Розділ 5: Суд Ель Діо
Повітря застигло у тужливому вичікуванні, примушуючи здригатися всіх, хто наважувався чинити опір.
Давид, змирившись із неминучим покаранням, жалісливо промовив, опустившись на коліна:
— Мені судилося відчути на собі Кастиґо дель Етерно...
Він говорив уривчасто, ніби сам ламався зсередини.
— Навіть не став горою перед Ла Тьєрою, коли її нещадно нищили, вирізаючи всіх непокірних містян...
Промовивши це, він перевів погляд на зомлілу сестру, прикуту до дикого коня.
— Але... всі удари долі прийму на себе...
Після цих слів хлопець повільно почав відступати до стежини.
Один із повстанців навів на нього дуло каріофілі та вигукнув:
— А ну стояти, атімос! Ще один крок — і ти більше не побачиш світла!
Почувши чергову погрозу, ефенді остаточно втратив терпець, і з його грудей вирвався крик болю:
— Як же це набридло! Ти не захисник і не визволитель свого народу, а справжній син беліала, якому байдуже навіть на себе. У вас немає ні їжі, ні одягу, а ви, голодранці, мрієте про славу? Нехай краще я гідно помру в муках за землю, що мене зростила, ніж продовжуватиму ганебно жити поряд із вами, осквернивши свій хелек!
Бунтарі переглянулися між собою, розгнівавшись іще дужче.
Один із них підійшов майже впритул і, натискаючи пальцем на курок, гаркнув:
— Твої скиглення тебе не врятують від суду, туркоспоросе!
Ворожі пальці стискали юнака з обох боків, тягнучись до гачка рушниці. Перед молодими очима вже постав олам-габа, не залишаючи жодної надії на диво.
Вітер раптом подув просто в обличчя. Маленька гілка, довго коливаючись, зрештою не витримала й упала просто на голову одному з розбійників, змусивши того схопитися за чоло.
Скориставшись цією миттю, Давид-ефенді тихо підкрався до коня й почав поспіхом розв’язувати мотузки.
Коли клефти отямилися й обернулися, він уже підхопив сестру та кинувся навтьоки.
Повстанці одразу рвонули слідом, стріляючи навмання по землі.
Перед ним раптом постала прірва, а внизу — невелике озеро.
— Діо ке те аюде... — востаннє прошепотів він.
І стрибнув у воду, полетівши вниз разом із потерпілою сестрою.
Плескіт рознісся навколо, а холодна вода прийняла їх у свої обійми. Сестра ледь не вислизнула з його рук, коли він пірнув углиб.
Виринувши з тяжкими забоями й тремтячим тілом, Давид вибрався з озера та знесилено впав на берег. Але навіть тут було чути скажені крики бандюганів.
Перебуваючи майже у забутті, молодика терзали думки:
«Куди мені тепер іти з рідною?..»
Він довго вдивлявся удалечінь, а тоді знову рушив у дорогу, насторожено стежачи за кожним кущем на шляху.
Тягнучи поранену сестру й ледь не падаючи від виснаження, Давид хрипко мовив:
— Я так більше не можу...
Задихаючись, він нарешті опустився на траву, міцно притискаючи сестру до себе.
«Як я міг дозволити цьому статися?..» — луною билося в голові. — «Своїми ваганнями я сам накликав це горе...»
Потопаючи у нескінченній тузі та рої болісних думок, Давид майже зневірився. Та, перевівши дух, знову підняв сестру на руки й рушив далі у свою, можливо, останню подорож.
Йдучи босими ногами крізь кропиву, він до крові обдирав шкіру, а з грудей виривався лише ледь чутний зойк, коли продирався крізь бур’яни, немов хахам, що рятує Тору з полум’я.
Діставшись краю виснажливого поля, раптом помітив, як сестра почала робити перші слабкі вдихи, повільно розплющуючи очі.
Брат застиг у важкому тривожному чеканні, і вперше за довгий час його душа спалахнула надією, впускаючи її у власне серце...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!