Чистильник: становлення(Цикл "Людство".книга1)

Не думав, що згадана можливість настане настільки швидко. Наступного ж дня. Вранці в «Пташиному дворі» знову з’явився Тимур у присутності «братів Санти». Так, тепер я знав їхні імена, але це не значить, що мені подобається носити мішок на голові… чи голову в мішку? Як би там не було, а осад на душі таки залишився.

- Ну, як почуваєшся? – Запитав вурдалака.

- Справді, хвилюєтесь?

- Ні. Просто тобі краще бути в формі.

- Щось трапилося?

- Ти береш участь у боях.

- У боях? Коли?

- Зараз. Заскакуй, - він кивнув на фургон, - ми вже запізнюємось.

- Най би тебе качка… а вчора сказати не можна було?

- Менше емоцій, більше рухів. Я ж сказав: «запізнюємося».

- Та йду вже.

- Привіт, Феліксе, - Федір простяг руку, щоб привітатись. – Сьогодні гарний день, аби перемагати.

- Звісно, - я потиснув його широку долоню, і зайшов до фургону. Там на мене чекав Костянтин. Цього разу без мішка.

- Привіт.

- Привіт.

Ми обмінялися рукостисканнями. І я сів навпроти нього. До нас доєднався Федір і Тимур. Двері зачинилися, і чорний бус рушив з місця.

- Сьогодні без мішка на голові, але все одно зі супроводом. Все ще не довіряєте? – Я розумів, що міг пожалкувати про це, але цікавість мене мучила сильніше.

- Це не недовіра, а захист. – Мовив Тимур. – Думаєш, учорашній напад був одноразовою акцією?

- А як щодо бою? Чому раніше не повідомили, що я братиму участь? Би підготувався.

- Бо ти й не мав брати участі. Точно, не сьогодні.

- Але… вчорашній напад прискорив мою чергу.

- От бачиш, деколи навіть у твоїй голові з’являються ясні думки.

Дорога до «Пташиних боїв» зайняла стільки ж часу, що й в попередні рази. Ні більше, ні менше. Я встиг перевдягтися, і впорядкувати думки.

Плече досі боліло, рана тільки почала затягуватися, і підчас поєдинку могла розійтись. Щоб приховати перев’язку, довелося одягнути спортивну кофту. В руці я тримав маску.

- Хтось зміг дізнатися про твою особистість, але не варто зайвий раз світити лицем.

- Той новачок таки вмер?

- Так. І тепер ти «зірка» боїв. Багато хто хоче бачити тебе на ринзі, а ще більше – у домовині.

- Круто. То в мене два клуби шанувальників.

Жарт був не смішним. Та без нього було б ще важче. Збрешу, якщо скажу, що мене це не лякало до чортиків. Все чого я прагнув, це заявити про себе і вижити, а вийшло, що перша ж самопрезентація ледь не стала черговим квитком на той світ.

- Але нам це на руку.

- Чому?

- Господар зможе зробити необхідну ставку.

- …?

- Якщо виграєш сьогоднішній бій, можна буде завершити всі досліди.

«Завершити досліди. Дідько! Що я там казав про зібрані думки? Про емоції жодного слова не було… Медитація! Зараз може допомогти лише вона...»

Мотор автівки замовк. Двері фургону відчинилися.

«В сраку медитацію! На неї немає часу!»

- Ми запізнюємося. – Констатував Тимур, коли екран його смартфону висвітлив прийняте повідомлення.

- Що знову?

Покинувши автівку, ми побігли в будівлю. Через поспіх я не звертав уваги на те, що вона собою являє, чи яка її адреса. Звичайна багатоповерхівка, де могли б розташовуватись офіси, контори, аптеки чи медичні лабораторії. А на верхніх поверхах – готелі, квартири чи хостели. Нейтральний колір стін і однотипні вікна не привертали уваги. До темно-коричневих металевих дверей вели кілька широких сходин і навіть був сконструйований пандус. А поряд із входом – кнопка виклику, жовта табличка зі шрифтом Брайля.

Останнє «веселило». Справді. Нарешті я знайшов те, на що міг спрямувати свої думки! Якщо у Вашій голові є трохи сірої речовини, і Ви вмієте нею користуватися, то поясніть логіку всієї цієї «доступності». Якби я на візку зміг би самостійно піднятися пандусом, то для подальшого руху мені справді потрібен був би помічник?! Чи я маю бути настільки наївним, аби повірити в те, що в будівлі обов’язково буде людина, яка супроводжуватиме мене під час перебування в ній?! А якщо я буду не єдиним відвідувачем на візку, тоді як?! Про жовту табличку я навіть не хочу говорити! Звідки незрячій людині знати про її наявність?! А хочете найсмішніше. Усю цю доступність оцінюють ті, які жодних обмежень не мають!

«Хух, аж полегшало! Таки навіть будучи упирем, я все ще залишався українцем.»

Поки в думках я виплескував своє невдоволення на сильних світу цього, ми уже впритул наблизились до трибун. Гамір публіки витяг мене із роздумів. І тоді я почув голос ведучого.

- У третьому поєдинку сьогоднішнього вечора на рингу зійдуться: боєць, який провів цьогоріч уже шість боїв, з яких 2 закінчив перемогою, і 2 в нічию. 23-є місце в рейтингу бійців «Півнячих боїв 2023 року», швидкий і непередбачуваний Штопор!

«Серйозно?!»

Я аж перечепився, від почутого. Але публіка, здається, чудово знала цього бійця, і він їй подобався. Адже після того, як той з’явився на рингу, глядачі вибухнули оплесками.

- Мабуть, любить прибухнути? – Не втримався я.

- Такий оригінальний, аж страшно. – Відповів Тимур. – Краще б ти м’язи розім’яв, поки ми йшли, а не свій язик.

- В протилежному кутку рингу, - продовжив ведучий, - з’явиться боєць, який ще нещодавно був невідомим новачком, але вже після першого ж поєдинку змусив суддів змінити вердикт. Учасник поєдинку двомісячної давності. О! Ви вже здогадалися? Звісно. Зустрічайте: боєць, що займає 39-ту сходинку в рейтингу 2023-го року, Щасливчик!

- Чого стоїш? Марш на ринг!

Я швидко піднявся, і зробивши два кроки, зупинився. Мій погляд одразу сфокусувався на супернику.

«Штопор» було просто ідеальним прізвиськом. Високий, руде кучеряве волосся, плечі широкі, тіло треноване, без зайвої ваги, тільки м’язи.

«Буде непросто. З іншого боку, а коли було просто?»

- Перший раунд третього бою починається зараз!

«Гонг».

Я моргнув, і мої очі налилися кров’ю. Та у мене не було можливості розгледіти його біополе, бо суперник просто «вистрелив». Його чорні пазурі пронеслися за міліметр від моєї шиї, лише тому, що я спромігся зробити крок назад.

«Такий швидкий!»

Іншу руку, я зміг заблокувати. Але за першою атакою одразу слідувала наступна. Непомітно я виявився притиснутим у власному кутку. Обмежений, я міг лише недбало захищатися. Кігті суперника дряпали руки, плечі, торс. Між нами було замало простору, тому навіть заблоковані удари залишали сліди.

Штопор не збавляв натиску, але з кожною секундою мені ставало легше стримувати його атаки. Я підлаштовувався під його темп та стиль рухів. Мені стало легше блокувати удари суперника та, по можливості, ухилятися від них. Коли наші швидкості зрівнялися, після чергового блоку, я виловив момент і завдав удару у відповідь. Мої пазурі мали б дістати ціль, але, на моє здивування, тільки ковзнули повітрям.

«Невже я помилився?»

Та наступної миті складений кулак врізався мені в живіт. Я зігнувся від болю, і ледве встиг прикрити підборіддя від наступного кулака. Мені не було куди діватись, тож єдиний варіант – знову захищатися.

«Гонг».

«Слава Богу, чи хто б там мене не опікував. Якби не гонг, я б нагадував відбивну. Але де я помилився?»

- Перший раунд третього бою завершено. 30 секунд на перепочинок. Прошу бійців зайняти свої кути рингу.

«Та взагалі не питання! Я й так у нім.»

Мій погляд залишався прикутим до суперника, котрий прямував у протилежний кут рингу. Лише зараз я зміг поглянути на його ауру. Вона була блакитна, людиноподібна, з червоними розгалуженнями судин. Я вже бачив щось схоже.

«Якого … тут коїться?»

- Чого застиг? – Голос поряд відволік мене від вивчення суперника. – Зберися. Не дозволяй йому взяти верх.

- Він вурдалака?! – Не стільки запитав у Тимура, скільки констатував.

- Це на заборонено правилами боїв.

Сперечатися було марно. Я вже в це втрапив. Тепер потрібно було вирішувати, що робити далі? Як перемогти істоту, чий вид має кращі «базо налаштування». Вурдалака та упир – дві різні ліги. Але кого то хвилює?

Досвід попередніх сутичок говорив, що переді мною найнебезпечніший із суперників, з якими мені доводилось битися. Якщо не рахувати Тимура, усі інші були упирями. Та й з Тимуром я лише спарингувався з метою навчання, а не бився задля перемоги і виживання. Тож, насправді, я не знав істинної сили вурдалак.

- Другий раунд третього бою починається!

«Гонг».

Не зволікаючи, я зробив три кроки вперед, аби опинитися подалі від канатів. Та якби я не поспішав, Штопор не відставав. Ми одночасно з’явилися в центрі рингу. І як тільки відстань між нами дозволила, суперник завдав удару кулаком.

«Все ще зашвидкий!»

Я ухилявся, закривався руками та постійно рухався вправо-вліво, аби не залишатися на місці, і не дозволити супернику знову відтіснити мене назад. Він не користувався пазурами, як у першому раунді, лише кулаками. Його очі теж не були налляті кров’ю. Другий раунд більше нагадував боксерський поєдинок, ніж бійку двох кровопивць.

«Він хоче мене виснажити, чи змусити втратити пильність? Мабуть, і те, і інше.»

Але цей раунд виявився надзвичайно швидким. Щоразу, коли мені вдавалося вирівняти темп бою, наздоганяючи суперника, його швидкість одразу ставала більшою. Тіло уже заливав піт, а ще турбувало плече. Футболка прилипала до тіла, особливо в місці нещодавньої рани.

Ніздрі вловили запах крові, моєї крові. Отже шви розійшлись. Це було недобре. Бо цей аромат відчував не лише я. Штопор втягнув ніздрями повітря, і його зіниці «мигнули», швидко змінивши і повернувши попередній розмір.

Кулак суперника здригнувся і навіть вивільнив пазурі.

«Тож усі ми не ідеальні?»

Суперник уже заніс руку для удару, але поява кігтів, змусила змінити траєкторію кулака, аби не зламати їх. Я одразу скористався цією паузою, і збільшив дистанцію між нами. Але результат виявився протилежним.

Відчувши, що його жертва намагається втекти, вурдалака в ту ж мить наблизився і завдав удар іншою рукою. Чотири гострі пазурі розітнули одяг, залишаючи глибокі борозни на тілі. До наявної рани додалися нові.

Я похитнувся і відступив ще на два кроки.

«Гонг».

- Другий раунд завершився. Прошу бійців зайняти свої кути.

Тіло пекло. Я зняв розідрану куртку, і кинув її під ринг. Залишилася футболка. Вона також була подертою та скривавленою, але оголювати торс не хотілося.

- Ти маєш протриматися ще раунд. – Мовив Тимур.

- Навіщо? Я вже програв.

- Важлива не кількість набраних очок.

- Тоді що?

- Просто стій до кінця.

- Було б це так просто!

«Та я й не збирався здаватися. Не зараз. Не тоді, коли залишився ще крок.»

Я пам’ятав слова Агати про шанс, який потрібно використати. І був більш, ніж упевненим, що він саме сьогодні, саме зараз. Єдине, чого не знав, як можна це зробити?

«Гонг».

- Третій раунд третього бою розпочато!

Ми знову опинилися в центрі рингу одночасно. Скоріш за все, Штопор просто дозволив мені це зробити. Він однозначно був швидшим, витривалішим і цілішим. Його сіро-жовті очі дивилися на мене спраглим поглядом. Він насолоджувався «полюванням».

- Станцюємо? – Це було його перше звернення за весь бій. А тоді він рушив з місця.

Два швидких удари руками, відступ, удар ногою. Знову кулаками. Новий відступ. Я ухилявся від нападника, як міг, але вдавалося мені це не дуже. А тоді швидкість Штопора зросла. Кожен новий удар ставав швидшим, сильнішим, небезпечнішим. Я не зрозумів, коли опинився на рингу.

Це було моє перше падіння, але не останнє. Як тільки я підвівся, і став в захисну стійку, Штопор завдав нових ударів. Перших два вибили мою рівновагу, а наступний – знову відправив мене в політ рингом.

Від удару об ринг, з грудей вибило повітря, а в голові запаморочилося.

«Дідько!»

До кінця раунду залишалися лічені секунди. Підніматися не хотілося. Від слова «взагалі». Але кому цікаво, чого я там хотів?!

Штопор навис наді мною загрозливою горою. На його малоприємній пиці з’явилася вдоволена усмішка.

- Підводься, не маю звички бити лежачого.

- А якщо ні?

- Тоді я заберу твою маску.

- Вмовив.

Поки ми обмінювалися словами, я уже стояв на ногах. Штопор не поспішав атакувати, даючи мені шанс зробити це першому.

Останній ривок. Фінальний. Він не визначав переможця, але говорив про бійцівську честь.

- Дякую.

Я швидко перейшов в останню фазу переродження: червоні очі, чорні гострі пазурі і ікла – навіть вони були присутні, хоч я і не міг ними скористатися. Серцебиття вирівнялося, як і дихання. Навколо Штопора з’явилося біополе. Аура покривала і моє тіло також.

Побачивши їх, я згадав бій Іларіона. Він переміг свого суперника тоді, коли перемогу отримав його «звір».

«Чи дійсно це працювало саме так? Чи може мій дух бути сильнішим за дух суперника?»

Іонний(чи з чого б він там не складався) гриб висів у повітрі, і ворушив довгими щупальцями. Він вивчав свого суперника – гуманоїда з червоними розгалуженнями судин. Той, вивчав гриба у відповідь. Вони не мали очей, але точно споглядали одне одного.

Так це відчувалося мною.

Обидві аури висіли, наче дві гори: велично, стримано, гордо. Зовні спокійні, але всередині наростала напруга. Я вже чув їхній гул, або ж мені це здавалося, тому поступово вони стали нагадувати електричні трансформатори. І коли їхнє гудіння грозило вибухнути, відбувся спалах…

Різкий пронизливий писк атакував мої барабанні перетинки. Я інстинктивно присів і закрив вуха руками. І в цей момент, мені було байдуже, як це виглядало для інших.

Два біополя зіштовхнулися в атаці. Руки одного та щупальця іншого обмінювалися ударами. Світлові спалахи з’являлися в точках зіткнень. Не зважаючи на кількість щупальців, гриб не міг пробити захисту свого суперника. А тоді одне зі щупальців відростило кіготь. Наступною атакою він таки дістав оболонку суперника, і роздер її. У відповідь, аура Штопора контратакувала кулаком, від якого гриб відлетів на кілька метрів.

У цей момент я відчув удар в груди, що відправив мене в політ, котрий зупинила кутова стійка. Я повис на канатах, а потім повільно сповз на ринг.

- Що сталося?

«Гонг».

Перш, ніж я зрозумів, що відбулося, чи отримав на це відповідь, бій скінчився.

- Пані та панове! Третій бій закінчився безумовною перемогою Штопора!! Ваші оплески переможцю! Та погодьтеся, кінцівка третього раунду була захопливою.

«Про що це він?»