Чудо у тобі

Я не можу зупинити це. Мама плаче, а я не знаю як їй допомогти. Приблизно я знаю що вона відчуває. Ми усі це відчували хоча б раз, коли наші мрії розсипалися на шматочки.

Моє серце стискається, я понуро опускаю голову, а вона ридає за стіною. На вулиці тиша і я чую як важко вона дихає. Сльози - не слабкість, це лише визначає, що нам не байдуже. Мені також не все одно. Я хочу підійти до неї, спитати: "Це те що я не зробила усіх справ? Це через те що я хочу поїхати до Європи? Це через те що родина розвалюється? "

Але я залишаюся на місці. Я не думаю, що вона зі мною буде такою ж щирою, як з сестричкою. Тому я не рухаюсь і намагаюся почути про що вони говорять. Не можу розібрати слів. Але плач стихає, і вони виходять з квартири, залишаючи у моєї душі сум'яття.

Я не хочу цього відчувати. Мабуть вона буде рахувати мене егоїстом, холодною, як лід людиною, а чи не все одно якщо я сама не буду вважати себе такою? Ми не можемо відповідати за те як відчуває себе інша людина. Тим більш, якщо ми не хотіли спеціально образити її . Важко, коли твій світ знищують, і хто? Не вороги, а рідні, від яких не очікував такої підстави... Я розумію. Я знаю як це, і я знаю куди веде шлях відчаю. До депресії, до самогубства. Тому я пробачаю себе за те, що відчула себе винною, за те що не така, якою б мати хотіла мене побачити. Я складаю руки і прошу у Всесвіті дати моїй мамі сили, спокій і радість. І сама йду робити своє щасливе майбутнє...