Проста справа

Я їхав на північ, вчепившись у кермо так, що затерпли пальці. Спідометр завмер на позначці «дозволено» — зараз будь-яка мигалка, будь-який нудьгуючий патрульний позаду означали б фінал. Томас напевно вже розіслав орієнтування по всіх каналах, офіційно перетворивши мене на озброєного психопата, який викрав помічника прокурора. У їхньому світі правда — це те, що написано в поліцейському рапорті, а мій рапорт уже рік як анульований.

Під сидінням позашляховика я знайшов стандартну армійську аптечку. Довелося зупинитися на покинутій заправці «Техако», де іржаві колонки виглядали як скелети доісторичних чудовиськ. У туалеті, під миготливою лампою, я подивився в дзеркало.

На мене дивився старий. Змарніле обличчя, вкрите шаром бетонного пилу й запеченої крові, очі, повні свинцевої втоми, і той гарячковий, нездоровий блиск людини, яка не просто перейшла Рубікон, а спалила за собою мости, навіть не озирнувшись на полум’я.

Я витягнув із-за пазухи справжній список «Оріона». На звороті, під косим світлом ліхтарика, чітко проступили цифри — ті самі коди. Ключ до мільйонів, ключ до свободи, ключ до гільйотини для половини міської ради. Але одне прізвище у списку, вписане олівцем на полях, змусило моє серце пропустити удар.

Сара Ковальскі. Та сама дівчина.

Іронія долі була настільки гострою, що я майже фізично відчув її смак — присмак міді й дешевого віскі. П’ять тисяч, що лежали в конверті на панелі приладів, — це була майже та сама сума, якої бракувало її батькові на курс реабілітації в приватній клініці. Після того як я — «герой-детектив» — став обличчям її кошмару, вона намагалася накласти на себе руки. Система зламала її, щоб зламати мене.

Я подивився на конверт. Це були мої гроші. Моя оренда, мій сніданок, мій шанс поїхати до Мексики й загубитися серед рибалок. А потім я подивився на дорогу, що йшла в темряву.

«Ти не можеш урятувати всіх, Максе», — шепотів голос у голові, напрочуд схожий на голос Томаса. — «Але ти можеш урятувати себе».

— До біса оренду, — прохрипів я, і звук власного голосу в тиші салону здався мені єдино правильним.

Я різко вивернув кермо, розвертаючись через подвійну суцільну. Шини заверещали, викидаючи гравій у темряву. Я знав, де вони живуть. Маленьке містечко за три години їзди, затиснуте між мертвими шахтами й лісом. Її батько, старий шахтар із легенями, забитими вугільним пилом, витрачав останні центи на адвокатів-стерв’ятників, які передбачувано програвали справу за справою.

— Пробач, Міллере, — прошепотів я, дивлячись на порожню дорогу. — Твої шахові партії зачекають. У мене тут неоплачений рахунок перед совістю.

Я не поїхав до кордону. Я розвернувся й рушив назад, просто в пащу леву, відчуваючи, як із кожним кілометром петля на моїй шиї затягується трохи тугіше.

Будинок Ковальскі зустрів мене запахом дешевого вугілля, сирості й тієї особливої безнадії, яку не приховає жоден ремонт. Я постукав о п’ятій ранку — у час, коли приходять або погані новини, або смерть.

На порозі з’явився чоловік. У руках він тримав важку кочергу, а в очах була порожнеча людини, якій більше нічого втрачати.

Я мовчки простягнув йому конверт. Той самий, заляпаний моєю кров’ю та брудом архіву. Увесь мій гонорар за цей проклятий квест.

— Тут п’ять тисяч. Це на ліки для Сари. На ту клініку в Орегоні. Це все, що я зміг забрати в них... поки що.

Чоловік подивився на конверт, потім на мене. Повільно, по краплі, в його очах почало проступати впізнавання. Лють, змішана з диким, болісним нерозумінням. Він зазирнув усередину, і його вузлуваті, почорнілі від праці руки затремтіли.

— Ви... ви той самий детектив? Варді? — його голос був як скрегіт каменю по металу.

— Ні, — я похитав головою, відступаючи до машини. — Той Варді помер у камері попереднього ув’язнення рік тому. Вважайте, що це анонімна пожертва від єдиної живої частини совісті цього міста.

Я повернувся до салону позашляховика. Тепер у моїх кишенях не було навіть дріб’язку на бак бензину, а за пазухою лежав смертний вирок усій верхівці штату. Я був офіційно порожній, голодний і до біса злий. І цей стан мені подобався значно більше, ніж апатія в конторі з павуками.

Я увімкнув радіо, щоб заглушити шум у вухах. Тихий джаз раптом перервав екстрений випуск новин:

— «...У районі міських доків виявлено тіло колишнього офіцера поліції Річарда Міллера. Попередня версія слідства — самогубство на ґрунті депресії...»

Кулак мимоволі врізався в кермо, вибиваючи сигнал. Гучний гудок розітнув передсвітанкову тишу містечка.

Суки.

Вони прибрали його раніше, ніж він устиг передати мені останню деталь пазла. «Фенікс-7» залишився сам. Зовсім сам у холодному світі.

У цей момент мій новий телефон — дешева пластикова «розкладачка», куплена на заправці за останні копійки, — пискнув коротким сповіщенням.

Повідомлення:

«Вони за п’ять хвилин від тебе. Подивися в бардачок. І удачі, Максе. Тепер вона тобі справді знадобиться. Більше, ніж мені».

Лист із того світу.

Я рвонув кришку бардачка. Там, серед страховки й старих карт, лежав маленький латунний ключ із гравіюванням «402» і клаптик паперу з адресою камери схову на Центральному вокзалі. Міллер підстрахувався. Він завжди знав, що по нього прийдуть.

У дзеркалі заднього виду, на самому краю горизонту, з’явилися дві пари фар. Два чорні седани. Вони йшли рівно, без мигалок, без сирен — професіонали не шумлять перед стратою. Вони йшли на таран.

Я втиснув газ у підлогу, відчуваючи, як позашляховик відповідає натужним ревом. Стрілка бака тремтіла біля червоної зони.

— Ну ж бо, крихітко, дотягни до вокзалу, — прошепотів я, вчепившись у кермо. — У нас ще залишилися незавершені справи.

Війна тривала. І цього разу я знав, заради чого борюся.