Проста справа

Я повільно опустив теку на стіл, але долоню залишив на роздруківці «Оріона». Тонкий папір під пальцями здавався розпеченим. Томас — мій колишній тесть і людина, яка колись благословляла мій шлюб — виглядав у різкому світлі люмінесцентних ламп старим і якимось сірим, ніби його обличчя було висічене з того ж бетону, що й стіни цього архіву. Але в його руці був затиснутий компактний «Зіг Зауер», і матовий зріз ствола дивився мені просто в перенісся з абсолютним, безжальним спокоєм.

— Ти завжди переоцінював свою удачу, Максе, — зітхнув він, і цей зітх був сповнений щирого, майже батьківського розчарування. — Навіть коли Джина благала за тебе, коли я витягував тебе з тієї багнюки зі зґвалтуванням, підчищаючи за тобою сліди, щоб ти міг просто зникнути… ти не зміг. Ти просто не вмієш вчасно йти зі сцени.

— Витягував? — я криво всміхнувся, відчуваючи, як у роті збирається жовч. — Ти маєш на увазі — майстерно затягнув зашморг, щоб я не смикався? Гаразд, Томасе, давай пропустимо стадію сімейних одкровень. У мене мало часу, а в тебе його ще менше. Скоро тут стане людно.

Я ледь помітно кивнув на аркуш під своєю долонею.

— П’ять хвилин тому, поки я чекав, коли ти нарешті зволиш вийти з тіні, я зробив фото цього списку. Один клік — і воно полетіло в захищену хмару. Якщо я не введу код підтвердження до четвертої ранку, архів автоматично вирушить до редакції «Морнінг Стар» і особисто в руки парі хлопців із ФБР, які сплять і бачать, як прихлопнути вашу «оріонівську» лавочку.

Томас не здригнувся. Його палець на спусковому гачку залишався нерухомим, мов деталь механізму. Він лише трохи сильніше стиснув руків’я, і я почув легкий скрип його шкіряної рукавички.

— Гарно співаєш. Прямо як у тих паршивих фільмах, які ви з Джиною дивилися щоп’ятниці. Але є одна проблема, Максе. У тебе немає друзів. Ті небагато, хто не відвернувся, коли тебе змішували з лайном, — тепер наші люди. Твій хмарний пароль, твої «надійні контакти»… кому ти це відправив? Міллеру? Який зараз допиває свій останній бурбон під наглядом моїх хлопців у «Синьому лікті»?

Він зробив крок уперед, і його довга, ламана тінь накрила стелаж за моєю спиною, мов саван.

— Ти сам, Максе. Завжди був сам. Це твоя суперсила і твоє прокляття. Віддай папір, і, клянуся пам’яттю твоєї матері, я дозволю тобі покинути місто. Живим. Дам тобі фору в шість годин. Це більше, ніж ти заслуговуєш.

Я відчув, як усередині все заледенiло. Він не блефував — Томас ніколи не марнував слова дарма. Він знав, що я в пастці. Мій «надійний контакт» справді був фікцією, відчайдушним блефом потопельника. У цьому проклятому місті в мене не залишилося нікого, кому можна було б довірити навіть ключ від поштової скриньки, не боячись удару в спину.

— Знаєш, Томасе, у чому твоя головна помилка? — я почав повільно, майже непомітно зміщувати центр ваги на праву ногу, відчуваючи підошвами кожен горбок на лінолеумі. — Ти думаєш, що я боюся смерті. Але ти забув: ви вже вбили мене рік тому. Зараз тут стоїть просто привид, якому нічого втрачати. А привидів не можна залякати вигнанням.

Я різко, всією вагою смикнув край важкого дубового столу на себе. Тумба з оглушливим скреготом поїхала гладкою підлогою, врізаючись Томасу в стегна. Пролунав постріл — сухий, хльосткий звук розірвав тишу архіву. Куля обпекла мені вухо, обдавши жаром, і з вереском увігналася в металевий стелаж, поховавши себе у справах за 98-й рік.

Я не став чекати другого шансу. Схопивши важкий литий дирокол зі столу, я жбурнув його в плафон просто над головою Томаса. Скло вибухнуло дощем гострих іскор. Архів миттєво занурився у в’язкий напівморок, розірваний лише тривожним, пульсуючим червоним світлом аварійних ламп.

— Тримайте його! Взяти живим, якщо вийде! — закричав тесть, голос його зірвався на хрип. Я чув, як він важко осів, хапаючись за забиту ногу.

Із темряви дальнього коридору, ніби виткані з самого диму, виринули ті самі «сірі плащі». Я рвонув углиб лабіринту стелажів, на бігу перекидаючи за собою полиці. Важкі теки посипалися лавиною, створюючи неймовірний гуркіт — чудову шумову завісу, яка заважала їм орієнтуватися на слух.

Мені потрібно було до вентиляційної шахти в дальньому кінці залу. Це був єдиний шлях — парадний вхід і технічні двері напевно вже були заблоковані охороною.

Я стрибнув на металевий стіл, відштовхнувся, відчуваючи, як підошви ковзають по гладкій поверхні, і вчепився в решітку витяжки. Пальці зісковзнули по шару віковічного пилу, серце пропустило удар, але я підтягнувся на самих руках. Плече, поранене ще в провулку, вибухнуло гострим, сліпучим болем, але я лише сильніше зціпив зуби. Позаду почулися швидкі кроки й характерні сухі клацання запобіжників.

— Він там, нагорі! Вогонь!

Кулі почали дірявити метал короба поруч із моєю головою, вибиваючи іскри й наповнюючи повітря запахом паленої сталі. Я вибив решітку потужним ударом ноги й буквально всмоктався у вузьке, смердюче нутро шахти. Бетонна крихта і сухий пил посипалися за комір, забиваючи легені.

Я повз уперед по-пластунськи, роздираючи лікті до крові об нерівні стики бляхи. А внизу, в напівтемряві архіву, Томас заходився криком, віддаючи накази про «повну зачистку периметра». Тепер це був не просто детектив. Це було полювання на щура в бетонному лабіринті, де кожен поворот міг виявитися глухим кутом.

У мене в кишені, притиснута просто до серця, лежала та сама роздруківка — я встиг її зім’яти й засунути за пазуху в останню мить. Тепер мені потрібно було не просто вибратися з цієї будівлі, а вижити в місті, де кожен ліхтарний стовп, кожна камера й кожен патрульний належали людям, які щойно офіційно замовили моє життя.

Я відчував, як по обличчю тече піт, змішаний із пилом, але всередині було дивне, холодне спокій. Гра почалася по-справжньому. І цього разу я не збирався грати за їхніми правилами.