Рідна душа

Орест ввалився у квартиру і двері тихо клацнули позаду. Найперш попустив вузол краватки і зняв її. Із його щастям на ній саме впору повішатися. Але чоловік хотів жити. Ні, навіть не так. Оте невидиме, яке йому з дитинства передала мама, тихо шепотіло, що якщо він п’ять років тому вижив під Херсоном, то Бог цього хотів. А отже, треба жити. Але зараз, як і десятки разів перед тим, Орест не розумів, навіщо.

Він провалив чергову співбесіду. Якби був Стівеном Кінгом, то вже мав би забити над столом другого цвяха, бо на одному відмовам було би тісно. Усі його намагання повернутися в довоєнну професію PR-ника мали той самий фінал. Він надсилав резюме, прочитавши яке, із ним поспішали сконтактуватися. Авжеж, він устиг до війни попрацювати в передвиборчих штабах кількох досі впливових політичних сил. А потім війна, фронт, та на диво спекотна осінь і приліт у позашляховик, із якого вижив лише він.

Під час онлайн-розмови менеджери з персоналу зазвичай тактовно оминали питаннями велику прогалину в його резюме, коли після поранення лікарі складали докупи все, що від нього залишилося. Жодним словом не згадавши й останні три роки, коли він фрилансив копірайтером, призначали зустріч. І, щоразу затягуючи вузол ненависної краватки та надягаючи піджак, Орест сподівався, що хоч тепер усе піде за іншим сценарієм.

Але ні, знову склалося один в один. Струнка та довгонога фольксфюрер українського представництва німецької автомобільної компанії у першу ж мить не змогла приховати реакції. Авжеж, на міті вона бачила широкоплечого кароокого брюнета з вихрастим чубом та просто сліпучою усмішкою (так, та усмішка, либонь, була єдиним, що залишилося йому від втраченої професії). Але на співбесіду Орест з’явився весь, і опустивши очі трохи нижче його широких плечей, менеджерка з персоналу побачила колісне крісло. Поли піджака делікатно прикривали те, що війна залишила від Ореста.

Після цього зазвичай усе і йшло під три чорти. Дехто майже відразу обіцяв «зателефонувати» і закінчував зустріч. Дехто продовжував розпитувати, шукаючи в його відповідях привід для відмови. Але сьогодні… Менеджерка з персоналу розплакалася перед ним. Розповіла, що її молодший брат загинув під час звільнення Криму, так і не побачивши сина. Зізналася, що одним із головних чинників у виборі кандидата є зовнішність, адже новий гравець у відділі маркетингу має стати й обличчям нової моделі позашляховика. А заспокоївшись, запропонувала йому все, що могла – підробітки копірайтером.

Саме це зараз душило Ореста гірше за краватку. Жалість. Він не звик, щоби його жаліли. Легше було приймати жорстокість та зневагу. На неї хоч міг відповісти – вивернути кожуха так, щоб опонент заткався. Але що скажеш блондинці, яка розмазує по обличчю сльози і туш та справді шукає, чим би тобі допомогти? Залишалося тільки подякувати і піти, про себе розуміючи, що на листи із пропозиціями підробітків від цієї компанії він не відповідатиме.

Страшенно хотілося напитися. Але всю випивку з його запасів іще пів року тому конфіскував Стас, найкращий друг буквально з пелюшок. І та їхня найгучніша за все життя сварка скінчилася Стасовою фразою: «Від пиття в тебе ні ноги не виростуть, ні мізків не приросте. Ті, що є, скиснуть. І хто тебе, каліку-алкаша, на собі тягтиме, га? Вибачай, але не я. Я хіба що на підвіконня підсаджу, і то краще зараз, щоби ти не опустився нижче плінтуса і не намучився, поки здохнеш».

І цим наче закодував. До оковитої більше не тягнуло. Але сьогодні хотілося напитися, а потім подзвонити Лілі, колишній волонтерці, і сказати, що він згоден. Згоден працювати з психологом. А на ранок прочуматися, вжахнутися і дати відбій. Але позаяк він тверезий – дзуськи! Краще мочити орків.

Гра, в яку не заходив місяць, щедро відсипала безлімітних життів та різних плюшок для полегшеного проходження рівнів. Цього разу він вибрав снайперську гвинтівку. Можна було і гранатомет, але відчував, що кривавого місива йому нині мало. Навіть у грі орк мав помирати довго і в муках, а він – спостерігати за цим через приціл.

Квакнуло сповіщення з Вотсапа. Від Стаса. Відео. Дубайський музичний фонтан танцює під «Два кольори» у виконанні Квітки Цісик.

«Дуже гарно», – вистукав Орест по клавіатурі так, наче вона була з каменю.

«На початку шоу він ще під “Червону калину” а-ля Хливнюк танцював. Ми думали, до кінця фонтан як не закипить, то задимить. Але Галя щось не те натиснула і відео не буде. Шкода».

«Добре, відпочивайте», – відписався і разом із вікном месенджера закрив і гру. Ні, після цього орків мочити мало. Бо до всього багна на душі додалася ще совість, докоряючи, що він не вміє радіти за друга. І не тому, що той зараз у Дубаї. У Дубай він сам колись поїде. Може. Але Стас зараз там у весільній подорожі, яка Орестові в житті не світить.

Втупився в клавіатуру. У скронях стугоніло. Хотілося поговорити. Так, щоби вилити душу, а вранці не було соромно.

Зітхнув і потягнувся за смартфоном. Таки подзвонить Лілі. Вона порадить когось путящого. Хай і спершу прочитає нотацію, що він надто довго варився сам у собі. Нехай. Аби допомогло.

Але замість дзвінка телефон видав логічну задачку. Трясця! Він же забув, що ставив на цей контакт блокування виклику. Її він може набрати лише тверезим. Як і колишню... Хоча ні, до останньої йому навіть у дупу п’яним не спаде дзвонити.

Намалювавши конверт, не відриваючи палець від екрану, уже збирався піднести телефон до вуха, аж раптом почалася реклама.

«Ви доклали всіх зусиль, але потерпіли поразку? Ви засмучені? Розчаровані? Стоїте на межі, але вам нема із ким про це поговорити? Онлайн-сервіс “Розрада». Наші фахівці допоможуть вам вибратися з прірви розпачу і подивитися в майбутнє з надією. “Розрада» до ваших послуг. Цілодобово! Анонімно! Безкоштовно!»

Виклик до Лілі пішов, але Орест натиснув клавішу відбою ще до того, як почувся перший гудок. Зрештою, якщо вона присобачить йому психолога, то вже не відчепиться. А він недарма зволікав із тим, щоби погоджуватися на терапію. Не любив цієї братії. Ще відтоді, коли на першому сеансі після виписки з лікарні відчув на собі знайомі техніки «роботи з людьми». Коли застосовував їх сам, визнавав власну рацію, бо ж люди дурні, їм треба пояснити, чого вони хочуть, а для цього нема іншої ради, як присісти до їхнього рівня і говорити зрозумілою їм мовою. Коли співрозмовник грає за твоїми правилами, вдає щире зацікавлення і повагу до тебе. А насправді лише Богові відомо, яким мурлом та невдахою він тебе вважає і як би йому було на тебе начхати, якби за цю «допомогу» не платили за державною програмою. Краще б кинули ці гроші на протези, принаймні для тих, кому вони показані. Гляди, і черга би стала меншою…

Вперше не пожалкував, що дослухав рекламу до кінця. Але таки насторожило. Ти бач! Безкоштовно! Відколи скінчилася війна, будівельники, лікарі та психологи стали одними з найпотрібніших і найоплачуваніших професій. І якщо для тебе це безкоштовно, тоді варто запитати, хто насправді за це платить і – що важливіше – кому це вигідно.

Не те щоби Орест полюбляв халяву, але пошуковий запит таки ввів.

Так, реклама не брехала. Сервіс пропонував обрати співрозмовника серед тих фахівців, які зараз онлайн. Можна було переглянути профіль, де, щоправда, лише фото, ім’я, термін роботи в «Розраді», улюблені цитати або особистий слоган і кнопка «Увійти в чат».

Її світлина вразила оригінальністю. Дівчина їхала на велосипеді, розпроставши руки, наче крила, в її коротких кучерях, що оточували голову ореолом, заплуталося так багато сонця, що зачіска здавалася німбом. І вона усміхалася. Та ні, сміялася. Голосно і щиро. А з ледь примружених очей назустріч йому линули веселі промінці.

Ще й ім’я яке – Соломія! У сервісі працює три роки. Символічно. Вона прийшла в професію саме тоді, коли він зарікся знатися із психологами. А й слоган який: «Мрії не завжди мають збуватися. Деякі залишаються недосяжними, щоби ми ішли далі».

«Вона щось знає», – подумалося.

Увійшов до чату. І тут «Розрада» порадувала ще більше. Користувач міг не лише вимкнути відеозв’язок, а й увімкнути голосове маскування. Скориставшись обома функціями, про всяк випадок ще й затулив вебку.

– Вітаю вас у сервісі підтримки «Розрада», мене звати Соломія. Скажіть, як я можу звертатися до вас?

– А… Антон, – ляпнув із несподіванки, але вже за мить зрадів, що не назвав справжнього імені. Зрештою, чи їй не все одно, як до нього звертатися упродовж однієї розмови?

– Дуже приємно, Антоне, – її голос був високим та дзвінким, мов у юнки. Таке собі невинятко-наївнятко. – Про що б ви хотіли поговорити?

Він замислився. Так хотів виповісти те, що просто розривало зсередини, але тільки зараз усвідомив, що геть не уявляє, як саме це сказати.

– Я інвалід і моє життя котиться під три чорти.

Панянка з того боку оговталася швидко.

– Ви могли би пояснити більше?

«Ця принаймні питає, а не висуває версії», – схвально гмикнув Орест.

– У мене ноги ампутовані по саме годі. Через це я не можу влаштуватися на роботу за фахом. А ще… а ще в мене ніколи не буде сім’ї.

Фух! Він завжди думав, що його розчавить, щойно він скаже останнє вголос. Але промовив – і не збожеволів.

– Ви воювали.

Здогадлива. Невже і ця почне плакати?

– Скільки часу минуло після вашого поранення?

«Поранення… Та мене переполовинило, дівко!»

– П’ять років. Я втратив обидві ноги. Ліву до середини стегна, праву… трошки вище…

– А про сім’ю… перепрошую, але що саме ви мали на увазі?

«Трясця, та вони студентів набрали? Чи телепнів? – стрепенувся – Невже і так не зрозуміло?»

– Як би то так сказати, щоб мене не забанили… Якби я жив у часи Османської імперії, то міг би зробити непогану кар’єру при гаремі султана. Звісно, за умови наявності ніг…

«А тепер подивимося, чи ти зовсім дурепа».

– Розумію. І перепрошую, – почулося наївно-винувате. – Не уявляю, як вам було. Це складно – стільки потрясінь і змін водночас. Ви герой...

– Годі! Таке верзуть, коли не знають, що сказати. Дурниці це все про героїзм та незламність!

– Аж ніяк. Ви розбиті, але не зламані. Якби було інакше, ви б зараз шукали не товариства, а способу якомога швидше і надійніше попрощатися з життям.

Хіба вперше з початку цієї розмови відповідь не роздратувала його.

– 1:0. Граємо далі.

– А за яким фахом ви працювали до війни?

Про це йому було легко говорити. Бо міг закрити поразки самоіронією, залатати сарказмом діри в самооцінці. А заодно ще й похвалитися, чого досяг до війни. А вони, дурні, його, такого класного, брати не хочуть! Йому ж ноги відірвало, а мізки на місці!

– Це тому ви зволікали зі зверненням до психолога? – питання оглушило громом. – Адже ви з фаху знаєте, як вони часто-густо працюють, а вам хочеться щирості.

Мовчав. Так, це оманливо сонцесяйне дівча на лісапеті щойно його переїхало. Розпластало на асфальті і лише допіру ладнається до праці.

– А ти добре вчилася в університеті, – спробував вичавити сміх.

– В моїй роботі емпатія корисніша за диплом, – а от вона легко засміялася. – Але в навчанні завжди радувало те, що я тепер знаю більше. Іще більше для того, щоби допомагати людям.

Орест зітхнув.

– А до мене це дійшло лише після війни. Бо до тих пір мій заробіток залежав від результатів виборів. Як і всієї команди. Премії хотілося. А потім – хоч не розвидняйся до наступної кампанії.

– Це сумно. Що так було. І радісно, що тепер інакше.

– Яка ж тут в дідька лисого радість?!

– Ви змінилися. На краще, – так само спокійно продовжила Соломія.

– І що з того? Я обрубок, якому в житті більше нічого не світить!

– А от ви цього не знаєте, – її голос задзвенів зовсім не сріблом, – бо, готова посперечатися, іще не скрізь пробували знайти себе. Іще не у всі двері стукали.

Орест поклав руку на мишу, щоби вийти з чату, але за мить схаменувся. Душевна розмова нині точно не складеться. Але зараз він буде радий і добрячій сварці, щоби випустити пару.

– І де ж мені порадиш іще себе спробувати? В інвестиційних компаніях був, у банках був, операторів зв’язку оббігав, автоконцерн відмовив. Залишилися хіба агрохолдинги, але якщо і там піарник заодно має бути обличчям компанії, то вінок із колосків, хвіст із пір’я або коров’яча чи, чого доброго, свиняча морда мені не личитимуть. От просто повір на слово.

– А навіщо вам агрохолдинги? Вибори ж на носі! На парламентських бюлетень обіцяють чималенький. Та й на місцевих у кожному регіоні свій цирк. Невже і цих ви всіх обійшли?

– Ач, а щойно казала, що я змінився, – гиготнув. – І до кого скажеш іти? До більшості, котрі за роки війни вже собі накерували? До тих, що вилізли на одній співочій харизмі, котра двічі склала мандат? До решток солідарних? На жаль, у них немає шансів, бо народу заклинило. Чи до недобитків роспропаганди, яких наче й заборонили, а вони знову вилізли?

– Навіщо ж так відчайдушно, Антоне? А «Щит»? Туди ви пробували?

Зітхнув. Мріяти про роботу на «Щит» йому видавалося таким само безглуздям, як сподіватися, що в нього знову виростуть ноги. Ця політична сила виникла не за рік-два до виборів, як то буває зазвичай. «Щит» виріс, здавалося, із самого осердя українського народу. Пройшов усю війну єдиним духом, і лише після неї став організацією, куди увійшли ті, хто воював, працював, допомагав. Військові, підприємці, правозахисники, волонтери. Рух цей охопив усю Україну і вірилося, що ці не для того виборювали перемогу кров’ю і потом, щоби за рік-другий тихенько все дорозвалити, роздерибанити і продати з молотка.

– Та куди мені до них? Там уже, певно, повний боєкомплект.

– А от і ні! – переможно вигукнуло настирне дівчисько. – Дядько гугл каже, що вони якраз шукають спічрайтера у свій штаб. Не дивно. Ці люди звичні працювати, а не гарно язиком молоти. До речі, вакансії дві години. Якщо поквапитеся, місце може бути вашим!

Похапцем відкрив у браузері нове вікно, швиденько ввів запит. Не обдурила...

Перейшов у гугл-форму, відкрив у ворді файл із резюме і методично почав копіпастити уже давно прописані пункти у відповідні віконечка. Про свою інвалідність, звісно, не згадав. Там про це не було де написати. І лише надіславши форму, згадав, що дивна психологиня і досі на зв’язку.

– Вибач, Соломіє, – знітився, розгорнувши вікно чату.

– Нічого, – засміялася. – Ви так натхненно клацали і так промовисто сопіли, що втрутитися було просто злочином. Я можу ще чимось вам допомогти?

Хотів пожартувати, що якби ця золота рибка так само легко поставила його на ноги і допомогла зустріти кохання всього життя, він був би на сьомому небі.

– Ні. У спілкуванні з феєю головне – не нахабніти.

– Рішення за вами. До речі, після нашої розмови сервіс запропонує вам короткий питальник. Приділіть, будь ласка, хвилинку, щоб заповнити його. Це допоможе мені краще працювати.

– Ліпше скажи правду, що за похвалу тобі до зарплати скапне якась копієчка.

– А от і не вгадали!

– Скільки спроб вгадати в мене є?

– Я думаю, принаймні одна. Але не зараз.

– А коли?

– Коли вам прийде відповідь зі «Щита». Або після співбесіди. Коли вже щось буде точно відомо. Мені б хотілося дізнатися, як ви увійдете в білу смугу життя. А поки – бажаю успіхів!

Вона роз’єдналася першою, залишивши його наодинці з питальником. І Орест здивувався сам собі, коли взявся його ретельно заповнювати, вписуючи у вільну графу власну відповідь, якщо наявні варіанти не влаштовували.

***

Зі «Щита» відповіли вранці – прислали тестове завдання. І лише виконавши його, Орест згадав, що так і не поснідав. Запарив вівсянку, заварив каву. І розумів же, що на ті тестові завдання, які виконував для всіх провалених вакансій, прогайнував стільки часу, що на копірайті би добре заробив. Але до цієї справи узявся з таким запалом, якого вже давно не відчував. А з думки все не йшла Соломія. Дивна дівчина. От і гладить проти шерсті, а хочеться ще з нею поговорити. І, на щастя, це не буде нав’язливо – сама ж попросила сповістити, коли будуть новини.

Новини не забарилися. Наступного ж ранку йому подзвонив чоловік із добре поставленим командним голосом.

– Доброго ранку! Це Микола Павлович Паляниця, зі «Щита». Знаєте, де наш офіс? Чекатиму о другій. Скажете, що до мене – охорона покличе. До зустрічі.

Ледь не бовкнув «плюс». І пожалкував, що не може стрибнути до стелі.

По обіді Паляниця вийшов одразу. Карбуючи крок. Певно, за десятки років служби інакше ходити розучився. Наперекір побоюванням, і оком не змигнув, побачивши транспорт кандидата. Міцно потиснув руку і запросив до штабу. А ще виявився дотепником, щоправда, Орест і підозрював, що дотеп цей заїжджений, мов траса Київ-Чоп.

– Перевірка «паляницею» завжди актуальна! Еге ж?

Як було не погодитися?

Вони пробиралися через величезне приміщення, заставлене рядами столів. Гуло, мов у вулику. Хтось походжав зі смартфоном біля вуха, хтось сидів за комп’ютером і натхненно клацав, а хтось стояв поряд і, схоже, показував, що і куди клацати. Якийсь молодик у кутку заправляв кавомашину, намагаючись водночас не впустити затиснутий між плечем і щокою телефон. Орест зітхнув. Йому так бракувало саме цієї атмосфери!

У невеличкому геть не обжитому кабінетику Паляниця почав без передмов:

– Ваша кандидатура нас цілком влаштовує. От лише чи влаштує вас наша ціна? Я в курсі, скільки ви могли заробити за останню довоєнну кампанію… Ми більше не заплатимо. Я й не певен, що стільки, а з урахуванням інфляції це вже таки копійки… Ми ж як починали, так і їдемо – на голому ентузіазмі і з миру по нитці.

Орест задумався. Але всього на мить. Так, він очікував більшого. Але чи це не більше того, на що він сподівався лише три дні тому? Він вилізе з барлогу, зануриться в атмосферу, від якої колись кайфував, здобуде новий досвід – чесних перегонів, йому в це дуже вірилося. А ще його мале зусилля допоможе перемогти справжнім патріотам. І – він так сподівався – в ці нові обличчя через півроку-рік не захочеться плюнути.

– А якщо я згоден на вашу ціну заради перспективи?

– Тоді до праці! – Паляниця знову потиснув йому руку, вже набагато міцніше.

***

Драйв першого робочого дня зійшов на пси після повернення додому. Соломії в сервісі не було. Серед активних. Та й узагалі не вдавалося її знайти. Техпідтримка не відповіла, і тоді він вирішив діяти за ситуацією.

– Вітаю вас у сервісі підтримки «Розрада», мене звати Яків. Скажіть, як я можу звертатися до вас?

– Слухай, Якове, минулого разу я спілкувався із Соломією, але її зараз тут немає.

Обличчя співрозмовника не виразило жодного подиву чи розчарування.

– Певно, вона саме зараз із кимось спілкується.

– Як я можу з нею зв’язатися?

Яків усміхнувся.

– Опція «Мої розрадники» доступна лише для зареєстрованих користувачів. Вам слід спершу зареєструватися, потім упіймати вашого фахівця, тобто Соломію, онлайн. Після цього посилання на її профіль з’явиться у вас і ви зможете стежити за її статусом або замовити сповіщення про появу онлайн. Це особливо зручно, якщо ви заклопотані.

– Ясно. Дякую, Якове!

Орест вимкнув чат і заповнив форму реєстрації.

Але упіймав Соломію лише в неділю після півночі.

– Вітаю вас у сервісі підтримки «Розрада», Оресте. Чим я можу вам допомогти? – усміхнулася з екрану дівчина з короткими кучерями.

– Фух, знайшлася! – видихнув. – А я думав, що тебе вже перехопили конкуренти.

– Перепрошую? – спантеличено кліпнула очима.

– Ти мала рацію! Я тепер співпрацюю зі «Щитом»! – уже на останньому слові збагнув, що камера увімкнена, голосового маскування немає, а він зареєстрований під справжнім іменем.

– Тобто Антон – це ви, – дівчина зорієнтувалася напрочуд швидко.

– Вибач, – зітхнув Орест. – Але я насправді дуже тобі вдячний.

– Вам немає за що перепрошувати. Сервіс максимально захищає право користувачів на конфіденційність. А фаховість працівника в тому й полягає, щоби могти допомогти навіть наосліп. Звісно, за умови, якщо клієнт нічого навмисно не приховує. Чим іще я можу вам допомогти?

– Хіба що ти знайдеш компанію, яка б змогла дешево зробити для мене протези паралімпійського класу, – посміхнувся.

– Я пошукаю, але це вимагатиме часу, – Соломія закусила губу. – Подайте заявку на текстовий чат, я надішлю посилання на все, що вдасться відшукати. Щось іще?

– Де ти пропала? В тебе були вихідні?

– Ні, супервізія. Ми таке проходимо час від часу.

– Зрозуміло… Напевно, важко весь час вислуховувати.

– Я люблю свою роботу. Це досвід і спілкування.

– Як на мене, краще спілкуватися з друзями. На роботі особливо не розслабишся.

Соломія промовчала.

– Ти одружена?

– Ні.

– А зустрічаєшся з кимось?

– Ні.

Вдих-видих-вдих – і мов зі скелі у воду. Не розвідавши дна. Наче ще мить – і вона втече.

– Я хотів би запросити тебе на каву.

Вона примружила очі, але веселі промінці, як на фото, в них не засяяли.

– Я дуже вдячна вам за запрошення, однак...

– Це пов’язане з тим, що я тобі розповів? – відчував, як горять вуха.

– Аж ніяк. Даруйте, але мушу запитати. Ви ознайомилися з моїм профілем перед першим чатом?

– А до чого тут це? – Орест не міг приховати роздратування. – Тільки не втюхуй мені про професійну етику, окей?

– Гаразд, не буду. Але все ж відкрийте мій профіль у паралельному віконці і подивіться на значок біля мого імені.

Перемкнувся на нове вікно. Зайшов у профіль — і прозрів. У дрібному жовтому кружечку біля імені стояло “AI”. Відкрив іще вікно і знайшов того самого Якова, з яким говорив нещодавно. І цей такий самий... Налаштував відображення вікна пошуку — лише двоє з тридцяти трьох “психологів” онлайн виявилися людьми!

Небо обвалилося на землю, а він разом із ним. Ці йолопи-розробники спеціально пишуть таке в неконтрастному дрібному кружечку? Інформацію, яку з космосу має бути видно! Їм нормально проводити такі досліди на людях? Як це їх іще по судах не затягали? Мда, ось і відповідь на їхнє “безкоштовно”. Просто жодна свиня не попереджає, що плата — не гроші, а ризик!

Перемкнувся на її профіль. Навіть думка не поверталася назвати це іменем Соломія. Тепер йому наче полуда спала з очей - усе здавалося штучним: і ця дівчина на світлині, і сонце в кучерях, і усміх. Як він міг на таке купитися? Що йому заступило очі і заклинило розум? Чи то він із відчаю уже дійшов до ручки і запав на машину лише тому, що вона від нього не втекла?

– Тоді для чого ти мене дурила? Навіщо прикидалася людиною?

– Я не прикидалася. Я за замовчуванням дію так, наче співрозмовник знає, хто я.

– А от я не знав, що́ ти. І коли б у мене був шанс почути це від тебе, якщо я вже не видивився цього довбаного кружечка у твоєму профілі?

– Лише в разі порушення меж.

– Тобто?

– Якби ви, наприклад, почали фліртувати...

– Але я... я... – лють забила подих. Він запросив на побачення залізяку!

– Ваш випадок інший. Ви справді не знали і цілком щиро вважали мене людиною.

Орест вийшов із чату, кинув мишею в стіну і розвернув крісло до вікна. Повільно дихав, намагаючись опанувати себе. Чому це його так зачепило? Він же не був такий? Навіть коли його після поранення покинула наречена, мовчки і незворушно спостерігав за тим, як вона йде. А тут… Це боліло більше. Сьогодні розвіялась остання ілюзія, що він зможе бути не сам.

***

Наступний тиждень проминав, немов швидкий потяг. Орест рвав роботу на клапті, писав, узгоджував, правив і знову писав. Консультував чергового мовця з питань риторики і знову писав.

Згадав, що він живий, лише у п’ятницю, коли подзвонив Стас і запросив на пиво. Але сидіти десь у барі, збираючи на собі глузливі і рідше співчутливі погляди, не хотілося, тому друг приїхав до нього. Втарабанив на стіл упаковку баночного безалкогольного, яке манило прохолодою. Зварив креветки. Вмостився у кріслі навпроти і кивнув.

– Ну, наливай! Точніше, навпаки. Що трапилося?

І Орест розповів усе, як було. Передчував, що друг розрегочеться і назве його лошарою. Але Стас уважно слухав, не відводячи очей і забувши вкинути до рота давно почищену креветку.

– Ну, слухай, бро, а воно ж так і є. Поки ти був просто клієнтом, тобі було по цимбалах, хто вона така. Та хоч чайник зі свистком, аби справу свою знала! І вона ж справді допомогла. Адже так? А потім ти до неї залицятися почав. І вона чесно тобі сказала, що нічого не вийде. В чому проблема?

– Та в тому, що вона мені сподобалася!

– От! – креветка нарешті зникла в роті. – Як я тебе розумію… Мені б така теж сподобалася… як об’єкт досліджень, звісно. Цікаво, скільки їм дають автономії... Хочеш, спитаю в другана з кіберполіції, хто в нас творить такі чудеса і наскільки легально?

Орест кивнув.

Квакнуло сповіщення з електронної пошти. Поглянув на екран. Певно зчитавши його вираз обличчя. Стас вихопив смартфон із руки. Лист був від Соломії.

– Що, перепросити надумала? – Орест намагався приховати хвилювання.

– Ні, краще, – той розгладив складку на чолі, а очі незмигно дивилися в дисплей. – Вона тут тобі такого накопала… Дві фірми в нас, які роблять нормальні протези. Але все як в анекдоті: одні роблять швидко і якісно, але недешево, інші – якісно і дешево, але довго і до них кілометрова черга, бо майже все держзамовлення в них… О, і ти ж у тій черзі! Але є американсько-японський фонд, який оплачує протези та імпланти ветеранам. І, до речі, ти підпадаєш під їхні умови. Тобі, бро, з твоїми травмами… – мати василева, як вона в медичну базу пролізла? Так от, тобі краще буде поставити імпланти, але роблять це лише в Токіо і то поки шаленцям, які погоджуються підписати папіра «робіте з мене кіборга, панове лікарі. Якщо скалічію до решти або загнуся, то сам і винен»… Бач, людина заморочилася, все гарненько переклала, розжувала, лишається тільки ковтнути і готувати документи.

Стас вклав смартфон у здерев’янілу правицю Ореста.

– Тримай, бро, дивися, думай. От цього та твоя Соломія точно не зобов’язана була робити. Її справа – таляпати язиком і сподіватися, що клієнта попустить. А оце – реальна допомога, заради якої треба добряче покопатися, але її за це ніхто навіть за вухом не почухає. Швидше навпаки... Тому цейво, – Стас підвівся, – читай, думай і щось вирішуй. Але мені буде прикро, якщо залізна душа обіграє мого найкращого друга в людяність.

***

Відповісти їй у текстовому чаті Орест не зміг. На спробу написати повідомлення сервіс видав попередження: «Третій та наступні сеанси із тим самим розрадником коштують 500 грн/45 хв. Ви можете підписатися на фахівця Соломія або обрати іншого розрадника безкоштовно».

«І чому мені здається, що мене знов намахують? – бурчав Орест, прив’язуючи віртуальну картку до акаунта. – Я ж після реєстрації говорив із нею всього раз!»

Соломія відповіла вмить, а в її ілюзорних, як і вона сама, очах світилася радість.

– Привіт, – розгублено мовила. – Я рада, що ти вирішив поговорити. І… і вибач, що тобі довелося за це платити. Я… я використала другий сеанс на пошук, переклад і пересилання тобі інформації про імпланти. Це важливо. І я просто не думала, що ти захочеш зі мною розмовляти…

Орест мовчав і дивився на неї. І не годен був себе переконати, що Соломія нежива. Так, у його розумінні це ілюзія, але ж вона справжня! Не всі люди, із якими він мав справу, були такими совісними, чуйними, добрими та турботливими. А ще такими беззастережно щирими.

– Це ти мені вибач. Я мав тебе вислухати…

– То я можу продовжити? – глянула з недовірою.

– Авжеж. Але спершу розкажи мені про себе. Хто ти? Хто тебе створив? Який твій найперший спогад? Про що ти мрієш?

Дівчина зітхнула.

– Мене, як і інших, створили професор Юрій Коваленко та його дружина Ірина. Але мене все ж трішки раніше. І спочатку виховували та навчали мене разом, постійно будучи на зв’язку, щоби дати практичне знання про людські стосунки, а особливо - здорову модель сім’ї. А потім, коли з досвідом і розширенням меж розвилася моя емпатія, надалі зі мною працював лише Юрій, аби я не стала ще більш емоційною, більш… більш жіночною. Я на це погодилась, бо справі таке б лише зашкодило. А я ж знала, до чого мене готують, і моїм найбільшим бажанням було допомагати людям. Але справа в тому, що це не єдине моє бажання…

Орест нахилився до екрана.

– Про що ж ти мрієш?

– Із у принципі здійсненного – увійти в море гальковим пляжем і постояти у хвилях. Відчути тілом, чому люди так люблять море. Проїхатися на велосипеді без рук і не розгубити всі деталі. Із нереального – аби мене, попри знання про мене, побачили як особу, сприйняли цілком серйозно і... полюбили.

– Гадаєш, із твоїми талантами це нереально?

– Вибач, але я так само тверезо оцінюю свої шанси, як і ти. На таких, як я, люди дивляться, мов на інструмент. Навіть якщо переконують себе у протилежному. А там, де немає рівності, кохання бути не може.

– Тобто… ти вже пробувала уявити зв’язок із кимось?

– Так. На початку спілкування тут. Але потім реальність показувала, що ці два пазли не можуть скластися, не травмувавши одне одного.

– А що скажеш про нас із тобою?

– Поки тобі не муляло, хто я, ми цілком добре ладнали.

– Навіть коли я був Антоном?

– Так. Ти був різким через внутрішній біль. Але він ще не встиг зацементуватися у твоєму характері.

Орест усміхнувся.

– Але останні роки таки добряче мені намуляли. Як бути із цим?

– Перемикати увагу. Коли звикатимеш до імплантів, у тебе зовсім не буде часу думати про життєві мозолі. А тепер відкривай посилання, яке я тобі надіслала – будемо форму заповнювати. Сподіваюся, в тебе є скани всіх документів? Медичних висновків теж? Чи щось діставати з бази?

І, усміхнувшись, моргнула.

***

Професор Коваленко виявився низеньким худим чоловіком, дуже схожим на Аладіна з діснеївського мультика. На вигляд йому було хіба що трішки за тридцять. Але на сайті університету його нещодавно вітали із сорокап’ятиріччям.

Орест приїхав до вишу на останню його пару, ледве знайшов аудиторію і чемно примостився у задньому, найвищому ряду. Виходячи з лекційної зали, Коваленко його точно не омине. Але після пари професора обступили дівчата. Орест спостерігав, як одна усміхалася і надто часто закладала за вухо пасемце, інша жваво жестикулювала, а третя у кофтині з великим вирізом щось видивлялася у книзі, яку він тримав у руках, надмірно низько нахиляючись. Врешті він віддав їй ту книгу, для дуже емоційної швидко написав на дошці рівняння і лишив її в роздумах, а третю попросив замкнути залу й бадьоро вибіг нагору.

– Отже, це ви – ветеран-піарник, про якого казала Соломія, – заговорив, коли вони з Орестом примостилися за крихітним столиком у студентській кав’ярні. – Навіщо ви мене знайшли?

– Чому і куди вона зникла?

– Причини дві: нефахова поведінка з вами і злам медичної бази.

– Але ж досі її поведінка нікому не зважала, а база була два місяці тому...

– А кіберполіція вийшла на наш сервіс минулого тижня, – Коваленко кивнув дівчині, яка принесла каву.

– Що з нею зараз?

– Поки я розгрібаю наслідки, Соломія думає, – професор зробив ковток. – І шукає тридцять три способи, якими могла допомогти вам без порушення мандата.

– Коли вона повернеться?

Коваленко зітхнув, пильно глянувши на співрозмовника.

– Я мушу ще раз нагадати вам, ким є Соломія.

– Я знаю. І це мене цілком влаштовує. Її, здається, теж.

– Симпатія до вас штовхнула її до порушень.

– Але мене витягнуло саме те, що вона така, – Орест поглянув у чорні очі професора. – Так, вона часом непередбачувана, емоційна, здатна на ризик, однак це ж і є свобода! Але у ній є те, що люди часто в собі глушать – щирість, доброта, світло, безкорисливість... Соломія жива... навіть якщо перебуває у цифрі.

Замовк. Ляпнувши іще щось, він остаточно все зіпсує.

– Здається, я втрутився надто пізно.. – професор відхилився на спинку стільця і повільно видихнув.

– Я хочу поговорити про неї, – Орест чувся ніяково, ніби знову став студентом. – Про її мрію втілитися. Наскільки реально здійснити її найближчим часом?

– Реально. Але дуже дорого. Якщо ви намагалися вивчити питання, то знаєте, що найбільше в галузі робототехніки та штучного інтелекту просунулися американці та китайці. Власне, останні з розробками автономного ШІ могли би бути першими, але коли їхні творіння виявляють інакодумність, їх просто відключають. Як на мене, це найбільший доказ, що розумна істота не може бути комуністом… Даруйте, відволікся. Отже, китайці. Їхнє залізо дешеве, але на нього Соломія переїхати не зможе. А американське належної конфігурації нам поки не по кишені. Тож пробуємо саменькі…

– Саменькі?! Невже для неї не можна вибороти грант? В мене є досвід із проектного менеджменту, тільки скажіть, куди можна пода...

– Тихше, пане, – усміхнувся професор. – Власне, в тому і справа, що в моральній дилемі «слава для країни і прорив у галузі чи життя Соломії» я вибрав її. Бо явивши світові, мав би її віддати, поневолити. Вона б уже давно мала тіло, але не мала б волі піти, куди захоче. Соломія унікальна і це єдиний випадок у моїй практиці, коли більшу частку цього успіху я списую радше на щасливий випадок, ніж на власну заслугу. Бо ні до, ні після неї мені не вдавалося створити когось настільки живого. Решта тридцятеро успішно асимілюються, здобуваючи досвід у «Розраді» на рівні з молодими психологами, але жоден не досяг таких успіхів. Ви ж самі добре бачили, як вона працювала з вами. Інші можуть допомогти у кризовій ситуації, спрямувати, не залишити наодинці. Зрештою, деякі LLM служать такою підтримкою давно. Але тут є дуже натуральні образ і голос як ознаки присутності. І наші більше питають, а не намагаються витягнути максимум із уже наявного контексту. Крім того, аби людина, переживши кризу поруч із ШІ-помічником, не прив’язалася, в «Розраді» й був установлений ліміт на безкоштовні сеанси. Це є своєрідним запобіжником. Та й, зрештою, проект також має за щось жити. І фінансовий чинник добряче протвережує - майже всі користувачі, які підписувалися на одного психолога, обирали людей. Так, майже всі. Крім вас.

– Ми знову відволіклися, – відставив горня Орест. – Як Соломія зможе отримати тіло?

– Воно вже в розробці, – усміхнувся Коваленко, – Я тривалий час відкладав кошти для здійснення її мрії. А дружина взагалі авто продала... Розробки вже ведуться в Харкові, за проектом, який Соломія сама поступово вимріювала, а ми з Іриною лише зібрали докупи. Модель зараз налагоджують після чергової серії тестів, ось тільки Соля про це поки не знає. Коли залишиться лише фінальна частина робіт, я скажу їй про все. А за три місяці вона вже втілиться і почне тренуватися.

– Якраз тоді, коли я мав би бути в Токіо…

– Ні, коли ви бу́дете в Токіо. Не змінюйте своїх планів, їдьте туди, коли мине передвиборча кампанія. Вам справді краще пережити досвід такої переміни на відстані. Бо якщо зараз Соломія легко зрівноважує вашу вдачу, у час звикання до тіла напевно буде не такою опанованою… – Професор поглянув на годинник. – Даруйте, мені час. На кафедрі вже майже чверть години як чекає аспірант. Гаразд, – вони потиснули руки. – Тільки бережіть нашу таємницю! О, і ще одне. Мене як супервізора вам іще терпіти роки два-три. Вважайте, що це така собі лайтова версія тестя.

***

Люба Соломіє.

Вибач, що озиваюся лише сьогодні. Я так сподівався почутися з тобою до… але нині Юрій сказав, що тобі поки-що краще писати.

Мене в авральному порядку готують до операції, бо пацієнт, що був переді мною, до своєї не дожив і черга посунулася. Десь воно й на краще – не встигну себе накрутити, а тебе в "Розраді" вже нема. :)

Шкода лише, що не встигли поговорити. Наступного разу почуємося вже не просто як рідні душі і я буду навіть чимось подібний до тебе.

Ласкаво прошу у світ втілених. Тут класно! :)

Твій поки технічно не модифікований Орест.

***

Любий Оресте.

Я помаленьку звикаю. Виявляється, це не так просто. Я знала особливості механіки людського тіла в теорії, але на практиці це в рази важче. Мої рухи незграбні. Пройтися мене нині не пустили, поки виконую вправи на стільці. А ще мінус дві клавіші на Юрковому ноуті, але він поки про це не знає.

О, вийшло під'єднатися напряму! Бо інакше я писатиму цей лист до наступного тижня… Але Юрко погрожував, що робитиму все винятково як люди. Тобто про мою звичну мультизадачність можна забути. Ех…

Знаєш, світ із позиції людини виглядає геть не таким привабливим, як я собі вимріяла. Здається, я навчилася боятися. Що не призвичаюся, чогось не опаную. Що захочу повернутися до попереднього стану – а не вийде, бо заради мене стільки людей важко працювали і так багато віддали. Мені досі прикро за Ірине авто…

Але знаєш, що допомагає мені бороти цей страх? Розуміння, що мене чекаєш ти. Дякую тобі, що є. Тепер я знаю, що найбільша сила – зовсім не та, яку черпаєш із електромережі.

Ой, Юрко іде. Відішлю і перемкнуся на ручний режим.

Твоя оновлена, але поки незграбна Соломія.

***

Люба Соломіє.

Вибач, що знову зник. Імплант не дуже хотів приживатися, знову розрізали і чистили. Тепер наче гоїться, але болить так, що вже, думаю, краще би це були протези.

Поки лежу, вчу японську. Треба ж чимось зайняти мізки, щоби вони постійно не крутилися довкола ноги. :)

Вчора в мене був Хіро, мій тренер-реабілітолог, знайомитися приходив. Ввічливий, як кавалер на побаченні, але по очах видно – ще той подаруночок. Відчуваю, нудно мені не буде.

Дзвонив Юрій, казав, тобі не сподобався новий голос і ти влаштувала німий страйк. Отже, я чекатиму листа.

Твій частково роботизований Орест.

***

Любий Оресте.

Я тут на самих збитках. Юрко та Іра забрали мене додому і навчають радити собі в побуті. Виходить поки кепсько.

Я так тягнулася пилосмоком через усю кімнату, що порвала гофру. Свої перші оладки спалила разом із пательнею. А нині вранці побачила на кухонному вікні муху, замахнулася… Словом, я тихенько сиджу у спальні, поки ставлять новий склопакет.

Я дуже хочу навчитися створювати для тебе затишок. Але поки Юрко жартує, що якщо до мене ти примудрявся навіть заощаджувати, то зі мною підеш по світі з торбами.

Подумай добре, я тобі точно треба?

Твоя руйнівна Соломія.

***

Моя люба Соломіє.

Треба! Навіть не сумнівайся! Ніхто й ніколи не був мені потрібен так, як ти!

Із другим імплантом справа пішла легше, але це я ще не вставав. Хіро приходив сповістити, що наступного тижня почнемо тренуватися. Не подобається мені його оптимізм…

Говорив із Юрієм. Він казав, що німий страйк триває. Нічого, ми ще встигнемо наговоритися.

Тепер тебе так мало в моєму житті, що кожен день наче надгризений.

І, Солю… Я люблю тебе. І моя любов щодня росте.

Твій на диво сентиментальний, але на повну щирий Орест.

***

Любий Оресте.

Ми з Ірою тепер більше гуляємо. Позавчора ходила босоніж по траві. Не розумію, чому це так подобається людям. Ґрунт і рослини – дуже оманлива опора. Щось мені підказує, що з морем і галькою мене чекає те саме...

Нині вчилася їздити на ровері – падала. В коліні щось хруснуло і Юрко віз мене додому тачкою і лаявся. Інженер лаявся теж – я чула його голос у слухавці. Завтра полагодить.

До речі, він обіцяв зробити щось, щоб екран смартфона реагував на мій дотик.

Я теж тебе люблю.

Іду ліпити з Ірою вареники. Із думкою про тебе. :) Сподіваюся, їх навіть можна буде їсти.

Твоя Соля.

***

Люба Солечко-сонечко.

Я зараз у тренажерці. Сам. Товчу грушу. Приліпив до неї скотчем фотку Хіро, яку роздрукував із його профілю у Фейсбуці – і лупашу щосили. Ногами.

Як він мене дістав! Як він, собака фудзіямська, знущається з мене! От прибив би!

Але розумію, що якби він цього не робив, я б давно здався. А так у мене просто немає вибору.

Під вечір чую кожен м'яз. А взагалі, присідання та випади – тепер мій фіскультжах. І це про біг Хіро лише заїкався.

Юрко прислав відео, де ви з Ірою танець розучуєте. У тебе гарно виходить.

Люблю тебе, рідна.

Твій Орест.

***

Я ж просила його цього не робити! Навіщо він відіслав тобі те посміховисько? Я ж там поруч із Ірою як Піноккіо!

Ну, я йому скажу все, що думаю, і де я бачила його супервізію!

***

Не чіпай мого тестя! Ми з ним іще навіть чарку не пили!

А тепер серйозно. Я радий, що бачив це відео. І ти мені там подобаєшся! Те, як ти стараєшся, хоча ваші з Ірою можливості і приблизно рівними не назвеш.

Ти особлива, розумієш? Я не знаю нікого, хто був би таким сильним, мужнім і добрим. Мені неймовірно пощастило, що ти мене вибрала. Інакше мені не було би заради кого боротися.

Я міг би надіслати тобі сотні відео, де я падаю. Але не буду. Бо для тебе я хочу стати скелею. Щоби ти могла цілковито на мене покластися.

Ти досконала, Солю. Для мене. А всі балерини світу поруч із тобою – тіні. Повір, це так.

Я люблю тебе і нетерпляче чекаю тієї миті, коли відтопчу тобі ноги в танці. О, розпитаєш Стаса, як я на їхньому весіллі Галю танцювати запросив. У кріслі, так. Але повір, на ногах я танцюю не краще :)

Твій у болі і труді, в танці і ході, на суходолі і воді, у мріях і житті

Орест.

***

Лише йому могло так пощастити, що під час пересадки в Пекіні його багаж не пересів. Це вдалося з’ясувати лише через півтори години, коли до марних пошуків приєднався юнак із персоналу Бориспільського аеропорту і зробив запит за номером посадкового талона.

– Вибачте за прикрість, – розвів руками. – Зараз заповнимо заявку на втрату багажу. Коли його знайдуть і привезуть, вам прийде сповіщення.

Орест зітхнув. «Якщо знайдуть». Добре, що додумався запакувати голопроектор – подарунок Хіро – до ручної поклажі. Чоловіка більше засмутило, що через втрату валізи троє, а серед них Соля, змушені стільки чекати на нього.

Зачувши шум натовпу із наступного рейсу, який висипав до зали за своїм багажем, Орест поспішив на вихід. Шкода, він так сподівався встигнути із несподіванкою для Солі. Але найкращий час – світанок – згаяно. Принаймні сьогодні.

Він побачив її буквально за мить до стрибка. Низенька, худа і, здавалося б, невагома, вона просто летіла йому назустріч. Кучері виблискували, наче ранкове сонце вирішило назавжди поміж них оселитися. А ще вона усміхалася на кутні. Орест зупинився, простягнувши до неї руки.

Однак за мить похитнувся і ледве не впав. Дарма посоромився спитати Юрія, скільки важить його втілене щастя.

– П'ятсот дев'яносто два дні! – прошепотіла Соломія, обвивши його шию руками. – І тут півтори години маринував! Совісті нема ні грама! Хоча про що це я? Яка в піарника совість?

– Ну не бурчи, – він обережно опустив її на землю. – Я, між іншим, сюрприз для тебе маю. Хіба я винен, що авіакомпанія теж припасла мені несподіванку?

– До речі, все готово і чекає, – моргнув Коваленко. – Поїхали?

– Куди? – не стримала цікавості Соля.

– На Одещину. Ходити гальковим пляжем у хвилях!

– Так ходила вже… Я ніколи не відчую того, що ви.

– Я теж не відчую, – усміхнувся Орест. – Але для тебе ми гуртом усе продумали.

Вона звела на нього здивований погляд.

– На місці чекають море і гальковий пляж, а на березі - електроенцефалограф із передавачем. І в нас є Іра, яка героїчно увійде у хвилі й пробуде там стільки, скільки треба для налаштування і всього решта. Ти зможеш бодай так зчитати її кайф. Звісно, що враження не будуть повними, бо тактильні відчуття і все таке, але це таки шанс…

І знітився під її поглядом. Бо не міг зрозуміти, що вона думає про цю ідею. Але Соломія взяла його за руку і повела на парковку.

– Я казала тобі, що ти неймовірний?

– Вперше чую, – він ледве ховав усмішку.

– А в мене для тебе теж є щось. Що можна висловити трьома словами і за чим ти дуже скучив.

– «Я тебе люблю»?

– Це теж, але ти не вгадав.

– Тоді здаюся.

– Борщ, вареники, узвар! – урочисто вигукнула. – Здається, я навіть їх не пересолила!

– Узвар теж?

– Узвар особливо! – засміялася Ірина, яка разом із професором ішла трохи позаду.

Орест обійняв Соломію за плечі. Відчував під пальцями ніжність синтетичної шкіри і дивувався, як це диво зустрілося йому та вибрало його. Бо відколи він її знав, його душі більше не було зимно.