Виняткові слова

1.

Двері тихенько теленькнули, і Михась мимоволі страждальницьки звів угору густі чорні брови: замок був налаштований лише на три голоси – його власний, мамин і коханої Оленки. Мама зараз у Новій Зеландії, на якомусь конгресі з приводу вишиванок. То завітати могла лише Оленка, від голосу якої (навіть від голосу!) зазвичай хотілося прикрити очі й віддатися тому теплу, що починало розливатись у грудях... Зазвичай. Але не сьогодні! І просив же не заважати йому цього вечора! Чому не послухалася?

– Агов, милий! – озвалася подруга тим часом. – Гарантовано – ще не обідав! – вона скинула легенькі туфельки, війнувши короткою блакитною суконькою, усміхнулася ледь підфарбованими вустами на рум’яному личку, стрельнула хитрими зеленими оченятами, швидко пройшла до кухні й гнівно вигукнула звідти: – І навіть не снідав!

– Я ж казав, – утомлено почав хлопець, провівши рукою по своїй русявій шевелюрі й протерши втомлені великі сірі очі, – що не матиму часу…

– Хто ж працює голодним? – перебила Оленка з кухні, чимось дзенькаючи. – Телепень! Що б ти робив без мене?

– Не відволікався б… – пробурчав Михась собі під ніс, зручніше вмощуючись на стільці перед дескноутом, що займав майже весь невеликий робочий стіл.

Він спробував зосередитися на заключній фразі звіту. Одне речення – і найважливіша справа його життя буде готовою до презентації в Києві. Євген Петрович обіцяв особисто відвезти звіт до столиці й передати в профільне відомство. «Отже, даний пристрій…»

– Пий! – несподівано гримнула Оленка над вухом.

Хлопець здригнувся, рвучко повернув голову, відхилившись назад і зачепивши при цьому дівчину. Того дотику виявилося достатньо для того, щоб рука Оленки теж здригнулася й трохи перехилила повний кухоль, який тримала. На білі спортивні штани Михася смачно ляпнулося щось жовто-зелене.

– Що це таке? – заволав хлопець, відштовхуючи кухоль.

Посудина знову хитнулася, і цього разу жовто-зелене життєрадісно ляпнулося на клавіатуру дескноута.

– Поживний коктейль, – тихо відповіла Оленка, доки Михась верещав, скочивши на ноги:

– Що??? Що ти наробила??? Тут – п’ять років моєї роботи!!!

– То не стрибай коником, – діловито промовила дівчина, ставлячи кухоль на стіл і відводячи за плечі свою грубу смоляну косу. – Перекинь усе швиденько на мій нотатник.

– Це – секретні розробки… – почав хлопець, але Оленка вже побігла в коридор, схопила свою велику недоладну картату торбину й за мить повернулася, виймаючи на ходу старий обдертий нотатник:

– Перекидай швидше, доки в твоєму ноуті щось не згоріло! Потім видалиш. Мені твої секрети – до лампочки!

Тремтячими руками Михась взявся за нотатник…

А тим часом в лабораторії науково-дослідного інституту сивий професор уважно спостерігав за його діями на екрані дев’ятидюймового монітора. Кремезний чоловік у білому халаті, що заглядав через плече професора, запитав:

– То дівка спеціально зробила? Ніби не була поміченою ні в чому такому…

– Спеціально чи ні, – хитнув сивою головою науковець, – а доведеться ліквідувати. Про всяк випадок. Простеж, щоб і нотатник був стовідсотково знищений.

2.

Ранком Михась, заспокоєний тим, що дескноут «пережив» «напад» коктейлю, вивів Оленку за ворота. Які ж чудові ці ранки, сплетені з проміння лагідного серпневого сонця, ароматів пізніх квітів і кмітливо втомленого саду, із завжди різного дзюрчання комах і вже заклопотаного переспіву пташок... Хлопець поглянув на пронизливо-синє небо й зрадів тому, що зовсім скоро і його винахід стане на варту, щоб... Додумати не встиг, бо почув біля ніг шарудіння й кинув:

– От халепа! Налякав!

Великий сердитий їжак, не звертаючи уваги на людей, вигулькнув з трави біля старих (але ретельно пофарбованих у брунатний і білий кольори) воріт і поволі перейшов дорогу.

– То ти такий боягуз? – засміялася дівчина. – От не знала! – а потім додала серйозно: – Тато ось-ось буде тут. Не чекай, іди прибери в хаті. Це ж треба – професор до нього завітає! То ти дійсно вигадав щось особливе?

– Та нічого такого… – зашарівся. – А професор… Не знаю…

Хлопець збирався сказати ще щось, але під’їхала знайома розкішна срібляста «Славута». Михась привітався з майбутнім тестем, який жартома запитав, милуючись на них, високих, струнких і вродливих:

– І довго ви ще отак гратиметеся? По чверті віку вже маєте, час про весілля подумати!

– Тату, – відмахнулася Оленка, усаджуючись на зручному сидінні, – яке весілля? Ми в «Дії» зареєструємося й гайнемо в Придністров’я. Тирасполь тепер розцвів, як ота квітка! – вона кивнула Михасеві, поки дверцята авто плавно закривалися.

– Ох, доню… Мама напевне хотіла б бачити тебе у білій сукні…

– Таточку, мама мене завжди підтримувала. Та й зараз підтримує… Я це відчуваю!

– Ти ж у мене особлива! – засміявся чоловік, заводячи електродвигун. – До речі, маю для тебе подарунок. Подивись у бардачку.

– Так… – дівчина дістала плаский пакунок. – І що це? – розгорнула. – О!!! Новенький нотатник! Дякую!!!

– Я вже на твій старий не можу дивитися. Там глибше й торбинка пристойна. То матимеш комплект.

– «Ой у лузі…» – почала наспівувати Оленка, перекладаючи необхідні речі в нову сумку. – Тату, а це завезеш додому, – вона кинула картату торбину на заднє сидіння.

– Звісно, – чоловік легко вирулив на головну дорогу. – Тобі ж у бібліотеку?

– Так, – вона помовчала. – А знаєш, який подарунок був би для мене найкращим?

– Не починай, – насупився.

– Чому? Мама Михася – класна тітка. Обіцяла привезти мені вишиванку з Нової Зеландії, бо вони там чимось схожі на наші, – помовчала трохи, смикаючи свою косу, і продовжила: – Та клята війна обікрала вас обох, але за вісім років біль уже мусить… притупитися. Ви ж іще відносно молоді! І онуків матимете спільних. Тату, подумай!

– От причепилася…

3.

Оленка, усміхаючись своїм думкам, крокувала переходом через проспект. Зелене око світлофора ніби вітало, обіцяючи хороший день. Мама теж мала смарагдові очі… Дівчина аж призупинилася, пригадавши лагідний мамин погляд.

Чорне авто вилетіло з-за рогу багатоповерхівки. Водій розрахував точно: якби Оленка продовжувала йти, опинилася б якраз під колесами. Але через миттєву затримку машина ударила дівчину в бік і відкинула її на дорогу. Завищали гальма. Чоловік у масці вискочив з авто, підхопив Оленчину сумку й знову щез у салоні, машина відразу ж набрала швидкість і зникла. Ошелешені перехожі кинулися до нерухомої дівчини, хтось уже викликав «Швидку» й поліцію…

Професор, слухаючи доповідь, схвально хитав головою.

– …нотатник я розбив і викинув у ставок, – закінчив говорити чоловік у білому халаті.

– Добре, – підвівся науковець. – Гостинець для нашого генія готовий?

– Так, уже в машині.

– Добре, – повторив. – Час до нього навідатися.

Михась дуже хвилювався… Коли Євген Петрович нещодавно запропонував йому працювати вдома, хлопець здивувався, але погодився. Професор наполягав на тому, що необхідно тримати винахід Михася в секреті. В інституті, звичайно, кожен співробітник мав свою лабораторію, але витік інформації все ж був можливим. Хлопець погодився, і тепер майже не виходив з дідової хати, що притулилася на околиці передмістя. Михась мав власну простору квартиру, два роки тому отриману в новобудові, але дідова хата видавалася ріднішою й теплішою… І от зараз Євген Петрович особисто мав приїхати по дескноут в цю, майже сільську, хату. Хіба таке буває?

З вулиці почувся сигнал, і Михась прожогом вискочив у двір. Біла скромна «Мазда» випустила з себе професора, який поважно привітався з хлопцем і пішов за ним до хати, прихопивши з заднього сидіння товсту книгу й пляшку води.

За кілька хвилин Євген Петрович повернувся, тримаючи в руках дескноут. Сівши в машину, кинув водієві:

– Він уже спить. Вмикай таймер на двадцять хвилин.

…Михась продирався крізь химерний темний ліс. Безлисті кострубаті гілки боляче шкрябали голову й горло. Враз ліс розступився, відкривши галявину, на якій стояв сяючий дід. Сердито поглянувши на онука, він голосно запитав:

– Ти яблука в садку пообривав?

– Так, – прохрипів у відповідь хлопець.

– А одне залишилося! Іди й зірви його! Негайно!

– Зараз…

– Не «зараз», а негайно! ПРОКИНЬСЯ І ЗІРВИ ЯБЛУКО!!!

…Михась розліпив очі. Голова ніби перетворилася на великий казан, наповнений рідким болем. Дід помер три роки тому й ніколи раніше не снився… До чого тут садок?.. І яке яблуко?.. Що з ним таке взагалі? Пам’ятає лише, як випив ковток принесеної професором води, бо той не захотів чаю, а запропонував просто випити якусь "надзвичайну" воду. Пляшка й одна склянка валяються на підлозі, від них розповзлася по килиму бридка мокра пляма. Інша склянка, налита для Євгена Петровича, і досі стоїть на столі… А дескноута немає… «ЗІРВИ ЯБЛУКО!!!» – знову пролунав у вухах голос діда. Хлопець аж застогнав, бо дуже боляче ті слова вдарили хвилями по нервах. Хай йому грець, тому яблуку… Маячня якась… Але ж дід завжди був настирливим, свого, мабуть, домагатиметься… Хоч і помер… «ЗІРВИ!!!» – ніби молотками по вухах. От морока!.. Зітхнув, підвівся й подибав до дверей.

Михась неслухняними ногами подолав двір і пришкандибав до яблуні, тримаючись за голову. Нестерпно нудило, тому він обіперся об стовбур, щоб не впасти. І тієї ж миті несамовитий вибух розірвав простір. В очах хлопця спалахнули й згасли болючі палаючі блискітки, і він упав, прикритий, немов покровою, старою яблунею.

4.

Семен Тарасович міг би вже спокійно дрімати в ординаторській, але звичка раз за разом обходити пацієнтів, надбана за жорстокі місяці війни, не збиралася зникати. А сьогодні ще й ці діти розворушили стійкий стрес, який, виявляється, нікуди не зник, а лише причаївся в душі, заколисаний мирними роками. Діти – то відносно, бо мають обоє по двадцять п’ять років, але для літнього лікаря вони однаково – діти. Спочатку привезли дівчину, а за годину - хлопця. Кількох поглядів на молоді скалічені тіла виявилося достатньо, щоб жахи війни знову загиготіли в обличчя чоловіка, зірвавши тонке павутиння забуття з образів понівечених бійців - таких же хлопців і дівчат, життя яких не вдалося врятувати...

Семен Тарасович зайшов у палату номер п’ять і ввімкнув нічник. Хлопець, Михась Прутик, відкрив очі й запитав хрипло:

– Де я?

– В лікарні, – доктор зрадів, що вчасно зайшов. – Не хвилюйся, все найгірше вже минулося. Дерево захистило тебе від уламків, хоча й придавило трохи.

– Пам’ятаю, як щось гупнуло… Що то було?

– Вибух. Поліція розбереться, – підійшов ближче. – Ти будеш відпочивати чи хочеш поговорити?

– Поговорити… Мабуть, мене хотіли вбити.

– А є за що? – лікар присів на краєчок ліжка.

– Можливо… – хлопець замовк, прикривши очі, а після паузи заговорив: – Мій дід отримав тяжке поранення на війні. А тато загинув… Вони були в одній роті… Їхнє місцезнаходження «злив» ворогу побратим, з яким воювали пліч-о-пліч… Після прицільного обстрілу з роти живими залишилися лише дід і той «побратим», що втік завчасно. Поранений дід бачив, як він потім обіймався з російським офіцером, що приперся роздивлятися результати «вдалої операції». Та сволота не помітила, що дід іще живий, тому не добила. А за добу діда знайшли наші партизани… – знову замовк надовго.

Лікар зібрався вже сказати щось заспокійливе й піти, коли Михась продовжив:

– Діда довго лікували в госпіталі… А коли його виписали додому, майже перед Перемогою, він дав мені наказ: звільнити Україну від гнилих зрадників. Дід наголошував, що якби не ці гниди, війни б взагалі могло не бути, або вона б дуже швидко закінчилася, і тисячі й тисячі життів не обірвалися б…

– Кому ж до снаги впоратися з таким наказом? – не витримав Семен Тарасович.

– Але ж я зробив! – хлопець спробував сісти, але не зміг. Заговорив гарячково: – Мій науковий керівник забрав дескноут, але ж у нотатнику Оленки все залишилося! Тому…

– Зачекай, – перебив лікар. – Оленка – це Олена Кононенко?

– Так. Ви її знаєте? – здивувався.

Стривожений Семен Тарасович підвівся:

– Відпочивай. Я вийду на кілька хвилин, а потім повернусь, і ти мені розкажеш далі.

– Як хочете, – розчаровано промимрив хлопець.

Лікар майже вбіг у першу палату й мало не скрикнув, побачивши порожнє ліжко. Кинувся до посту, де спала, посапуючи, медсестра, пробігся пальцями по клавіатурі, набираючи прізвище дівчини. Видихнув: опритомніла й переведена в палату номер шість. А поки йшов до тієї палати, зметикував, що палати номер п’ять і шість мають спільний кабель забезпечення. Нескладна маніпуляція з тим кабелем – і пацієнтів лікувати не доведеться. Електромережа жартів не пробачає! Дуже зручно…

5. ТРИ МІСЯЦІ ПО ТОМУ

Нарада закінчилася. Не поспішаючи, посадовці вийшли з кабінету – всі, за виключенням офіцера СБУ високого рангу.

– Миколо, маєш іще щось сказати? – вже просто запитав Президент.

– Та так, дрібничка, – усміхнувся офіцер, дістаючи з кишені плаский блискучий чорний браслет. – Дивіться! – він застібнув ту дивну річ на своєму лівому зап’ясті й чітко промовив: – Слава Україні!

– Героям Слава! – автоматично відповів Президент, здивовано помітивши, як на браслеті заблимала зеленим маленька цятка. – Це фокус такий?

– Щось на кшталт. Хочете спробувати?

– Чом би й ні?

Офіцер застібнув браслет на зап’ясті Президента й знову чітко промовив:

– Слава Україні!

– Героям Слава! – усміхнувся Президент, дивлячись на зелене блимання. – Цікавий фокус!

– Це не фокус, – полегшено зітхнув офіцер, – а дуже цінний винахід. Слухайте уважно…

За двадцять хвилин Президент запитав:

– То хлопчина просто виявив ще одну складову шкірно-гальванічної реакції?

– Так, – відповів офіцер СБУ. – Причому ця складова не корелює ані з рівнем тонічної активності, ані з функціональним станом центральної нервової системи. Це імпульс, який не можна викликати свідомо, тому що він виникає лише за конкретної умови – коли підсвідомість миттєво відгукується на «Слава Україні!», тим чи іншим чином.

– А чому саме на ці слова?

– Чесно кажучи – не знаю. Мабуть, вони виняткові… А ви промовте їх, хоча б подумки, і прислухайтеся до себе. Відчуваєте ледь уловиму хвилю, що пробігає тілом і закінчується десь у пальцях?

– Так… – вражено відповів Президент за мить.

– Отож! На зап’ясті людини, налаштованої інакше, браслет блимне червоним, бо вираз «Слава Україні!» викличе ледь помітній капілярний спазм. Михась Прутик взяв за основу концепції задуму саме цей ефект. Він розробив свій прилад, використавши нанотехнології в мікроелектроніці. Днював і ночував у НДІ, поки експериментував. Викладки і звіт писав уже вдома. А перед початком цієї роботи хлопчина одночасно закінчив два факультети університету, екстерном. Геній!

– І де він зараз?

– У безпеці, разом зі своєю подружкою. Семен їх встиг заховати, переправивши в Польщу до родини, яка під час війни прихистила його дружину з дітьми. В Кракові були виготовлені й перші браслети.

– А як той лікар вийшов на тебе?

– Так він же з мене купу заліза вийняв після Красногорівки! З того часу й потоваришували.

– А що з тим професором?

– Вже взяли і його, і всю агентуру. Вийшли й на куратора-замовника. Відрубали все «щупальце». Це була найскладніша справа за роки після Перемоги... До речі, дескноут таки згорів, професор нікуди не зміг передати винахід Михася.

Президент помовчав, роздумуючи, а потім озвався:

– То що, завершимо чистку, яку почала війна? Сподіваюся, що твій браслет не блиматиме червоним, бо дуже дорого заплачено за зліт національної свідомості на гідний рівень… – зітхнув і додав: – Але перевірити варто. Почнемо зверху.

– І куди ми подінемо виявлених, якщо такі будуть? – обережно запитав офіцер СБУ.

– По-перше, звільнимо з усіх посад. А далі буде видно, – Президент схвально хитнув головою: – Вчасний винахід! Зможемо перевірити всіх, хто зараз рветься в Україну, ніби тут медом намазано. От і побачимо, чи людина справді окрилена нашими успіхами й хоче долучитися до них, чи має каменюку за пазухою, щоб десь її підступно кинути.

– То повертати Михася з подружкою додому?

– Звісно! Ще раз подякувати полякам і створити тут усі умови для юного генія! Я відчуваю, що він здатен зробити ще багато чого, аби українці, нарешті, спокійно й радісно «панували у своїй сторонці»! І, звичайно, про інтереси дівчини теж подбайте. Взагалі - щоб їм обом комфортно жилося й працювалося. Молодь, та ще й така, – то наше все!

– Але є ще одна думка... – почав офіцер СБУ.

– Навіть здогадуюсь, яка, – перебив Президент. – Такі браслети не завадять і іншим державам, так?

– Так. Я це й мав на увазі.

– Запатентуємо, налагодимо виробництво, а наш геній, я в цьому впевнений, віднайде "виняткові слова" для кожного народу, який звернеться по таку допомогу. І дуже скоро весь світ матиме ще одну нагоду з вдячністю вигукнути: "Слава Україні!"

– Героям Слава! – ствердно видихнув офіцер СБУ.