1.
Вона малювала хмари. Пензель ковзав легко — вліво, трохи вниз, затримуючись там де має бути тінь. Евелін сиділа перед полотном у своїй улюбленій кімнаті. Крізь вікна лилося тепле сонячне світло. Небо сьогодні було особливо гарне. Майже як живе. Чому майже — вона не знала.
Люстра над головою розсипала безліч маленьких веселок по стінам. Розкішне колесо з срібними краплинами вловлювало кожен промінь. Коли ззовні зимовий вітер ставав сильніше і будинок трохи тремтів, крапельки ледь дзвеніли торкаючись між собою. Евелін любила цей звук.
Навколо їхнього острова вирувало море. Їй не треба було його бачити. Воно відчувалось у низьких хмарах, у тому як сіль просочувалася крізь ущелини і осідала на підвіконнях. Острів був невеликий — кілька вулиць, кілька магазинів, клуб де два рази на тиждень збиралися на танці. Навколо нього темна вода і більше нічого.
Але вдома було тепло.
Квітучі рослини скрізь — на полицях, на підлозі. Федеро купував їх сам, роставляв так, щоб у кімнаті пахло солодким, щоб на зимовому острові не забувати якою буває весна.
— Як день? — запитав він, зупинившись у дверях кімнати.
— Добре, — сказала вона, не відриваючись від полотна. — Малювала.
— Бачу. Сьогодні не квіти?Гарно виходить.
Федеро підійшов ззаду, обійняв її за плечі. Вона відчула тепло його рук. Заплющила очі. Він поцілував її у скроню і пішов на кухню. Незабаром звідти потягнуло чимось, що мало бути смачним.
Вечеряли вони при свічках, хоч Евелін не памʼятала, щоб просила про це. Мʼясо було мʼяким. Соус танув і розливався у роті — вона знала це, бо так воно і мало бути. Але відчуття не приходило. Десь між язиком і горлом їжа ставала нічим. Скажи щось. Він старався. Вона підняла голову.
— Смачно.
— Я радий, — відповів він і посміхнувся.
У клубі підлога була деревʼяна і трохи прогиналась під ногами. Декілька жінок різного віку, музика що лунала з магнітофону в кутку. Туди часто приходили жителі села. Вони любили як Евелін танцює, завжди посміхалися і ляскали у долоні.
Вона рухалася легко і правильно. Кроки були чіткі і здавалося вона була майже схожа на балерину. Сцена була маленька, але звична для її рухів, для її душі.
Повертаючись додому вона завжди на мить зупинялась на березі. Важка вода рухалась, майже чорна. Десь там не було горизонту — небо просто закінчувалось і починалась вода, або навпаки. Вона дивилась і чекала. Чого — не знала. Щось мало статись, або вже сталось, або вона мала щось згадати. Нічого не приходило. Вона верталась додому.
Того дня вона забирала хліб в магазині. На дворі йшов дрібний сніг. Евелін гріла руки притуливши їх до теплого хлібу. Виходити не хотілося. Десь у кутку бурмотіло радіо, вона майже не слухала.
Потім диктор сказав:
— А зараз у прямому ефірі — пан Корнель, який шукає свою доньку вже третій рік.
— Дякую. — Чоловічий голос, трохи хрипкий, трохи задиханий.
— Я просто хочу сказати… Я просто хочу, щоб вона знала. Якщо вона мене чує — де б ти не була. Я шукаю. Я не перестану шукати. Ти пам’ятаєш, як ми їздили на річку? Ти завжди боялась рибу. Така маленька…
Евелін завмерла.
Риба.
Вона ненавиділа рибу.
Звідки вона це знає?
— … твоя мати досі плаче щоночі, ми знаємо що ти жива, що ти…
Евелін вронила хліб на підлогу. Жінка за прилавком здригнулася і підняла голову. Дивилась як дівчина тікає залишивши товар.
Надворі сніг. Темна вода справа. Вулиця під ногами — знайома, вивчена, кожен камінь на ній знайомий. Вона пішла швидко, потім ще швидше. В голові стукало: риба, риба, ти боялась рибу, але чому ти це знаєш? Звідки ти це знаєш? Хто тобі це сказав?
Евелін бігла.
Будинок наближався, гарний і теплий. Вона штовхнула двері, вибігла в середину і нога підвернулася на порозі. Падаючи вона встигла виставити руку, та голова все одно вдарилася об щось тверде. Люстра задзвеніла.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!