ЛУКОМОР’Я 1.0

В одній чарівній-пречарівній країні був собі ліс. І називався він Лукомор'я. Причому з морем це аж ніяк не було пов'язано, тобто абсолютно. А цибуля (лук) тут взагалі ні до чого. Одразу напрошується асоціація з ликом. Але тоді б він називався Ликомор'ям. Та й лико тут ніхто не морить. Загалом, ніхто не знає, чому він називався Лукомор'ям. Ну назвали так і назвали. Може, раніше й знали, та, мабуть, забули.

І цей Ліс був великим і дрімучим. Але це було колись. Зараз він став зовсім іншим. Він більше не був тихим місцем для прогулянок. Тепер це була зона суворого регулювання з розміткою зі світних гниличок і знаками «Обережно, Колобок перебігає дорогу».

Червона Шапочка, одягнена у формове яскраво-червоне худі з написом «Пиріжки.Express» та важкою термосумкою за спиною, люто крутила кермо свого кастомного самоката. На кермі було закріплено магічний планшет, де блимала червона іконка: «Замовлення запізнюється! Бабуся в люті. Коефіцієнт гніву: 1.5x».

Раптом із кущів ліщини, порушуючи всі правила лісового руху, на «суцільну» з мухоморів вискочило щось дерев'яне і вкрай самовпевнене. Пролунав вереск гальм і тріск гілок.

— Стій, поліно недостругане! — закричала Шапочка, закладаючи крутий віраж. — Ти куди преш на червоне світло світлячків? У мене в сумці замовлення категорії «Gold»! Якщо чизкейки перетворяться на кашу, я твою голову на дрова пущу!

Буратіно, одягнений у короткі шорти зі старої оббивки дивана і паперовий ковпак із помпоном, незворушно поправив на носі сонцезахисні окуляри з темних пляшкових скелець. У руках він стискав потертий шкіряний гаманець, який дзеленчав так, ніби там билися в агонії останні надії тата Карла.

— Тихше, жінко! — гордо відповів дерев'яний хлопчик, дістаючи з кишені шматок наждачного паперу й енергійно поліруючи кінчик носа. — Ти хіба не бачиш? Я — інвестор. Я перебуваю в процесі пошуку локації для посіву капіталу. Шукаю Поле Чудес, щоб інтегрувати свої п'ять золотих у високоприбуткову еко-систему з гарантованим зростанням у 300% за одну ніч.

Шапочка скептично опустила підніжку самоката і схрестила руки на грудях.

— «Інвестор»? Слухай, «байт-коїн» ти недороблений, — вона тицьнула пальцем у бік його довгого носа. — Ти мені ледь упаковку з безглютеновими десертами не проткнув. Ти хоч розумієш, що таке «клієнтський сервіс»? Якщо я запізнюся, бабуся мене в чорний список занесе. А у неї там, між іншим, уже сидять два вовки за «несанкціоноване проникнення в житлоплощу» і один мисливець, який три роки не платить аліменти за семеро козенят!

Буратіно принюхався. Його ніс, що мав чутливість елітного сомельє на тирсу і клей ПВА, затріпотів.

— Чую... чую запах... — він підійшов ближче до термосумки. — Пахне березовою стружкою? У тебе там що, запчастини для Буратіно 2.0?

— Це мигдалеве борошно вищого ґатунку, дубино! — Шапочка рішуче застебнула блискавку на сумці. — Без ГМО, без цукру і без совісті виробника. Це тренд! А ти зі своїм носом іди в міністерство енергетики — там якраз дефіцит дров і довгих носів, які можна пхати в чужі справи.

— Зла ти, — ображено буркнув Буратіно, ховаючи наждачку. — Ось виросте у мене Грошове Дерево, я собі замовлю особистого кур'єра. На килимі-літаку. І без ПМС.

— Щоб дерево виросло, треба мізки мати, а не стружку в черепній коробці! — Шапочка вже скочила на самокат. — Поле Чудес закрили на податкову перевірку, там тепер Кощій Безсмертний інвентаризацію проводить. Тож біжи, поки тебе на зубочистки не розпиляли за незаконний обіг золотих!

Залишивши за собою шлейф пилу і запаху свіжої кориці, Червона Шапочка зникла за поворотом, а Буратіно залишився стояти посеред дороги, роздумуючи, чи не поскаржитися Татові Карлу, і чи є «інвентаризація» новим видом добрива.