Сім сестер і одні чоботи

Олена від самого початку не хотіла цієї дитини. Бо й так мала у хаті шістьох дочок, найстаршій з котрих пішов сьомий рік, а наймолодшій — другий. І всі вони народилися акурат в жнива, бо її богобоязкий Гаврило у піст не грішив, а як був сильно зморений, то не мав до неї, Олени, вже ніякого діла. Ото тільки по осені, десь перед Різдвяним постом, коли вся худоба була в стайнях, огородина — у коморах, а діти — по припічках і люльках, він мостився коло Олени на широкій лаві. А після Коляд вона вже була певна, що вагітна.

Так було і того разу, коли у їхній невеликій побіленій хаті, де посеред світлиці стояла пишна, мов панна, біла і гаряча піч, на якій рядочком спали одна коло одної шість дівчаток, Олена, прислухаючись до їхнього сопіння, рахувала, скільки треба за зиму зіткати сукна їм на одежу. Та й придане вже годилося б старшій складати. Але де ж там, коли у неї тільки дві руки, а на таке діло не вистачило б і сотні.

Та безприданницями вона своїх дівчат не залишить хоч і вмре. Сама ж вона, без батька і без матері, мусила йти ще п’ятнадцятилітньою за старшого на десять літ Гаврила, бо ніхто б другий її без посагу не взяв, а він, хоч убогий на гроші, та не бідний на вроду, здобрився і послав до тітчиної хати сватів, а там і справили весілля. Але Оленину гордість гризла думка, що вона прийшла на все чуже і нема у тому домі нічого її власного, на що вона має право, окрім тільки як самої себе. Тож і мусила коритися Гаврилу у кожному його слові, ділі, чи навіть думці. Сам він був чоловік тихий і чуйний, який ніколи на неї чи доньок навіть не лаявся, не те щоб бити. Тільки те й міг що раз у рік перед Різдвяним постом, коли вся худоба була в стайнях, огородина — у коморах, а діти — по припічках і люльках, моститися коло Олени. І вона не могла йому відмовити.

— А як знов буде дівчинка? - спитала вона чоловіка вже пізньої ночі, знаючи, що він не спить, бо нечутно було хропіння.

Але Гаврило мовчав. Усі знали, як сильно він хотів до своєї господи хлопчика, щоб помагав батькові, коли той вже постаріє і стане недужим. Поки він міг сам і поле зорати, і двері витесати, і худобу попорати. А у свій четвертий десяток був дужішим, ніж Олена у свій третій, бо з кожною дитиною вицвітала з неї дівоча краса і сила, як барва з квіту у холодну пору. Але і Гаврила тяжка праця не молодила і невпинний час зорав глибокими борознами його високе чоло й от-от грозився поморозити сріблом чоловікові скроні.

— Ну то й що, як дівчинка, — нарешті відказав Гаврило своїм тихим голосом.

— Та мало що, — мовила Олена, — Де ж нам стільки грошей взяти, щоб справити кожній придане. Он старшій нема що у скриню класти, а є ж і менші.

— Хіба ж я не люблю наших дітей і сам про те не думаю? — запитав Гаврило, — як дасть Бог здоров’я, то кожній вділю зі свого господарства. А до того часу не мороч собі голову, Оленко. Спи, — прошепотів він і вже за декілька митей захропів, залишивши жінку далі думати.

Та вона знала, а після Коляд була вже точно певна — знову понесла, усьоме. І знов народить у жнива, щоб тим серпом, яким відріжуть пуповину, на другий день ставати жати снопи. А до того всеньке літечко ходити з пузом й нездужати ні зігнутися, ні розігнутися.

Довго плакала вона, коли ніхто не бачив, а потім молила Богородицю, аби на цей раз був таки хлопчик. Щоб сам собі був господарем і не мусив, окрім батька й неньки, слухати чужих, в усьому їм коритися і догоджати, як то робила вона, коли жила у тітки й окрім її господарства не знала більше нічого. А інші гуляли, обвішувалися намистами, чіпляли до кіс кольорові стрічки, танцювали у блискучих чоботах. Як вона завидувала їм.

А тоді прийшов Гаврило і забрав бодай якусь надію на ті стрічечки, бо повили її голову хусткою. З’явилася перша дочка і Олена присягла собі, що буде вона знати те, що й інші дівчата. Та на всіх добра не стане. Вона любила першу дитину найбільше за її білявий чубчик, а другу — за її маленький носик, третю дитину — за її пухкенькі ручки, четверту — за її прудкі ноженята, п’яту — за її рум’яні щічки, а шосту — за дзвінкий сміх. Про кожну думала, про кожну дбала і кожній бажала щасливої долі. Окрім сьомої, бо вона ще не народилася і, беручи гріх на душу, Олена хотіла, щоб, як не хлоп’я, то й не народжувалася ще одна дівчинка, бо не знає вона чи дасть раду тим, що вже є.

Так, ніби чуючи оті лихі думки, дитина і собі казилася. Брикалася, штовхалася і не діждавши до жнив, як це робили її попередниці, зажадала вийти на волю.

Літо того року було сухе й спекотне. Все стигло й родило раніше, ніж то треба було. Яблуні гнулися від налитих плодів і скидали їх під себе. Липи і тополі розсипали свій пух і насіння. Пшениця викинула колоски і пожовкла. Олена стояла коло вікна і стогнала від переймів.

Гаврило пішов у село кликати бабу-повитуху і на вечір вони мали прийти. Але сонце вже сідало за густий обрій лісу, а на стежці, яка вела від їхнього хутірця до села, так нікого й не було. Тоді вона спробувала вийти на двір, але густий і нудотний липовий цвіт не дав їй там довго бути і вона мусила знов вертати у світлицю, щоб там дожидатися чоловіка з бабою і раз по раз стогнати від болю. Тільки як смеркло, двері відчинилися і разом з липовим цвітом до хати увійшла баба, а за нею — Гаврило.

Усю ніч Олена не могла розродитися, полохаючи своїм криком дівчаток, що повсідалися рядочком на припічку. І тільки під ранок, коли за вікнами пояснішало і у дворі заспівали перші півні, хату залив жалібний дитячий крик.

— Хто там? - запитала Олена. - Хлопчик?

— Дівка, — відказала жінка, — з розплющеними очима. Рано їй ще було. Охрестіть дитину, аби не вмерла нехрещена.

***

Олена знову плакала, вже ні від кого не ховаючись. Коли дитя помили, вповили і приколихали, вона не схотіла брати його до рук. Гаврило сам, аж до пізньої ночі, облишивши господарство, колихав дівчинку. Олена спала, втомлена після пологів і спухла від сліз. Гаврило думав, що то вона так через бабині слова злякалася і не винив жінку. Та Бог його знає, що за думки в її золотавій голові.

Під вечір він покинув дитину на старших дітей, а сам пішов до дяка. Правду чи не правду сказала повитуха, а таки краще охрестити. Дорогою до церкви знайшов кумів. І вже наступного ранку дівчинку охрестили Яринкою. Усю ніч Гаврило молив Бога, аби не забирав до себе дитини. І чудо таки сталося.

Після хрестин Олена увійшла в хату і побачила на столі укутану в крижно донечку. Сльози потекли її щоками і вона таки взяла дитину до грудей. І стало їй шкода за ті слова, що було колись, ще як Яринка була в животі, їй вона говорила. Сьому свою доньку Олена полюбила за її розумні очі, такі гарні і ясні, як були колись у неї самої.

***

Довгенько люди у селі шепотілися, що у Гаврила родилася сьома дитина і та — дівка. Хтось глузував, що на таку його господу та й не буде ні одного парубка, а хтось, тричі плюючись через плече, згадував і про відьомство. Але такі балачки швидко минули, бо шість чи сім у Гаврила дочок, а діла це ніякого не міняло: молоко ні у кого не кралося, зло нікому не робилося, чорти в селі не водилися.

А Гаврило з Оленою день і ніч гарували, аби нажити кращого майна. Розвели свиней, курчат, купили на базарі теличку, але того було мало.

Яринка ще була як лялечка, коли в жнива Олена посадила її на межі біля лісу, щоб сонце не пекло щічки, і лишила на старшу дочку. Сама пішла снопи жати. Стояла спекотна полуднева година, аж чує Олена — її дитина плаче. Побігла, аж на той кінець поля і бачить: лежить Яринка сама під стіжком, смокче куксу, а біля неї стоїть якась пані.

— Бог у поміч, — озвалася вона, помітивши Олену. — Не можна лишати дитину на межі.

Волосся її, в’юнке і кучеряве, виглядало з-під хустки, яка кольоровими складками лягала на білу сорочку. На грудях висіли разки добрих пацьорок, а з вух звисали дві важкі золоті сережки. Але ніщо так не чарувало очей, як жінчині чоботи. Червоні, з вирізьбленими по боках узорами на високому каблуку і з золотими пряжками, які то виглядали, то ховалися під пишним подолом зеленої спідниці. Таких чобіт Олена не бачила скільки жила на землі. І жінки цієї вона не знала.

— І вам день добрий, — відповіла Олена. Слова губилися у її горлі, як розсипані голки у високій траві.

Жінка усміхнулася.

— Я йшла з сусіднього села, того що там за лісом, — вказала вона на темні хащі, — та й чую, що хтось плаче. Така гарна дівчинка, розумна.

— Ой, розумна, — нарешті отямилася Олена, — то її сестра саму залишила, поки я жала.

— Як підросте, — мовила жінка, — матиме доброго жениха. Буде усім паннам панянка і всім царям цариця.

— Аби ж воно так і було, — розсміялася Олена.

— А так і буде, — відповіла жінка. — Як на Спаса принесеш свяченю в хату, то своє не їж, а віддай телиці. От тоді все й буде.

Мороз пішов в Олени шкірою, аж раптом вона відчула, як хтось торкнувся її руки.

— Мамо? — почувся голосочок.

Олена розплющила очі і побачила перед собою старшу дочку. Дівчинка сиділа навпочіпки і смикала матір за руку, поки та, обпершись на стіг з Яринкою на грудях, мимоволі задрімала.

Вона не стала питатися про жінку. Лише підвелася, поклала Яринку на м’який стіг, затулила груди і пішла далі жати, суворо наказавши старшій дочці не залишати меншої.

Лише ввечері, лягаючи спати, пошепки вона запитала Гаврила:

— А що то за село отам, за лісом?

— Яке село? Там тільки болото.

***

Невдовзі був Спас. Олена освятила у церкві цілий кіш яблук і груш. Щоб стало на всю сім’ю. Але все її не облишав той полуденний сон. Тричі вона думала, чи не зробити і не віддати молодій теличці свою свяченю і тричі відмовляла себе, вважаючи це знахарством.

Вночі, коли всі давно поснули, скуштувавши освячених плодів, Олена продовжувала думати. Своє яблучко вона сховала окремо і не знала, що робити з ним далі. Аж раптом у хліві заревла телиця. Гаврило підхопився, щоб піти перевірити чи все гаразд.

— Лежи, я сама гляну, — зупинила його Олена.

Йдучи з хати, вона дістала те своє яблучко і попрямувала у хлів. Свині сонно хропіли у гною, кури обсіли жердини і теж дрімали. Одна теличка з чорним трикутником на чолі не спала і дивилася на Олену своїми темними невинними очима.

— На, — простягнула вона своє яблуко. Теличка його враз злизала і наступної миті сік полився з її пащі. — Тепер спи.

Олена повернулася в хату, лягла і заснула так міцно, як вже давно не засинала.