Прокляті покоління

Коли батьки сваряться, до цього рано чи пізно можна звикнути. Але коли крики спрямовані на тебе за те, що ніколи не зміниться, досить важко

Звісно, «звикає» людина умовно — якщо має право голосу. У цій сім’ї давно забули про підтримку й довіру особливо до свого сина…

Спершись на стіл спостерігаю за приготуванням еспресо на нещодавно купленій кавомашині, коли на кухню заходить батько. Відкриває холодильник, заглядає всередину, перевіряючи наявність молока. За декілька років проживання з батьками я зрозумів, щоб я не сказав якби себе не поводив всеодно буду поганим. Та мені це на руку.

— Чому не сказав, що воно закінчилось?

Звинуваченя звучало з природним роздратуванням.

Говорив, не одноразово.

Бурмочу не відводячі погляду від кавомашини. Аромат заполонив кімнату.

— Я не зобов’язаний все пам’ятат.

Різко кидає він, зачиняючи дверцята.

Роблю повільні вдих з видихом. Його терпець урвався.

— Іди за мною.

Він вийшов з кухні. Важкі кроки, відлунюють по лінолеуму. Я слухняно йду слідом, вже знаючи, чим це закінчиться.

Він зупиняється у вітальні біля шафи. Відчиняє її дістає шкіряний ремінь — той самий, яким його колись бив дід.

— Ми обоє знаємо - фізична сила не допоможе. —

Криво усміхаюся. Якщо тато хоче таким чином мене зламати, добре.

Насильство почалося чотири місяці тому — коли я наважився нагадати про покликання.

— Виставляй руки.

— Мене цим не виправити.

Чоловік підійшов ближче накрив мене своєю тінню.

Я виставив руки.Досі не розуміючи, чому не можу чинити опір? Я ж навпаки не боюся батьків. Чи боявся когось останнім часом? Перший удар пройшовся болем до правого плеча.

Тіло покривається мурашками. Довелося Стиснути щелепу аби не розбудити матір ще й не лякати сусідів котрим я сказав, що сам впораюсь.

При другому та третьому ударі — з горла виривається приглушений стогін.

Батько на мить завмер побачивши червоні полоси на запьястях.

Мовчки йду до своєї кімнати.

Кімната невелика, але охайна. Уздовж стіни — письмовий стіл, завалений зошитами й нотами. Над ним — кілька фотографій і старі афіші наших концертів. Як батько не бився за них зі мною, їх не прибрали.

Ліжко стоїть біля вікна, штори напівзасмикнуті. У кутку — скрипка. Повітря трохи затхле, ніби тут давно не відкривали вікно.

Підходжу до столу. Дістаю книгу, а з неї — фото. Ми з Ітином.

Дивлюся кілька секунд, потім переодягнувшись кидаю гаманець до сумки.

У коридорі натягую капюшон сірої толстовки. Із кухні долинає гуркіт посуду. Не зважаючи на обстановку в цьому домі мені байдуже на батькову злість. Скоро все зміниться.

Спустившись сходами, вдягаю навушники.

Якомога тихіше співаю: “rêver j’en ai l’habitude…”

З того часу, як Костя забрав Армі й Ніка, я співаю тільки тоді, коли ніхто не чує.

Сьогодні беру вищі ноти.

Батько частково, знає про кар’єру співака але після того як дізнався з ким я зустріічаюсь, тричі відправляв мене до психіатричної лікарні.

І кожного разу лікарі дивилися на мене, як на божевільного не розуміючи що зі мною робити. Тому відпускали з проханням не показуватись батькові.