Глава 4
Аніра, взявши сніданок, піднялася до кімнати доньки. Зайшовши всередину, вона поставила тарілку на стіл і, ніжно сівши біля сплячої дитини, почала її будити.
Раптом помітивши, що в Натари зник жар, жінка скрикнула так, що дівчинка прокинулася сама.
— Натаро… жар… твій жар зник!
Жінка швидко взяла термометр і поміряла доньці температуру.
Тридцять шість і шість.
Мати ніжно обійняла дівчинку.
— Температура, яка трималася кілька днів… вона спала… Це диво! Як ти себе почуваєш?
— Нормально… сонно… — тихо відповіла малеча.
Потім дівчинка обережно, ніби чогось боячись, схвильовано подивилася на маму.
— Мамо… ти нікому не скажеш?
Мати стривожено глянула на доньку.
— Ні… А що? Щось сталося?
Тоді дівчинка прошепотіла:
— Я бачила Сорану! Вона справді була тут… Вона обійняла мене і сказала, що тепер усе буде добре… а потім раптом зникла…
Жінка завмерла від шоку.
— Ти справді її бачила?
— Так, матусю, правда!
— Це диво…
Жінка обіймала доньку, плачучи від радості.
— Я теж її бачив, — почувся чоловічий голос.
Алан стояв у дверях кімнати.
Жінка підбігла до чоловіка й почала його цілувати.
— Алане! Температура спала! Вона… вона нам допомогла! Розумієш? І ти її бачив?! Боже, я зараз же піду на базар, куплю яблук, спечу пиріг на честь одужання Натари!
Але чоловік схопив її за руку, зупиняючи.
Аніра подивилася йому в очі — і усмішка зникла з її обличчя.
— Що сталося?..
Чоловік пройшов до крісла, сів, а потім суворо подивився на дружину.
— Більше ніякої Сорани тут не буде. Якщо вона вилікувала нашу доньку — дякую їй, і нехай зникає. Схоже, збити температуру — це єдине, на що вона здатна. Щоб ти знала… сьогодні помер Баркай…
Аніра закрила обличчя руками.
— Як… помер?..
— Ти ж знаєш, він працював на висоті. Трос обірвався, і він упав з великої висоти… Так, Сорана прийшла швидко… але врятувати його не змогла…
Він важко видихнув.
— Я більше не хочу про неї чути.
— У Баркая ж тільки син народився… який жах… мабуть, вона просто не змогла…
— Вона зробила все, що могла. Але повернути людину до життя не змогла… На жаль. А тепер іди на свій базар. Я з Натарою посиджу.
Він ніжно сів поруч із донькою й скуйовдив їй волосся.
— Моя Натаро… донечко… Ти одужала, бо твій тато дав тобі те зілля, яке передав аптекар.
Коли Аніра підійшла до фруктової крамниці, де зазвичай купувала яблука, вона радісно привіталася з продавчинею.
— Камало, привіт! Ти не уявляєш, що сталося! У Натари спала температура! Сама Сорана їй допомогла! Дай мені, будь ласка, найкращих яблук — я спечу пиріг. І ввечері приходьте з чоловіком до нас на чай!
Але Камала зустріла її холодним, презирливим поглядом.
Поклавши яблука до пакета, вона сухо відповіла:
— А ти хіба не знаєш, що сталося?
— Ні… — розгублено прошепотіла Аніра.
— Твій чоловік убив Баркая…
Ці слова вдарили жінку, мов грім. Яблука випали з її рук.
— Як… убив?.. Що ти таке кажеш, Камало?..
— А що тут казати, — почувся чоловічий голос.
До неї підійшли чоловіки, які працювали разом з Аланом.
— Усе місто знає, що Баркай помер через Алана. Твій чоловік через своє єго не дозволив Сорані… хай вона його пробачить… допомогти людині!
Від страху й усвідомлення в Аніри боляче стиснулося сонячне сплетіння.
— Ні… цього не може бути…
Та тут підійшов директор порту і суворо сказав:
— Алана звільнено. Такі працівники мені не потрібні.
— Ми стільки чекали появи богині, а твій недоумок її принизив і вигнав! Хто він такий, щоб виганяти саму богиню?! Шкода, що вона не відправила його до Галаду! Там йому саме місце! — зло кинула Камала.
Директор важко додав:
— Вам краще залишити місто. Сподіваюся, попри вашого чоловіка, Сорана все ж допоможе вам… Але тут вам більше не місце.
Забувши про все, жінка кинулася додому.
Забігши всередину, вона накинулася на чоловіка з кулаками.
— Як ти міг?! Що ти за людина така?! Хто дав тобі право?! ХТО?! Хто дав тобі право заважати самій Сорані?! Хто ти такий?! Через тебе нас виганяють! Куди ми тепер?!
— Що?! — люто закричав Алан. — Виганяють?! Ну й нехай!
Він узяв доньку на руки.
— Моя донечка здорова! Моя Натара одужала! І тепер мені до біса не потрібен той порт! Ми поїдемо до іншого міста й почнемо все з чистого аркуша!
Алан виглядав трохи божевільним — ніби втратив глузд.
Він наказав дружині збирати речі.
За годину вони вже стояли на пероні, залишаючи Лунну Затоку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!