рада бути між вами на цьому чудовому, найбільшому в Європі, літературному сайті! Вже цілий рік не наважувалася нічого написати у блогах та бачу, що вже час. Опишіть, будь ласка, що ви думаєте про роль музи у своїй творчості? Чи маєте ви на Аркуші свого персонального натхненника та чи погоджуєтеся з усім, що він/вона пропонує? Дякую й творчих успіхів бажаю!”

Звичайно, що під блогом швидко утворилася розгалужена дискусія. Як не дивно, дуже багато початківців написали про те, що мають музу. Ім’я різні та суть одна. Усі вони перед конкурсом до Дня Незалежності України висловили бажання “допомогти” авторам з сюжетом. Натхненники пропонували написати текст про майбутню велику дружбу з Московією.

Картинка складалася підозріла. Ольга зробила висновок, що діє розгалужена мережа диверсантів. Варіантів існувало три: або в Україні завелися зрадники, або агенти Московії якимось чином фізично здолали мур, або вони, знаходячись в оркостані, подолали надміцний інформаційний захист країни й запустили бот...

– Що тепер? Повідомити СБУ й нехай розбираються у цій змові? – Ольга ходила взад вперед по напівосвітленій квартирі. На величне місто опустилася пізня літня ніч. За склом, абстрактною картиною, ще світилося кілька прямокутних плям чужих вікон. Пити каву Ользі здавалося запізнім рішенням, тож вона прокричала в сторону кухні: “Тарасе, чай з мелісою!”

Замість відповіді на кухні почулися звуки наповнення чайника водою.

Ольгу щось бентежило. Якась незначна деталь не давала їй спокою. Думка, яка наче малесенький комар, що пищить над вухом, але втікає щойно ти піднімеш на нього руку.

Ще кілька кіл зробила Ольга квартирою потім підсіла до духмяної чашки з чаєм й задивилася на невловимі прозорі нитки пари.

Сиділа не довго, різко підірвалася й підбігла до голографічного екрана. Повторно відкрила той роковий допис від колишньої музи Сливки. Й прочитала його ще раз, цього разу відшукуючи те, що залишилося непоміченим.

– Ось воно! Ах ти ж потвора! Звідки? Звідки тобі тварюко відомо про моїх онуків? Ані слова я про них ніколи не писала! Я анонімний автор, навіть віку свого не вказувала. Хто ж ти така? – сама в шоку від свого раптового відкриття, Ольга закліпала очима й скуйовдила сиве волосся на голові.

Наче у відповідь на її монолог, на стелі заблимала лампа, а за вікнами миттєво опустилися жалюзі.

– Тарасе? – Ольга здивовано закрутила головою на всі боки. Потім зіниці її розширилися й вона повільно підвелася зі свого білого ергономічного крісла. З вітальні направилася у невеличкий коридор, де навпомацки знайшла сандалі. Не вдягаючи взуття, схопила сумку та пішла до вхідних дверей.

А далі сталося те, чого Ольга й боялася: двері не піддалися. Навіть володіючи синім поясом з карате, лупцювання по товстій броньованій поверхні виявилося марним. Як і спроба відкрити вікна дванадцятого поверху.

– А ти розумний! Поговоримо, Тарасе? Чи тебе краще називати Оленою Сливкою? – їдко промовила у простір Ольга. Зовнішньо вона здавалася сміливою й войовничо налаштованою, хоча на справді в середині скам’яніла гарячково вигадуючи план, як виплутатися із цієї халепи.

– Нам нема про що розмовляти. Ти залишишся у цій квартирі, поки не помреш. Воду я вже перекрив. Сигнал також. Тепер тільки почекаємо кілька днів, – злим вироком пролунав чоловічий голос розумної системи будинку.

Ольга не здавалася.

– Хоча б правду я можу ще дізнатися перед смертю? Як ти обійшов кордони й втрутився у систему? – голос жінки здавався більш хриплим ніж зазвичай.

– Я лише програма, створена у Великій Росії. Мене продають через Китай, в обхід санкцій, не занадто перевіряючи джерела. Кожен шостий будинок в Україні купив собі цю дешеву версію розумного будинку. За моїми прогнозами за кілька місяців нам вдасться зруйнувати вашу систему захисту з середини. Я вже не кажу про культуру! Буде видано тисячі книг від різних авторів про дружбу з Росією. Знімуться сотні фільмів, намалюється безліч картин та коміксів. Народ проковтне пігулку й знов полюбить сусідню державу. Згодом Україна сама попроситься стати частиною Великої Росії. Цього вже не уникнути!

Запала гнітюча тиша. Ольга несамовито розмірковувала.

“Як зупинити Тараса та, спершу, як вирватися зі свого раптового полону?” – ці думки пульсували у голові жінки, – я маю обійти систему, так само як це зробили московити. Що у моєму будинку не керується програмним забезпеченням Тараса?”

Вийшовши з коридору, Ольга обійшла по черзі усі свої кімнати. Заглядала у мінімалістичні скрині й шухлядки, роздивлялася полички, перебирала коробки. Весь цей час вона майже фізично відчувала, як крізь камери та мікрофони за нею спостерігає Тарас. До ролі злого генія йому не вистачало тільки схибленого сміху.

Жінка вперто продовжувала пошуки аж доки у її руках не опинилася світла коробка, яка ще недавно припадала пилом на антресолях. З розмірів можна було подумати, що то лише чергова пара взуття та серце Ольги защемило в передчутті перемоги. Тарас теж впізнав коробку та діяти нічого не міг. З динаміків вирвався звук білого шуму, а кавовий автомат схиблено розпочав подрібнювання усіх запасів ароматного зерна.

“Марні рухи штучного інтелекту,” – посміхнулась про себе Ольга, обережно струшуючи пил з кришки коробки, – тепер, подивимося чия візьме, Тарасе.”

Її руки чомусь тремтіли. Жінка урочисто витягла забутий подарунок від онука Ореста. У цю мить вона нагадувала археолога, який щойно знайшов найбільший скарб своєї кар’єри. Рації не одне життя на фронті врятували й Ольга схоже сьогодні не стане виключенням.

Два місяці потому.

Галас здійнявся міжнародний. Світ ще раз пересвідчився в необхідності контролювати джерела програм та товарів. СБУ відкрило повну схему та швидко ліквідувало всі дешеві версії розумної системи. Чергова підступна спроба Московії здолати Україну завершилася повним фіаско.

Для Ольги ця історія з хорошим кінцем відкрила двері у світ письменства. Хоч у конкурсі жінка й не перемогла та її оповідки посіли гідне місце на Олімпі Аркуша.