Не гони так, Стьюї, помолися!

Срібною стрілою летів автомобіль по темному шосе. Стьюї тупо дивився перед собою, іноді опускаючи важкий погляд на спідометр. Той показував якісь космічні числа, як для старої розвалюхи. У житті б Гері, власник цього авто, не повірив би у таке... Але він лежав у кюветі десь далеко позаду і не міг стати свідком гонитви за смертю.

Якихось три години тому брати цмулили все підряд у непоганому барі з наскрізь прогнилою вивіскою. Цим двом приводів хильнути життя насипало сповна: старшого, дебелого Стьюї кинула дівчина, на яку у нього були грандіозні плани, а меншого Гері видворили з доволі прибуткової роботи за пошкодження майна. Закоротив його станок — втретє за місяць. Об’єднувало знедолених спільне горе: їхня мати, останній промінчик світла у тьмяному світі, померла два дні тому. Поховавши стару, сини одразу зійшлися на рішенні напитися до чортиків.

Саме тоді, на шляху до бару, Стьюї остаточно вирішив для себе, що сьогодні — його останній день. Гері або з ним, або зостанеться сам. Аби шляху назад точно не схотілося шукати й рука не здригнулася, старший прикупив ящик пива та закинув його у багажник.

Тепер же його дудлив молодший брат, закинувши ноги на торпеду й розпластавшись на передньому пасажирському сидінні. Механічно, банка за банкою, ковток за ковтком, Гері наповнювався хмільним.

— Ми… зараз де? — питає, гикаючи.

— Далеко, — похмуро відповідає водій. — Дуже далеко.

— А куди… Ох. Куди ми їдемо?

— У вічність.

— У яку… бляха, вічність? Стьюї, куди ти в біса мене везеш?

Водій не відповів, лише кинув на брата роздратований погляд і збільшив гучність радіо. Тепер у брудному сіро-чорному салоні панувало техно.

— Бери лівіше… — пробурмотів Гері, викинувши чергову жерстяну банку у прочинене віконце. — Інакше… гек, ми зустрінемося… гек, з відбійником.

— Мовчи краще. Ледь балакаєш, п’янчуга.

— Не гони так, Стьюї, помолися!

Старший розсміявся. Білки його очей зблиснули у світлі неонок зустрічної машини.

— Хіба ти сам не казав, що хочеш знову обійняти матір? — Стьюї виговорив це з відчутними нотками іронії та відвертого глузування.

— Е ні. Ти мене не так… зрозумів.

— Все так. Скоро ми її побачимо.

Запала тиша, менший намагався усвідомити почуте. Зрештою до нього дійшло:

— Стьюї, стій! Я не збираюся помирати! Ти… чого так?! Бо тебе… Ніка кинула… гек?

Водій мовчав.

— Ти ж не серйозно? Ну якщо настільки голодний, згадаємо нашу юність?

Стьюї почав зменшувати швидкість, потроху з’їжджаючи на узбіччя.

— Зараз ти прийдеш у себе. Я… постараюся… гек.

— Прочини тільки дверцята, — промовив Стьюї, повністю зупинивши машину та не вимкнувши двигун. — Най мене прохолода полоскоче.

Гері нахилився виконати прохання і вже зробив це. Стьюї з усієї сили штовхнув його у темряву кювету.

— Йди ти до біса, шмаркач! — заволав навздогін йому.

Авто летіло у невизначеність. Стьюї не планував проїхати настільки багато, та життя його не відпускало. Грало з ним у дивну гру й перемагало. Втративши все, змучена душа трималася за тлінне тіло.

«Не гони так, Стьюї, помолися!»

Стрілка спідометра повзла вправо, описуючи дугу невпевнено, але й невпинно. Машину кидало по трасі, справжнє диво, що вона досі не розбилася.

Що тебе дрижаки беруть, чому ти сумніваєшся? Брат — у кюветі, бензин — вичерпується, дівчина — на побаченні з іншим. Давай, Стьюї, один виворіт руля — і все, відспівуватимуть.

«Не гони так, Стьюї, помолися!»

Точно, треба ж сповідатися перед смертю. Останній крок у небуття. Захмелілому мозку ця ідея здалася геніальною. Водій вдарив по гальмах, зупиняючись вдруге. Колодки заревіли від надмірного навантаження.

Як і тоді, Стьюї не став глушити мотор, увімкнув лише аварійку та світло у салоні. Непевним кроком вийшов з авто, полишивши водійські дверцята відкритими. На цій ділянці шосе відбійників не було, як і нормального освітлення, тому Стьюї без перешкод ступив на зустрічну смугу, навіть не здогадавшись про це. Впав на коліна, склав руки у молитві й забувся, не звертаючи уваги на світ навколо.

Дальні фари вантажівки яскраво освітили його темний силует…