Остання надія

Нарешті Антарес дійшов до місця де він уперше зробив бівак у мертвій зоні. Як не дивно, а його сліди ще не зовсім були поглинуті лісом, тому з пошуком зручного місця проблем не виникло. Антарес не збирався спати, але поїсти треба було. І цього разу він вирішив влаштувати полювання. І хоч совість казала йому, що в нього нема часу гратися в дослідника, але у внутрішнього дослідника поставало одне нав’язливе питання: «Чи можна тут чимось поживитися?» Антарес дістав свій невеличкий мисливський арбалет, який справжня знахідка для таких подорожей, легкий, не громіздкий. На дуже велику дичину Антарес полювати не збирався. Для непоганої вечері згодиться щось невелике і швидке в приготуванні, головне, щоб було їстівним.

Антарес чув незвичний пташиний спів, але він ніяк не міг сфокусуватися. Дивний, схожий на спів оперної діви звук линув ніби звідусіль, як луна серед гір. Антарес напружував зір як міг, вихоплюючи кожну текстуру листя, гілок, трави. Неподалік щось промайнуло між стволами дерев, бліда тінь майже розмита, сетуанець швидко, але обережно попрямував туди. За той час що минув, в мертвій зоні було досить посушливо, тому ризик наступити на суху гілку був досить великим. Ця природа дивувала Антареса кожну секунду, поки він йшов він побачив під своїми ногами кілька нових комах. Однак він відчув те, що відволікло його від комах, у листовому лісі Антарес відчув виразний аромат хвої. Ступивши декілька кроків далі, він відчув прохолодний вітерець: «Цього не може бути». Антарес ніби пройшов крізь бар’єр, він опинився в оточені вікових сосен та ялинок. Тепер прохолода не дивувала його, з лазурного неба м’яко стелився блакитний сніг. Додаткове освітлення давав Онітур, небесне тіло, яке зникло після магічного колапсу. Його блакитне сяйво випромінювало невелику кількість магії.

Сон, як рукою зняло, Антарес дістав пергамент з пензлем та почав малювати талісмани: «Оце так пощастило, матінко рідна, зараз як нароблю собі талісманів». Антарес старанно виводив чорні символи. Він нещодавно опанував нове письмове заклинання, яке просто ідеально підходило під ситуацію. «Так, а тепер найважливіше, - Антарес намалював один знак на лівій руці, він одразу почав показувати свої властивості, знак поглинання поглинав навіть світлу не давав вирватися. Було таке враження, що у Антареса діра в долоні дивакуватої форми. За хвилину і права рука була позначена іншим малюнком. Антарес був дещо схвильований, почувався як юний учень: «А раптом не спрацює?» У праву руку він взяв один з талісманів, а в ліву руку спрямував потік мани. Візерунок на лівій руці почав мерехтіти млявим, блакитним світлом. Антарес відчув у лівому передпліччі легкі судоми, але візерунок не бажав активуватися. «Потрібно більше мани вкладати, а я думав чому вартість заряджання талісманів така дорога процедура, - Антарес відпустив свої почуття сприйняття світу і дав їм волю». Увесь навколишній світ згас для нього і водночас його внутрішня мана засяяла ще яскравіше. Візерунок на лівій руці спалахнув як треба, і розпочалось поглинання мани із сяйва Онітуру. Руку звело такою судомою наче в неї забили цвях. «Ось воно, головне втримати ману при передачі, - енергія різко пронеслася тілом воїна...

Заготовки талісманів спалахнули у правій руці синім полум’ям, і грець би їм якби вони просто згоріли. З візерунку на правій руці, стрілою, вирвався згусток сили та під кутом пішов у зоряне небо. Попутно зрізані дерева з громоподібним тріском повалилися на землю. Від несподіванки, Антарес схопився з місця, та тріпнув декілька разів рукою: «Магічне полум’я - це теж боляче». Утім, за рахунок обірваної концентрації, воно швидко згасло, залишивши на руці Антареса тільки присмалене волосся. «Дідько, а робив все як по книзі, подумав він, - ну що ж можна привітати себе з першою невдачею з талісманами». Налякані раптовою витівкою, місцеві птахи, з тривожними криками, розлетілися врізнобіч.

Антарес дивився вслід темним, чотирикрилим силуетам у синьому сяйві і замислився. «Такий неймовірний, незвіданий світ, та ще й під самим носом. Яка ж це мертва зона, якщо ці землі такі живі. Навіщо було приховувати все це? Та ще й так бездарно». Різкий біль в шиї обірвав короткочасні роздуми, Антарес витягнув дрібний дротик, він оглянув його. Це було щось новеньке, такі в його землях не виготовляють, цілком імовірно, що отрута теж може бути досить оригінальною. Тіла сетуанців витривалі майже до всіх отрут, однак слово «майже» сьогодні було не на боці Антареса.

Все трапилося настільки швидко, що сетуанець не встиг запам’ятати відчуття від ефекту отрути. Всього мить і він отямився в якомусь курені. В думках Антарес пищав як мале дівча від нової іграшки: «Розумне життя, зачатки цивілізації!» Він вирішив не показувати, що прийшов до тями, та прислухався. Було схоже, що Антарес перебував у курені один, навколо нього кипіло життя. Багато різних голосів, у тому числі і дитячий: «То це не військовий табір, це племінне поселення». Мова була йому не зрозумілою, проте, на слух, досить милозвучна. Обережно розплющивши очі, він побачив вже знайому істоти цих місцин — це був чорний гоблін. Блискуча лисина та обрій сивого волосся виказував його похилий вік. Його одяг справляв враження вже не про дикунське походження, цілком пристойний для жителя звичайного села. Сорочка та штани на вигляд були грубуваті та примітивної ручної роботи. Чорний гоблін сидів навпочіпки, спиною до Антареса і схоже щось готував. Антарес не виявив при ньому зброї, отже, полоненим його не вважають. Він дозволив собі прокинутись остаточно.

- Нарешті ти дозволив собі відкритися, молодий сетуанець.

- Бо ви переді мною цілком відкриті.

- Однак ти маєш право на нас гніватися за такий спосіб поспілкуватися.

- У вас також є на це причини, я вбив трьох ваших і заслуговую на ваш гнів.

- Якби не ти — Ламей вбив би всіх чотирьох разом з моїм онуком.

- Ламей? Це той дивний дракон?

- Так, саме він.

- Тоді навіщо вам я? - З полегшенням видихнув сетуанець.

- Тому що Ламей визнав тебе, чи не так? — Тепер Антарес побачив в глибоких очах гобліна справжній вогник цікавості.

- На жаль ні, хіба що він також залишив мене живим.

- Зрозуміло, - очі старця задумливо покосилися вбік, - що ж тоді випий це.

Старий гоблін простягнув Антаресу глиняну чашу з цікавою рідиною. На Антареса напало одне з почуттів яке він ненавидів до глибин душі. Зараз в середині нього билися дві іпостасі — стратег проти дослідника.

- Навіть не думай — загрозливо мовила темна сутність.

- Який пряний аромат, тягуча текстура, але не кремова, - бубніла собі під носа інша.

- Гей, ти мене чуєш?

- Темно-червона палітра одразу викликає бажання це випити — продовжувала бубніти сутність дослідника.

- Та ти будеш хоч коли-небудь прислухатися до здорового глузду — вхопивши сутність дослідника за бари, голосила темна сутність стратега. І раптом завмерла від жаху, на фоні почулися глибокі ковтки: «Мій господар — ідіот»

- І що тепер має статися? — Запитав Антарес у старого гобліна.

- Ти випив ганджа-утун, тепер ти частина племені.

- Що? І ви так просто мене прийняли?

- Тебе прийняв Ламей і цього достатньо, між іншим, тепер як частина племені ти мусиш вступити в бій з нашими ворогами.

- І з яким ворогом ми маємо справу?

- Його звати Молок, більш жорстокого виродка цей світ ще не бачив, він викрав мою онуку.

- Ось так от. І ви розраховуєте, що це спрацює на мені? Тепер вислухайте мою сторону, старче. Оскільки Ви назвали мене сетуанцем, то вашому племені відомо, що відбувається за межами бар’єру, однак бар’єр почав пропускати живих істот зовсім недавно. Ви знаєте ці землі ще до магічного колапсу.

- І що ти хочеш в обмін, сетуанець? - з цікавістю запитав гоблін.

- Руїни ельфійського замку неподалік, я хочу знати про нього правду, домовилися? — Антарес простягнув руку гобліну. І гоблін потиснув її.

В черговий раз вона прокинулась не від ранкового сонця, а від холодного болю у спині. Сіре каміння — не найкраще ліжко у довгостроковій перспективі. Тендітна дівчина підвелася зі стогоном болю, який рознесло по всій башті. Вона не стримувалась, бо знала її все одно ніхто не почує, а якщо і почує їм буде плювати. Ззовні почувся відчайдушний дівочий крик.

- Ні-і! Благаю тільки не в королівські покої, не тягніть мене туди!

- Нашому королю набридла чергова лялька і згадав про тебе.

- Краще поведіть мене на бої, благаю, тільки не королівські покої!

Але дзвінкий шурхіт кайданків невблаганно пересувався до кінця переходу, а та в які вона була закована, просто безсило завивала у розпачі. В решті решт двері переходу зачинилися з важким ударом після якого повернулася важка тиша. Але панувала вона не довго. До неї також постукали.

В черговий раз її змусять дивитися на це. Широка зала з тьмяним освітленням, що забезпечувалось свічками. Посеред зали стояло монструозне ліжко, яке було схоже радше на катівню, а все повітря було просякнуте жахливим запахом звірячої розпусти. І на ліжку спочивав він, беззаперечний король, цього божевілля.

Зачувши як двері в його покої відчинилися він миттєво підвівся з ліжка. Повністю оголений, з його тіла можна було б вирізати скульптури, однак, більша частина цієї краси була абсолютно прозорою. Було видно скелет, дівчина бачила як пульсують його судини, як під час маніпуляцій перебираються м’язи та сухожилля, було видно як ритмічно скорочується серце.

- Ох, моя чарівна Талія, нарешті я зміг знову бачити твою незрівнянну фігуру в своїх покоях

- ...

- Зрозуміло, будемо знову грати в мовчазну принцесу, схоже тобі подобається коли я граю в чудовиська, - одним ривком він зірвав з Талії весь одяг, оголивши всі прикраси, тьмяне освітлення заграло на повних грудях обсидіанового кольору.

- ... — її мовчання було невблаганним.

- Шкода, що я не можу цього торкнутися, ну і дурнею було вигадати такі ідіотські чари. Ти єдина з народу Ганджа хто зміг еволюціонувати, ба більше ти взагалі єдина істота яка змогла це зробити за останні, нескінченно довгі роки. І скажи який тоді сенс у цій красі, якщо до тебе навіть торкнутися не не можна в певних місцях?! Що ж досить з мене цього монологу, тягніть сюди заміну.

Талія зиркнула на цю істоту вбивчим поглядом в якому було тисячі прокльонів, але вона вивчила цього покидька. І вона щойно прокляла себе за кинутий погляд в його бік. Цей покидьок отримує насолоду від будь-яких проявів страждань з її боку, навіть її гнів змусить його прутень підвестися.

Тим часом його слуги притягнули молоду дівчину, схоже вона була дріадою. Страх панував в її зелених, наповнених слізьми очах. Але варто було королю торкнутися її щоки, як з її обличчя страх повністю зник. Натомість її тіло пробив спазм чистого задоволення, яке вирвалося з її вуст здавленим стогоном. В її очах спалахнула непритаманна її расі хіть, вона сама зірвала з себе свій одяг та кинулася в обійми прозорого короля. Дріада сама застрибнула на його прутень та розпочала своїми стегнами танок розпусти. Проте обличчя короля не було сповнене такого ж задоволення, біль того воно почало приймати нудьгуючий вираз. «Зовсім не те, я розчарований, - з його пальця виліз гострий, примарний кіготь». За мить дріада вже стікала кров’ю, з розсіченої шиї стікала кров по її грудях, а найжахливіше, те, що вона навіть не усвідомлювала цього. Дріада продовжувала задовольняти свого вбивцю передсмертними конвульсіями з хтивим виразом обличчя.

«Будь ти проклятий Молок, будь ти проклятий!!! — кричала Талія заливаючись гіркими слізьми.