Остання надія

Непроглядний морок з фіолетовим відтінком поглинув Антареса, він відчував себе уламком фрегату, якого розгромили ядрами на друзки. І він вимушено дрейфував безкрайньою порожнечею, позбавлений мети існування, позбавлений свого призначення, але тому абсолютно вільним. До його вух долинав м’який, спокусливий жіночий голос, що так манив його, обіцяв насолоду. Його тіло відчувало трепіт знизу живота, ті самі метелики як у цнотливого підлітка. А тим часом теплий подих спускався все нижче та нижче. Але Антарес відчув щось недобре, щось наближалося, щось небезпечне. Сонячний промінь, як тисячі голок, вгризся в його очі, крізь біль світлосприйняття він вихопив поглядом блискавичну тінь, що летіла на нього.

Лікарняна палата здригнулася. Довкола будівлі, загуділи перехожі люди. Антарес виявив себе на підлозі в напівлежачій позі, а в пів метрах від нього було лікарняне ліжко, розтрощене під масивним молотом. Коли курява від удару вляглася, Антарес зміг розгледіти сам молот. Його руни, що мерехтять блискавками та його брутальну скелясту форму, Антарес одразу ж упізнав. А за ним, очікувано, була його крихітна володарка. Вона прибрала зі свого обличчя пасмо волосся кольору стиглої пшениці. Могутній молот з легкістю піднявся та приліг відпочити на плече господарки.

- Ти що твориш, ідіотка?! — відчайдушно вигукнув Антарес

- І це твоя вдячність за порятунок?

- Який у біса порятунок, ти ледь не прибила мене!

- Але ж спрацювало.

- А якби не спрацювало?! Тобі ж просто пощастило, що я вчасно отямився, ти маніячка з молотом!

- Стули пельку, верховний бомж Сетуану! Тебе врятувала сама Вальдра Громорун! - вона показово тріпнула своїми косами та відвернулася, надувши щоки.

- Добре, - хихикнув зрештою Антарес, - дякую, що витягнула.

- Ось так вже краще, - настрій Вальдри покращився. Антарес знав, що вона запальна, але швидко відходить.

- Як довго я спав?

- Достатньо, щоб я сюди прибула з Даруту. Як тільки я дізналася про те, що тебе знайшли на вулиці і ти пускаєш слину з дурнуватою посмішкою, я прибула сюди якнайшвидше.

- О, тебе так хвилювала моя доля, знаю, я ще той серцеїд.

- Губу закоти, - вона з посмішкою подивилася на Антареса як на хробака, - я просто не могла впустити такої можливості — побачити тебе в такому нікчемному стані. Треба було художника замовити. До речі, хто тебе так?

- Вибач, але я, поки що, не можу тобі сказати. Це стосується тільки мене.

- Як знаєш, - розчаровано видихнула вона, - скоро буде турнір, ти знову не братимеш участь?

- Ні, мені зараз не до турніру, - легковажно махнув рукою Антарес.

- Тоді і мені немає сенсу тут затримуватися, - Вальдра попрямувала до виходу.

- Хоча зажди, - Антарес замислився, - передай своїм, щоб збільшили прикордонні сили, особливо на межі з Ендевалором.

- Гадаєш ельфи щось замислили?

- Сподіваюсь, що ні, але якщо наш світ втратить світову кузню - буде біда.

Ближче до вечора, рана на нозі повністю загоїлася і Антарес вийшов зі шпиталю. Він напружено думав, що йому зараз краще зробити. «Бігти стрімголов у Ендевалор буде досить необачно, хоча напрямок вірний. Ендевалор — королівство лише на папері. Це тінь колишньої великої цивілізації. До магічного колапсу це було королівство з найсильнішою магією у світі. Після катастрофи, це королівство зачинилося від усіх. А світ лишився майже половини магічного потенціалу. Доцільно було б повернутися на місце сутички, і треба зробити це до того, як до мене причіпляться детективи». Антарес вже підходив до містку через місцеву річку, а за містком до місця сутички рукою подати. Інші містяни, що впізнавали його, ввічливо віталися з ним. Антарес був одночасно і радий і здивований, якби він не пережив закляття останнього поцілунку, його б і справді поховали як собаку. З технічної точки зору він програв, але сила волі його душі здобула перемогу з поразки. Антарес інколи сам ловив себе на думці: «Як я, чорт забирай, взагалі викрутився?»

Підійшовши до місця сутички, Антарес досадно цикнув. Місце події було оточене бар’єром: «Сподіваюсь, що місцева варта не встигла тут наслідити і вирішила зробити перевірку завтра». Антарес торкнувся до бар’єру рукою, напівпрозора стіна вкрилася дрібними хвилями, в місці дотику, і не давала пройти крізь неї. «Доведеться трішки витратитися, - Антарес витягнув з кишені невеликий папірець-талісман та приклав його до невидимої стіни». В стіні утворився отвір і Антарес пройшов у середину. Оскільки ельфи — створіння дуже пов’язані з магією, їх тіла мають магічну структуру. Коли ельф помирає, його тіло розчиняється за декілька годин. Тому Антарес і не очікував побачити тут труп. На перший погляд не зрозуміло навіщо взагалі зробили цей бар’єр, але він здогадувався.

- Я знав, що ти прийдеш сюди.

- І я знав, що від Вас нічого не приховаєш, ваша величність.

Антарес озирнувся, позаду нього, перед входом на місце події стояв чоловік, високий, худорлявий, він був одягнений у звичайний одяг містянина без будь-яких коштовних прикрас та корони. Голову вінчала коротка зачіска вогняно-рудого кольору та незмінний шрам від брови до підборіддя.

- Все ще намагаєтесь маскуватися? Вам треба тоді вдягати щось на голову.

- А ти, як завжди, не церемонишся. Щось вдалося з’ясувати?

- Не розумію про що Ви, - не відволікаючись Антарес почав малювати великий талісман.

- Якщо за тебе взялися ельфи, то справа надто важлива. Я знаю ти дуже розумна людина, але інколи поводиш себе як дурень.

- Як скажете, ваша величність, - король не стримався та різко підійшов до Антареса та порівнявся перед ним, присівши.

- Та годі тобі, досить цих титулів, перед тобою я справжній і ти це знаєш. Я знаю, що ти повернувся з чергового походу до мертвої зони. Що ти там бачив?

- Чимало цікавого, Єлай. Однак, я не хочу нічого розповідати, поки що, - король хотів щось сказати, але Антарес встиг додати, - не зводьте очей з Ендевалору і приглядайте за королівством Дарут. І якщо тебе це заспокоїть, мені потрібні достовірні літописи до магічного колапсу стосовно діяльності ельфів. Особливу увагу приділіть згадкам про Аеліндор.

Тим часом талісман почав поглинати дрібні частки, вихоплюючи їх з повітря. Антарес здивувався. Король Єлай здивувався не менше. Світлі часточки були з домішками дивної магії, талісман відобразив її темну структуру. Талісман чітко вказував, що це часточки ельфа, але таких ще ніхто не бачив.

- Я роздобуду все, що ти запросив, в найкоротші терміни. А ти, що будеш робити?

- Потрібно повернутися в мертву зону, поки що їм потрібен тільки я, нехай так і буде.

Щойно ранкове сонце осяяло верхівки дерев Обсидіанового лісу, Вальдра вийшла з нього. Обсидіановий ліс знаходився у підніжжя гори Лодер. Вальдра зупинилася. Не для того щоб відпочити, а щоб побачити це. Як сонце піднялося ще вище, його промені освітили «Великі золоті ворота» королівства Дарут. Колосальні ворота засяяли сліпучим золотим сяйвом, здавалося, що у підніжжя гори з’явилося друге сонце. Це видовище завжди пробирало Вальдру до мурашок. Вона чула від старих дідів, що були випадки, коли наступаючи, ворог бачив цю велич, армія просто розверталася та йшла геть. Казочки та й годі. Утім, у воріт було й практичне значення, метал з якого вони виготовлені, поглинає енергію ранкової зорі та розподіляє по всьому королівству. Ворота це таємниця навіть для корінних жителів королівства, ніхто не знає з якого металу вони відлиті.

Однак, ці ворота відчиняються тільки для того щоб їх армія вийшла з королівства в похід, тому Вальдра попрямувала до невеликого пропускного пункту біля брами. Брама залишалася закритою з часів магічного колапсу.

На пропускному пункті, її всі знали, тому всі радо привітали її, та що там пропускний пункт її знало все королівство, Кожен її вихід за брами королівства — смертельний вирок для чимало чудовиськ.

- Ова, це ж Вальдра Громорун повернулася, схоже ще одному чудовиську капець прийшов, - затараторив молодий охоронець.

- Кого цього разу, Вальдро? - Запитав її старший охоронець.

- Чимало кого, Тутмосе, тобі чи й не все одно, згодом прийдуть правки від гільдії, - дещо роздратовано пробурмотіла войовниця.

- Суха статистика така нудна, а от історію я б послухав.

- Та розповім, все одно всі зустрінемося у шинку Кордіга, дайте хоч дух перевести.

- Добре, проходь, не буду затримувати.

- А перепустку перевіряти не будеш?

- Та тебе тут кожен знає, що тут перевіряти?

Зненацька Вальдра дістала свій металевий пропуск та з силою опустила його на стіл, залізне дерево скрипнуло. Обличчя войовниці змінилося на серйозне.

- Ти чого, Вальдро? — здивувався старий страж.

- Добре, я вам розповім, дещо, - Вальдра дістала з сумки бліду, еліптичної форми голову, з гладкою блідою шкірою замість обличчя, - ось ця істота називається дзеркальник, гадаю самі здогадаєтеся, що воно вміє. Копіює до чорта лисого все на світі. І мати рідна не відрізнить. Якщо хоч одна така тварюка сюди проникне, нам всім гаплик. Добре що пропуск зачарований.

- Я тебе зрозумів, - посерйознішав старий, він уважно оглянув пред’явлений пропуск, - можеш проходити. Дякую, що спустила на землю.

- Добре, гав не ловіть, - обличчя Вальдри пом’якшилось.

Нарешті вона відчула запах свого рідного повітря, важкувате з нотками різних металів та гірських порід, розпечене вогнем гори. Вальдра вдихнула рідне повітря повними грудьми та на видиху гримнула на всюди: «Я вдома»! Всі радо привітали її з поверненням. Декілька знайомих дівчат вже кликали її на пиво, але вона ввічливо відмовила їм. Їй більше всього хотілося зараз прийняти гарячу ванну, звістка про Антареса змусила зробити її невеликий гак в її подорожі, шлях був не близький. Однак їй хотілося передати слова Антареса якщо не королю, то хоча б майстру гільдії, він швидше отримає аудієнцію.

- Що? І він мав таке нахабство таке сказати?

- Майстре, ви повинні розуміти, що Антарес просто так словами не розкидується.

- Так, він відома особистість, але саме це я почую від короля Рудомира. Я можу розпинатися скільки завгодно, але ти знаєш, який він впертий віслюк.

- Тоді в мене немає виходу, - видихнула Вальдра, - я сама до нього достукаюся завтра.

Нарешті Вальдра зайшла в свій будинок та зачинила зо собою металеві двері. Знявши чоботи при вході вона зрозуміла наскільки вона втомилася. Кожен знятий елемент обладунків приносив їй легкість, особливо вона це відчула коли зняла нагрудник. Вона стала перед срібним дзеркалом в кімнаті, покрутилася: «Мені здається чи вони стали більшими? Схоже настав час замовляти новий нагрудник».

Через декілька хвилин Вальдра вже лежала в гарячій ванні, вода, температури крові дракона, поколювала, викликаючи мурахи по всьому тілу. Дівчина споглядала на клуби пари та міркувала, що ж вона буде завтра казати королю Рюдомиру. Може просто завалитися зі своїм молотом у тронний зал та втовкмачити йому правильність дій? Е ні ти так тільки вигнання заробиш, у кращому випадку. А у тім майстер гільдії має рацію, Рудомир і справді впертий навіть для дворфа. «Антарес ти ж знав, що це буде майже нереально. Я — такий собі варіант для перемовин. У тім тобі мабуть більше нема кому довіритися, - Вальдра спалахнула як маків цвіт, - заспокойся, Вальдро, він же сетуанець, а я мала дворфійка, і що що в мене великі груди, у сетуанок є ще більші. Я тоді ще й так йому грубо відповіла у шпиталі... ну чому я така дурепа!»

Наступного ранку Вальдра рішуче йшла до королівського двору. Вона не вдягла свої лати через особливі причини, але молот свій захопила. Наблизившись до королівських воріт її зустріли вартові.

- Король Рудомир Залізний сьогодні аудієнцій не надає, - пихато вимовив дворф з довжелезним носом

- Ага, ти новенький так?

- Не твоя справа дівко...

Король Рудомир Залізний потомок великого Торгара Залізобородого, який втримав королівство після магічного колапсу, не дав йому впасти. Лихі часи давно минули і вже десять тисяч років нічого не відбувалося. Він почувався настільки добре, що забув що таке біль. Торгівельні відносини з Нурлівським королівством приносили чималі статки. Тому більшість військової сили була зосереджена на охороні його палацу а не кордонів. І його це абсолютно не турбувало, Дарут був оточений з одного боку Сетуаном, а з іншого боку Кеос — океанська фортеця. Йому не було чого боятися. Окрім Ендевалора, за чорним бар’єром якого нічого не було видно і знову ж таки, нічого не відбувалося.

Його помічник диктував йому плани на сьогодні, які він переважно скасовував, допоки не прозвучало ім’я посла Нурлівського королівства. При одній лише згадці про нього у Рудомира загорілись очі.

- А чи він вже тут? — Запитав Рудомир.

- Так, мій королю, - відповів прислуга.

- Тоді кличте його негайно, в мене є шо...

Почувся короткий, але сильний удар з металевим дзвоном. У тронному залі запала тиша. Всі почали озиратися один на одного, але ніхто нічого не розумів. За дверима тронного залу почався галас та метушня, король Рудомир припіднявся з трону. А коли за дверима почулася лайка та звуки явної бійки, король наказав слузі перевірити, що там відбувається. Не встиг слуга зрушити з місця, як великі двері тронної зали розчахнулися. У тронну залу увійшла Вальдра і на її обличчі читалася праведна лють.

- Це тронна зала, ти що собі дозволяєш селючка...

- Стули свою пельку, розжирілий блазень, - перебила Вальдра короля.

- Охороно, взяти її! — наказав Рудомир... але нічого не відбулося, ніхто не вибіг.

- Твоя охорона зараз валяється в своєму власному лайні і я дуже розлючена.

- Вальдро, це ти? - Упав на трон король.

- На твоє велике щастя! Ти хоч знаєш, що зараз відбувається в світі?

- Нічого не відбувається, все цілком в порядку, - затараторив король.

Вальдра різко поперла на нього так, що вся прислуга забігли за трон, як щури. Вона впритул підійшла до Рудомира та вхопила його за руду бороду.

- Слухай сюди, мого кох... друга Антареса, мало не вбили ельфи в Сетуані, ти мене чуєш? Ельфи, бляха, в Сетуані! А я одна розвалила твою бойову еліту. Антарес попросив мене попередити тебе, що можливо на Дарут готується напад з боку Ендевалору, а твої воїни до смішного слабкі.

Ззовні почувся дивний крик, схожий на крик потвори. Вальдра зручно перехопила молот. Через вікно влетіла якась дивна крилата істота, чималих розмірів, вона була схожа на крилату змію з шипастою мордою та великою пащекою, вона миттю відкусила голову одному з прислуг та проковтнула її.

Вальдра вирішила діяти по старому, вона торкнулася долонею до свого горла, її шия злегка засвітилася червоним. «Гей ти, гадюка куца, а ну йди сюди! — це була магія берсерків, що закликає чудовиськ нападати на того хто його застосовує». Спрацювало, чудовисько зашипіло на неї і кинулося в бій.