СПАДОК МЕРЦЯ

Олд-Ридж не змінився. Він просто став іще мертвішим.

Коли я в’їхав у місто на викраденому «Шевроле», мені здалося, що я потрапив до склепу, який забули запечатати. Вугільний пил тут був не просто брудом — він був частиною повітря. Він в’їдався в шкіру й осідав у пам’яті.

Я залишив машину в лісосмузі — там само, де колись ховав «Форд» перед останнім полюванням. Тепер моєю ціллю була шахта «Північна». Колись вона була серцем міста, тепер — його пухлиною.

Підхід до шахти змінився. Іржаву сітку-рабицю замінили на сучасну огорожу з датчиками вібрації та колючим дротом «єгоза». Замість лінивих сторожів по периметру ходили хлопці в цифровому камуфляжі без розпізнавальних знаків.

Приватна військова компанія.

Дорога іграшка для охорони дуже дешевих на вигляд секретів.

— Ну ж бо, Максе… згадай, як це робиться, — прошепотів я.

Я скористався старим дренажним каналом, яким колись зливали відпрацьовану воду. Він був забитий сміттям і слизьким мулом, але вів прямо до технічного рівня під копром — головною вежею шахти. Я пробирався по коліно в крижаній жижі, відчуваючи, як ребра протестують проти кожного руху.

Вибравшись усередині периметра, я опинився в тіні масивних вугільних бункерів. За кілька метрів двоє найманців курили, обговорюючи котирування акцій і те, коли їх змінять.

Із їхньої розмови я вловив головне: «об’єкт» унизу досі активний. І вони чекають на якийсь «вантаж» зі столиці.

Мені потрібен був старий ремонтний бокс. Там, серед куп заліза, жив і працював старий на прізвисько Бензин. Він знав кожен гвинт у цій шахті. І саме він допомагав Гранту з «особливими замовленнями».

Я прослизнув усередину, коли Бензин вовтузився з дизельним генератором.

— Забагато масла в суміші, Бенз. Поршень згорить, — тихо сказав я з темряви.

Старий здригнувся, випустивши гайковий ключ. Повільно обернувся, мружачись крізь брудні окуляри.

— Макс Варді?.. Ти ж мав бути або в могилі, або у Вашингтоні. Кажуть, ти там тепер велика шишка.

— Я все той самий пил, Бенз. Розповідай. Що ти будував для Гранта торік?

Старий нервово глянув на двері й поманив мене вглиб, до верстака.

— Едвард… він був одержимий. Змусив мене відновити старі кріогенні насоси. Сказав, що вони потрібні для охолодження «нової жили». Але, Максе… у «Північній» давно немає вугілля. Я монтував ці насоси в ящики, які потім відправляли у Вашингтон. На старий Монетний двір.

— Кріогенні насоси? Для чого?

— Для серверів, хлопче. Велетенських — як ці кляті бункери. Грант казав, що дані виділяють більше тепла, ніж уся антрацитова пилюка цього міста. І ще… — Бензин зам’явся, витираючи руки ганчіркою. — Він залишив тут один ящик. Сказав: якщо за ним не повернуться до кінця року — я маю його знищити. Але я не зміг. Там усередині… щось живе.

Бензин провів мене до схованого люка під оглядовою ямою. Там, у ніші, обмотаний промасленою мішковиною, стояв металевий кейс із символікою Міністерства енергетики.

Я відкрив його. Усередині, в ударостійких ложементах, лежали не сервери й не документи. Там були старі стрічкові касети для стримерів — накопичувачі даних вісімдесятих.

А зверху — фотографія. На ній були молодий Едвард Грант, Рик Міллер і ще один чоловік, чиє обличчя було акуратно вирізане. Вони стояли на тлі Монетного двору.

— Це витоки… — прошепотів я. — «Окуляр» не народився вчора у Вашингтоні. Його почали писати тут, в Олд-Риджі. Ще тоді, коли ми з Риком тільки отримали значки.

У цю мить зовні завила сирена. Датчик у дренажному каналі все ж спрацював.

— Тікай, Максе! — Бензин штовхнув мене до запасного виходу, що вів до відвалів. — Бери ящик і біжи! Вони не залишають свідків!

Я схопив кейс і вискочив у ніч.

Світло прожекторів розрізало темряву, і я почув сухий тріск вертольота, що заходив із боку річки. Грант був мертвий, але його «система» жила далі — захищала себе сама, використовуючи армію найманців і сучасні технології.

Я біг териконами, відчуваючи, як вугільна крихта скрипить на зубах. Тепер у мене була не просто зачіпка. У мене була пам’ять системи. Залишалося знайти того, хто зможе прочитати ці касети.