Фатальний ранок Тріполіци

Брат, здавалося, стояв напівмертвий, гірко вдивляючись удалечінь, мовби там шукав відповідь на запитання й намагався усвідомити те, що сталося. Вулиці Тріполіци були залиті кров’ю, вкриті трупами та лахміттям, нагадуючи про нестерпний біль і страждання, що щойно прокотилися тут.

Місцеві добровольці ненадовго зупинили просування повстанців, однак швидко були розгромлені й невдовзі змушені відступити, залишаючи місто в кривавій порожнечі.

Давид тікав із міста, навіть не озираючись назад, оповитий виснаженням та агонією. Дорогою він бачив ущент розбиті будівлі й гори тіл мирних жителів, які раніше благали про допомогу, але так і не були почуті...

Він ледь не пустив сльозу, коли побачив рідну синагогу, де колись збиралися жителі на молитви та зібрання, а тепер від неї не залишилося жодного вцілілого каменя — лише обгоріле звалище гірського каміння та деревини.

Оскільки часу на жалкування не було, він помчав далі, лише стиснувши кулак і жадаючи якнайшвидшої відплати.

Важко дихаючи, наче готовий померти від задухи, він зрештою сів на старий пеньок, видихнувши з полегшенням. Відчайдушний утікач опинився посеред густого лісу, онімілий від виснажливої біганини. Стрілянина на деякий час вщухла.

У голові роїлися нескінченні думки, намагаючись осмислити те, що сталося. Він гірко схилив голову у повному відчаї, дивлячись на закривавлену землю.

— Не буде мені прощення від Всевишнього, — тихо промовив Давид, витираючи піт із чола. — Я проявив боягузливу відстороненість, коли мав діяти, — продовжував докоряти собі. — Коли мою сестру зв’язали, я навіть не поворухнувся. Виявився безперечною нікчемою. Я обіцяв захищати її, як справжній брат і милостивий покровитель... А коли на неї напали — не ворухнув навіть пальцем, ганебно кинувшись у безглузду втечу, мов боязкий шакал, що лякається власного відображення.

Потопаючи у вирі думок, які роздирали юнака зсередини, він навіть не помітив, як небо почало сутеніти.

Врешті-решт ефенді підвівся й попрямував углиб лісу, подекуди згадуючи той самий момент, коли сестра, така дорога йому, сказала: «Калімера».

Це слово в’їлося в його свідомість і не хотіло відпускати, міцно стискаючи душу.

Зажурений хлопчина пошкандибав далі лісом, наближаючись до гірського перевалу й прагнучи сховатися від хижаків та розбійників. Змучений і напівсонний, він дістався місця та важко опустився на землю, ледь не засинаючи.

Молоді очі споглядали захід сонця, що розкинувся перед ним, нагадуючи про спочинок і даруючи крихітну надію на краще. Попри свої роздуми, він швидко задрімав, навіть не встигнувши оглянути місцевість.

У повному забутті він лежав на моху та твердому камінні, поринувши у глибокий сон. Але навіть тоді залишався настороженим, мимоволі стискаючи єдину палицю, готовий будь-якої миті діяти. Брат постійно перевертався з боку на бік, ніби ховався від шедім, що чатували в темряві.

Через кілька годин, занурений у тривожні сни, він почув різкий шурхіт у кущах. Блискавично схопивши палицю, Давид підвівся й підбіг до заростей. Обережно розсунувши листя, він побачив черепаху.

Вкотре видихнувши з полегшенням, сів біля платана, спершись на стовбур.

«Я втрачаю надто багато часу...» — думав подорожній. — «Мушу йти в гори. Принаймні там є здобич...»

Шлунок благав про їжу, тож він наважився вирушити в гори, озброївшись лише палицею та кількома камінчиками, які поклав у подряпану кишеню.

Він почав підійматися до вершини, хапаючись за тверді сучки ялиць і намагаючись не впасти горілиць ще на першому підйомі. Під час передостаннього ривка він міцно вхопився за гілку, повільно тягнучись рукою до виступу скелі.

Гілка хруснула, але в останню мить перед падінням Давид ледь устиг перенести пальці на стовбур і вчепитися.

Зрештою він видерся нагору. Одяг був подряпаний і брудний, а на нозі та плечі виднілися свіжі рани. Він скривився від болю, стримуючи несамовитий крик, що рвався з грудей.

Підійшовши до краю прірви, Давид сів неподалік і почав спостерігати за краєвидами міста.

Тріполіца була майже стерта з лиця землі: будинки — розграбовані й понівечені, святині — розбиті, вулиці вкриті величезними плямами застиглої крові. Палац заможного паші, який колись був обличчям містечка, перетворився на величезне звалище трупів, руїн, сміття та залишків зброї з набоями, над якими зрадливо майорів подертий стяг повстанців.

Вдивляючись у краєвиди знищеного міста, він подумав:

«Це все через мене. Треба було рятувати, а не спостерігати, як вогонь пожирає все, що я любив».

Занурений у смуток та роздуми, він знову подумав про сестру.

— Настав час діяти, — підвівся він і зазирнув у прірву. — Доведеться розплатитися за свої пекадос перед Ель Діо.

Сильно зголоднівши, він попрямував вузькою стежкою й невдовзі дістався маленької печери. Там помітив зайця, який лякливо тікав від нього.

Тремтячими руками Давид підкрався ззаду й, тихо видихнувши, різко вдарив палицею.

Притягнувши здобич до печери, він почав шукати кремінь, щоб розвести багаття. Обстеживши стару печеру та підніжжя гори, так і не знайшов бажаного.

«Залишається ризикований варіант...» — промайнула думка.

Він заліз в ущелину й почав шукати кремінь там. Через кілька хвилин спітнілий та виснажений ефенді, обмацуючи краї скель, так і не побачив жодної ознаки.

Збираючись вилазити, він раптом наступив на щось тверде й гостре. Глянувши вниз, Давид помітив кремінь, що стирчав зі стіни ущелини.

Не розгубившись, він дістав камінчик із кишені й обережно почав відколювати пластину.

Коли кремінь нарешті опинився в його руках, Давид виліз нагору й швидко назбирав сухих гілок. Відірвав від кафтана сталевий ґудзик і висмикнув жменю ниток із підкладки, розтерши їх у пухкий трут.

Міцно затиснувши кремінь у лівій долоні, він почав різко бити ґудзиком по гострому краю каменю. Ущелина наповнилася сухим клацанням. Давид не зводив очей із труту, ніби благав кожну іскру не згаснути в холодному повітрі.

Урешті-решт вогонь спалахнув, освітивши печеру тремтливим світлом.

Він почав смажити зайця на палиці. Через кілька хвилин Давид уже їв зайчатину, вперше за довгий час ледь помітно посміхаючись від ситості.

Доївши м’ясо, він неквапливо витер рукавом підборіддя, знайшов листя й накрився ним. Листяна ковдра зігрівала його тіло, немов чиїсь обійми.

Очі юнака нарешті заплющилися, і він провалився у забуття.