Прокляті покоління

Ми сходили в магазин перед тим, як прийти до нього додому. Поки ходили між відділами, Владислав розповідав про дітей та опіку над ними.

Дві восьмирічні дівчинки ходять до другого класу. Одна любить фігурне катання, інша — баскетбол. Вони змінили по три-чотири секції, перш ніж дівчатам сподобалося займатися з тренерами. На думку хлопця, це велика запорука їхнього майбутнього, звісно, якщо вони не розлюблять ці справи.

Ще дві дівчини — чотирнадцяти й п’ятнадцяти років. Здебільшого вони гуляють зі своїми друзями, тому рідко бувають удома.

Також у будинку живуть двоє тринадцятирічних хлопців, але про них Владислав майже нічого не розповів.

Коли ми зайшли у вітальню, одна з дівчаток висіла догори ногами на шведській стінці. Її світло-каштанове волосся кумедно звисало вниз. Блакитні очі були прикуті до хлопців, які розляглися на розкладних односпальних диванах. Вона показала язика одному з них, ледь стримуючи сміх.

Вітальня виявилася просторою й світлою. Уздовж стіни стояли дві темно-сірі шафи з книжками, настільними іграми та дитячими малюнками. Біля вікна — великий м’який килим, завалений іграшками, подушками та кількома розкритими зошитами. На стіні висіли фотографії дітей, а під телевізором лежали коробки з ліками та бинтами. Попри безлад, кімната не здавалася занедбаною — навпаки, у ній відчувалося життя.

— Рей, Емілія розібрала прання? — спитав Владислав, дістаючи рушник із шафи.

Рей — блондин із карими очима. На його обличчі, поміж ледь помітних ластовинь, вертикально тягнувся трохи викривлений шрам. Я не хотів би знати, звідки він узявся.

Цікаво, чи міг би я втратити пам’ять? Якщо так, то що згадав би найпершим? Можливо, усе без винятку.

Рей тим часом підійшов до мене, простягнувши руку для привітання. Його низький голос ніби вібрував у грудях. Потиснувши руку, помічаю набряк на кисті. Вирішую краще спитати про це у Влада.

Обходячи іграшки на підлозі, прямую до ванної кімнати. Спираюся на дверний проріз і важко схрещую руки. Влад набирає ванну.

— Я говорив допомогти прийняти душ, а не ванну.

Усміхнувшись, роблю крок до нього.

— Краще сісти, ніж намагатися стояти в такому стані.

Він має рацію. Влад уже давно поруч із нами. Я майже не спілкувався з ним так, як мама з татом, але це не завадило йому дізнатися про мене більше, ніж потрібно.

Звідки у Рея набряки на руках?

Хлопець випростався.

— У них з Назаром серцева недостатність.

— Назар?

Перепитав я.

Влад кивнув у бік кухні, де Рей намагався напоїти хлопця, трохи нижчого за себе якимись ліками. Сам Рей був приблизно метр сімдесят п’ять зростом — худий, із занадто дорослим поглядом для тринадцятирічного.

Хлопець поруч виглядав слабшим. Темне волосся спадало на лоб, а пальці ледь помітно тремтіли, коли він тримав чашку.

— Вони брати?

— За документами — ні. Але скоро прийдуть результати ДНК.

Влад замовк, провівши рукою по потилиці.

— Боюся, якщо це підтвердиться… усе стане тільки гірше.

— Чому?

Він сперся долонями об край ванни.

— Їх розділяли кілька разів. Переводили по різних дитбудинках. Назар після цього починав задихатися настільки сильно, що його за рік могли забирати до лікарні десятки разів. А Рей… — Влад видихнув. - Ледь не побив вихователя, коли їх розлучили востаннє.

Я мовчки перевів погляд у сторону кухні.

Рей терпляче тримав чашку біля губ хлопця, бурмочучи щось невдоволене, а той тихо сміявся.

Дивно.

У цьому домі навіть чужі люди поводилися одне з одним ближче, ніж деякі сім’ї.

— Ванна готова.

Оголосив сусід закриваючи двері від інших.

Я спробував стягнути футболку, але тієї ж миті плече спалахнуло болем. Різкий жар пройшовся рукою — рана знову відкрилася.

Знову, те саме. Стиснув зуби. Чистих речей у мене майже не залишилося.

Швидко стягую футболку, притискаючи тканину до плеча й намагаючись спинити кровотечу.

— Спочатку ванна, потім перев’яжемо.

Голос прозвучав, впевнено.

Владислав кивнув — він знає, що я роблю тим паче навіщо.