Рівновага

※

Посольство США, Київ, 2118 рік

— Ваше повне ім’я?

— Хотин Лев Макарович.

— Дата народження?

— Дванадцяте березня, дві тисячі сто другий рік.

— Чи були у вас зміни ДНК-маркера за останні роки?

— Ні, не було.

— Ідентифікаційного коду?

— Ні.

— Чи є у вас судимість, адміністративні порушення?

— Відсутні.

— Мета подорожі?

Знову пауза, шаріння, совання на стільці у черговому кабінеті чергового посольства перед черговим консулом. Якщо без перебільшень, то це моя п’ята спроба за місяць. Мені чи то ніяково, чи то дико. Затинаюся, кашляю і змовкаю: не хочу брехати, бо не можна брехати. А скажу правду, то знову впаяють відмову. Хмм… «Впаяють». Звідки я знаю цей архаїзм? Цікаво.

— Пане Хотине? — намагався спам’ятати мене консул. — Мета вашої подорожі?

Я видихнув і процідив крізь зуби завчену на пам’ять мантру:

— Побачити Мангеттен у Нью-Йорку, — нутро набрало в легені повітря. — І кохану в Детройті, якщо пощастить.

Консул просто зо кілька разів глипнув на мою праву ногу, що не знаходила місця під столом: вона сильно хитається, коли чекаю найгіршого. Понадто коли не бажаю, аби чужі зіниці сканували моє здоров’я без дозволу.

— Це смілива заява, юначе, — чоловік поправив дорогу синтетичну краватку, послабивши комірець. — Дуже смілива. Та чи безпечна? Чи безпечна така правда для вашої… «Рівноваги»?

Його краватка була із льону, а байдужість вдавала неспокій.

— Мій психологічний стан не перевищує допустимих показників, — втрутився голос поперед думки. — Пане, я здоровий.

— Справді? — консул глипав на напівпрозорий монітор: звіряв усі звіти, тести, рекомендаційні листи та іншу електронно-бюрократичну тяганину, пов’язану зі мною. Опісля ІЕП усі державні установи тепер згадують, як справлятися самотужки з інформацією, яку раніше перевіряли форми штучного інтелекту. Розгрібати годинами те, що раніше робили сервери за мить.

Назагал людство обережне зараз із ШІ, обережне з емоціями, обережне… З підлітками. Але щодо останнього я не певен. Далеко не певен.

— Перепрошую, пане Хотине, — консула під’їдало почуття провини за мій втрачений час, проте, це навіть на краще. — Я маю іншу інформацію.

— Це щодо попереднього посольства? — уточнив я без поспіху. — Той львівський пан писав звіт абияк. І геть неправильно все зрозумів.

— Прошу, юначе, «той львівський пан», як ви щойно висловились, ветеран епохи ІЕП, — я аж схилив голову, як почув. — Й звісно, якщо циферблат вашої рівноваги світився червоним, він не міг цього не зазначити. Власне, як і не міг розмовляти далі. Ви поводилися агресивно і це — неабияк його злякало. Він травмований дорослий, — консул глянув на вікно, потому знов глипнув на мене. — А ви агресивний підліток. На мій погляд, усе очевидно, хіба ні?

— Не все, — відчай повільно стискав горло, та я вичавив дрібку спокою. — Якщо маєте додаткові питання, радо на них відповім.

Це щойно була зверхність чи пиха? В кімнаті задуха, мені нудно і я… Ні в чому не певен. Ба більше, не розумію, чому досі сиджу на стільці, а не стою за дверима. Консул, ця українізована бюрократична київська нишпорка, що говорить майже без акценту, борсається в моєму стані, як щур у смітті, продовжуючи дивитися… Зі співчуттям? За що, а головне — навіщо? Хоча, визнаю, потрібно віддати належне: чолов’яга дізнався про мене чимало, хоч і згаяв додатковий час на аналіз, проте...

Чому.

Я.

Досі.

Сиджу.

Навпроти?

І чому «чолов’яга»…

Смарт-годинник на зап’ясті хаотично блимав між позначками 59-65%.

— Гідно тримаєтеся, пане Хотине, — консул врешті виборсався назовні. — Я також бажаю продовжити, позаяк, ви мені дуже цікаві.

— А ви мені — ні, — голос вимовив фразу настільки дотепно-спокійно, наскільки міг. — Та жартую… Будь ласка.

Як добре, що я був останній у черзі. За інших обставин, ніхто в здоровому глузді так довго б мене не мучив.

— Як довго ви плануєте перебувати у США?

— Два тижні, відповідно до Протоколу №32 «Про охорону емоційної безпеки дітей за кордоном».

— Хто фінансує поїздку?

— Програма стабілізації емоцій. Статус легальний, — поспіх випередив наступне питання.

— Чудово, — підмигнув консул. — Чи маєте ви активні біоімпланти, що передають або приймають данні?

— Незначні сенсори. Такі має кожен, навіть пан, — я легенько підмигнув, кинувши оком на лівицю. — Додатково: кібернетична рука.

— Причина встановлення? — консул кліпнув на правицю, яку від справжньої — зась відрізниш.

— Фізична травма.

Я видихнув. Дуже болісна згадка:

— Батьки вчасно не оновили програмне забезпечення мого робопса, той зловив вірус, і… — я максимально розважив те, що скажу далі, — відгриз мені руку по лікоть. Я дуже любив Флаффі. Але бачить Наука, не тоді.

— А що зараз із песиком? Він становить загрозу вам, вашій родині або суспільству?

— Він металобрухт, — ще один неприємний спогад. — Утилізували десять років тому.

«Рівновага» з позначки 56% опустилася на З5%.

— Гаразд-гаразд, — метушливо перепросив консул, помітивши різкий спад на пристрої. — Йдемо далі.

— Так, звісно.

— Чи проходили ви перевірку на відсутність нелегальних модифікацій?

— Так.

— Поясніть, чому ваша «Рівновага» за останню добу зафіксувала пік тривожності?

— Переживав перед посольством, — вигадував на ходу, аби потім перевести тему. — Пане, я в нормі, нагадую ще раз.

— Це протокол, юначе, — знизав плечима чоловік. — Робота в мене така. Перевіряти межі… Норми.

— Так. Без проблем. Звісно.

Але ж проблема існує: це розумію я, це розуміє консул. Це розуміє суспільство, котре змушує молодь носити дурнуватий лічильник емоцій, прикриваючись іменем Порядку, відмовляючись від чималої частини себе… Контролюючи. Страшно, тож, що тут думати. Варто помізкувати, як потрапити до Америки, якщо цей пан відмовить. Я не зможу… Не зможу знову втратити свою хмароньку. Не цього разу.

— Ви насторожені, пане Хотине, — зіниці консула знову ковзнули по мені згори вниз. — Чи бажаєте зупинити інтерв’ю та викликати психолога?

— Ні, пане, я… Думав, — слова задкували, відчайдушно захищаючись. — Просто думав. Нумо продовжимо. Будь ласка.

Невідь-яким зусиллям волі, я зміг вирівняти смарт-годинник на 51%.

— Добре… — чоловік вдав, що повірив. — Я маю зчитати вашу систему цінностей. Це остання перевірка на сьогодні, — відвернувся від до вікна.

— Тобто, на сьогодні? — «Рівновага» стала 59%. — Я… Таки поїду? Матиму папери?

— Якщо скажете правду, так.

— Отже, система цінностей… Гаразд, почнімо.

Консул зумисне не повертав голови у мій бік й спокійнісінько глипав на місто крізь панорамне скло. І я вже було подумав, що на верхівках хмарочосів, відбуваються більш цікаві речі, аніж ця розмова. Але потім аж клацнуло в мозку, коли до мене дійшло: він не хоче знати, брехатиму я, чи ні.

Він уже вирішив, що дасть мені дозвіл на виїзд.

Але.

Курва.

Чому?

Щось тут не так. Аж від початку.

— Пане Хотине, як ви ставитеся до агресії, як емоції?

— Уникаю.

— Чи вважаєте, що агресія корисна?

— Ні.

— Чи правильно нести покарання за негативні емоції?

— Правильно.

— Де межа між емоцією та злочином?

— У «Рівновазі».

Консул торкнувся долонею вікна. На мить здалося, що він змагається з власним розумом. Воно й не дивно, дорослі не носять смарт-годинник, заощаджуючи час на більш цікаві та приємні речі. Або обирають інший шлях —скніти та пильнувати нащадків. Але не все так однозначно: іноді дорослі створюють світи, які неможливо пізнати дітям без додаткових інструкцій. Можливо, «Рівновагу» не варто знімати, хай скільки тобі зараз років? Чи не у цьому, Науко, найбільша проблема всіх нас?

Чоловік припинив ритуал споглядання пейзажів й зиркнув на мене зненацька так, як бува математик зобачить небажану похибку рівняння.

— Скажіть, пане Хотине, — голос консула статично-рівний, майже механічний. — А якщо завтра «Рівновага» дозволить відчувати ненависть… Ви скористаєтеся цим правом?

Невже я справді почув адекватне питання, на яке давно мріяв відповісти? Та ще й від дорослого… Що не день, то нові відкриття. Зізнатися щиро, несподівано. Але я приборкав подив. Якось потім натішуся. Не сьогодні. Зараз важлива правильна відповідь.

— Ні, — сказав я врешті. — Агресія не робить мене цілісним та живим. Живим мене робить відповідальність. Якщо «Рівновага» дозволить ненависть, я відмовлюся. Бо свобода — не право відчувати все. Свобода — це вибір, чого відчувати не варто.

Консул схвально закивав, вчувши бажане.

— Зріло, — відповів він опісля паузи. — Дуже зрілі думки, юначе. Майже ідеальні.

Чоловік повернувся до столу, глянув на монітор. Напівпрозорий екран над стільницею відкрив шлях до запароленої папки. Консул зробив кілька позначок, підписався кліпнувши тричі, а потім, ніби мимохідь, спитав:

— Ви знаєте, до кого їдете, пане Хотине?

— Так. До Каї Рен Рут.

Консул завмер.

— Хмм… — здавалося, його протяжна задума не віщувала нічого хорошого. — Вона ніколи не розповідала, що зустрічається з хлопцем, який настільки зразково ставиться до «Рівноваги».

Він кліпнув на додаткове поле на екрані й, за мить, світло монітора показало знайомі риси обличчя — риси, які неможливо забути, навіть якщо би зумисне бажав. Обіч, звісно, вимальовувалися інші. Старші. Поважні. Чіткіші. Достоту, як зараз у консула.

Я дав запит нейронам на порівняння зображень. Так, це він. Нестор Тадеуш Рут. Батько Каї. Що за… Я зовсім заплутався.

— Моя донька, пане Хотине, — пан Рут занепокоєно вів далі. — Не звикла впускати у серце довіру. Ба більше, вона цього уникає й боїться. Тож моя остання перевірка буде не консульською, а батьківською.

Він уважно глянув на мене.

— Скажи, Леве, не як громадянин, а як хлопець. Якщо одного дня Кая зненавидить ваші стосунки… Що ти зробиш?

«Рівновага» не показувала відсотків: пристрій перейшов у режим контрольованої стабільності, світився холодним білим. Так завжди траплялося перед важкими відповідями, заздалегідь готуючи підлітка до правильного вибору. Клянуся, у мене таке вперше.

— Я не маю права вимагати почуттів, — смуток задріботів на зубах, наче мряка літньої ночі. — Якщо Кая відчує, що я геть чужий — вона не повинна любити навзаєм. Хоч внутрішньо, а хоч зовні.

Індикатор емоційного ризику зріс на 68%. Тіло вкрилося сиротами. Попереджувальний сигнал? Дідько, потрібно обачніше говорити! Та пану Нестору, вочевидь, байдуже на годинник, він каже:

— Продовжуй.

І я веду далі:

— Я погоджуся на її ненависть, як люди погоджуються на те, аби відчувати біль інших. Емпатія — межа болю. А біль — це правда в світі симуляцій.

Дрижаки припинили бити шкіру.

Індикатор вирівнявся на 49%.

Стабільність.

Пан Нестор озвався до мене у неприхованому захваті, згадавши на мить, що він консул:

— Ваш рівень емоційної відповідальності перевищує середній, пане Хотине, — чоловік кліпнув на циферблат і продовжив. — А ваша здатність тверезо мислити… Тривожно людська.

Він зробив паузу.

— І саме тому я дозволю вам бачити Каю, — його зіниці знову глянули в бік монітора. — Але пам’ятайте: «Рівновага» не карає за почуття. Вона забирає можливість їх прожити.