Чорні хвилі

Вона лежала на підлозі. Стеля — закопчені плями крізь відсталу штукатурку. Ніби ребра крізь шкіру. З неї звисає тонкий дрот з маленькою жовтою лампочкою.

Евелін підвелася. Голову вколов біль — гострий, потім тупий. Вона дивилась на підлогу. Чорна від часу і диму, з’їдене дерево. Це не та. Думка прийшла пізніше ніж мала б. Де тепло? Що це? Вона торкнулась дошки пальцями. Бруд.

Смерділо гнилою рибою. Шлунок стиснувся.

Евелін подивилась на свої руки. Темні долоні. Зламані нігті. Вона не знала коли це сталось.

У кутку маленької кімнати лежало ганчірʼя. Вона ворухнулася і щось поряд дзенькнуло. Евелін опустила погляд. Поряд відкрите металеве кільце за яким тягнувся короткий металевий ланцюг.

Вона різко встала. Навколо стіни на яких квітли чорні і сірі квіти. Бутони схожі на ті що вона памʼятала але ніби спалені живцем. Під стінами деінде лежало вугілля. Ніякого полотна. Ніяких фарб. Тільки мертве дерево і попіл.

Евелін побачила на столі посуд. Вона підійшла ближче і побачила залишки — гнилі овочі, кістки і шматки протухлоі риби. Темна рідина яка тхне солодким.

Шлунок скрутило і вивернуло на підлогу. Евелін впала на коліна.

Двері відчинилися.

Важкі і повільні кроки.

— Федеро — вона не впізнала свій голос.

Перед нею зʼявилося обличчя. Знайоме, але погляд порожній. Ніжний голос вперше викликав страх.

— Прокинулась, — сказав він і торкнувся її волосся прибираючи ніжно за вухо.

— Ти сьогодні будеш вдома? Чи підеш в клуб?

Горло пекло. Евелін ковтнула слину і прохрипіла.

— Я…я піду.

Федеро скрипнув щелепою. Його очі розглядали брудну підлогу. За хвилину він підняв їх і посміхнувся. Трохи нахилившись поцілував міцно у скроню і підвівся.

— Тоді зайди ще раз у магазин, ти забула хліб.

Федеро голосно почав збирати миски зі столу.

Сердце Евелін калатало. Федеро задумливо підійшов до дверей і зупинився. Коли він хотів обернутися Евелін підскочила і схопила стилець. Вона вдарила. Федеро впав на коліно, зойкнув. Евелін вибігла не озираючись.

Вона знала що берег зовсім близько. Білий сніг спалював ноги. Холодне повітря розривало груди.

Їй не вистачило часу. Щось вдарило у спину.

Лежачі в снігу вона відчувала як в шию увійшло жало, щось гаряче розповзалось по тілу.

Балету немає. Люстра, рослини, свічки, тепле мʼясо — нічого цього не було.

Її обличчя вдавлювали в сніг, а перед очіма були хвилі. Чорні, вони билися в білий берег.

Десь там її шукає батько. Там де не видно горизонту мати плаче щоночі.

Вона зробила подих.

Темрява.

Тепло.

Евелін малювала хмари. Пензель ковзав легко — вліво, трохи вниз, затримуючись там де має бути тінь. Евелін сиділа перед полотном у своїй улюбленій кімнаті. Крізь вікна лилося тепле сонячне світло. Евелін вважала що небо сьогодні особливо гарне, майже як живе.

Люстра над головою горіла яскраво.

Крапелі тихо дзвеніли між собою.

Евелін подивилась на свої руки. Фарба на них — синя і сіра, кольори хмар.

Вона повернулась до полотна.

Продовжила малювати.