Панна Дощу

На дворі місяць жовтень. Золотоволоса осінь грається опалим листям, кружляючи його у повітрі, перегортаючи з місця на місце, підіймаючи і знову кидаючи ним об землю.

Як осінь листям, так інколи доля безжально грається з нашими почуттями, то підіймаючи, то кидаючи їх об гранітні плити жорстокості та байдужості.

Похмуре сіре небо вкрите важкими хмарами. Вітер шмагає землю холодним дощем. А на серці висить важкий нездоланний камінь. Біль втрати і провини. Цей дощ ще більше ятрить і так незагоєні рани…

А почалось усе кілька місяців тому.

То був теплий сонячний травневий день. Разом з другом ми повертались з роботи.

- Спекотно! Давай купимо чогось холодненького – запропонував Сергій.

- Згода. – Ми саме проходили повз невеличку крамницю і тому одразу ж попрямували до дверей. Тільки-но двері відчинились, продзвенів дзвіночок і продавщиця поглянула в наш бік. Це була юна вродлива дівчина. У неї було довге золотаве волосся, старанно зачесане та зібране золотистою приколкою у вигляді троянди. Ніжні тоненькі уста були акуратно пофарбовані, а під ними красувались дві маленькі родимки. Блакитні очі з великими пишними віями так і пронизували наскрізь своєю чистотою та неповторністю. А ласкава і цілком невимушена усмішка здавалась справжнім дивом.

- Чогось бажаєте? – цей голос прозвучав, неначе забута, але доволі близька і бажана серцю, мелодія.

- Т-так, - якось розгублено чи не впевнено відповів я, і одразу поспішив виправитись, - так, чогось холодненького не знайдеться?

- Звичайно, он там стоїть холодильник, вибирайте, що бажаєте.

Я поглянув на холодильник, а потім на Сергія. Він, здавалося, завмер на місці. Його погляд був спрямований на дівчину і неначе поглинав її. Мабуть, це помітила й прекрасна незнайомка, тому що якось ніяково посміхнулася і зашарілась.

Я підійшов до холодильника, дістав дві пляшки з лимонадом та пиво, і знову повернувся до прилавка.

- З Вас - три сімдесят.

- Ось, будь ласка, - розрахувавшись, ми вийшли з крамниці. – Гарненька.

- Юлія.

- Що? – здивувався я.

- Я пообіцяв завтра завітати.

- Але коли?..

- Поки ти стояв біля холодильника. До речі, де моє пиво?

- Тримай, - я відкоркував лимонад і зробив кілька ковтків. Вона ще й досі стояла в мене перед очима, але поряд йшов друг, тому я одразу прогнав її зі своєї голови. Було якось дивно і навіть моторошно. В голові вертілись десятки думок. Я шукав теми для розмови, але мені це не вдалось, тому ми йшли мовчки. Мовчки й розійшлись, кожен своєю дорогою.

Як довго інколи тягнеться час, коли чогось очікуєш. І як швидко він спливає, коли так потрібен.

Я не міг дочекатись ранку наступного дня, а потім – закінчення роботи, щоб знову побачити її. Та було ще одне „але”. І це „але” весело крокувало поряд зі мною. Сергій. Він був моїм найкращим товаришем та другом. Ми разом ходили до школи, сиділи за однією партою. Разом робили, або ж не робили уроки. Бешкетували і, відповідно, бували покараними. Ми все ділили порівну: біль та радість, смуток та щастя. Одного разу Сергій навіть врятував мені життя. Це сталося в класі сьомому. Ми повертались зі школи і поспішали на трамвайну зупинку. Мабуть, саме тому я й не помітив, коли зелене світло змінилось червоним, та зійшов з тротуару. Сергій був обачнішим. Він помітив, що я вийшов на дорогу і, схопивши мене за комір, потяг назад. Саме в цей час попри нас промчав автомобіль. Згадавши все це, я зрозумів, що не можу зрадити нашої дружби, не можу зрадити Сергія, ставши на його шляху.

Ми переступили поріг крамниці. Двоє чи троє чоловіків стояли у черзі. Сергій теж підійшов до гурту й весело привітався. Я ж знову пішов до холодильника. Поступово черга зникла, Сергій залишився з Юлею на одинці. Згодом підійшов і я.

- До речі, це мій друг Євген, - відрекомендував мене Сергій.

- Дуже приємно, - вона посміхнулась.

- А це – Юля.

- Привіт, взаємно. - Я поставив на прилавок обраний мною товар.

- З Вас - шість гривень тридцять п’ять копійок.

- Ось, будь ласка.

- Євгене, як ти дивишся на те, щоб завітати сьогодні до „Срібного Тритона”?

„Срібний Тритон” був нашим улюбленим місцем відпочинку – досить популярний диско-бар в сусідньому кварталі.

- Згода.

- До того ж Юлія обіцяє прийти з подругою. Правда ж?

- Звичайно, - Юлія посміхнулась, - ми обов’язково прийдемо.

- О восьмій біля входу, як домовились.

- Ну, все, ходімо, - я вийшов з крамниці, а в слід за мною вийшов і Сергій. – А ти часу не гаєш. Здається, в твої руки потрапила ще одна вільна пташка.

Сергій хитро посміхнувся. Він знав собі ціну: йому було 22, він мав світле волосся, сірі очі, тонкий рівний ніс, високий зріст і натреноване тіло (ми досить часто відвідували спортивні зали). Не одна дівчина потрапляла в його обійми, та залишалась там не більше тижня. Так, у мого товариша є й деякі недоліки, одним із яких є непостійність у відносинах з дівчатами. І все ж таки, я сподівався, що рано чи пізно Сергій знайде ту, котра його вже не відпустить. Час йшов. Одні дівчата з’являлись, інші – зникали, а він як був бешкетником, так ним і залишився.

Мені стало шкода Юлії. Мабуть, через мою симпатію до неї. Та з іншої сторони я сподівався, що вона зуміє втримати Сергія і в душі, насправді, бажав їм щастя.

- Що з тобою? – Сергій помітив, що я не такий, як завжди.

- Нічого, мабуть не виспався, - я ніколи не вмів говорити неправду. І зараз я теж не був певен, що мій товариш мені повірив. – Але навіть не сподівайся, що ввечері я залишу тебе наодинці із двома чарівними дівчатами, - спробував перейти на жарт, щоб якось розвіяти зайві думки а також сумніви друга.

- І, можливо, комусь доведеться ще й завтра скаржитись на недосипання.

Жартуючи, ми розійшлись по домівкам.

Якось непомітно сплинув час і настав вечір. О пів на восьму за мною зайшов Сергій і ми відправились у бар „Срібний Тритон”.

Біля входу нам довелося трохи зачекати, аж поки з’явились дві дівчини – Юлія та її подруга.

- Привіт.

- Привіт.

- Це моя подруга Валентина, а це – Сергій та Євген.

- Дуже приємно, рада познайомитись.

- Ми також.

- Ну, що ж, ходімо?!

Ми увійшли в бар і сіли за столик. Надворі стояв теплий травневий вечір. Весна дарувала нам радість, посмішки, любов. Сергій був повністю зайнятий Юлією (принаймні тоді мені так здавалось), тому я розважав Валентину. Струнка чорноволоса дівчина з зеленими очима, вона могла б зачарувати мене з першого погляду, якби не … Але тоді я намагався про це не згадувати, докладав максимум зусиль, щоб здаватись веселим і безтурботним; грав чужу роль, важко і напружено. І лише вдома, на одинці, я це зрозумів.

Вечір ми провели чудово. Добре відпочили, порозважались і напівсонні, зморені за цілий день, але щасливі порозходились по домівках.

Так повторювалось близько півмісяця. Юлія була закохана у Сергія, я почав звикати до Валентини. Та потім щось змінилось. Сергій і Валентина почали десь зникати, запізнюватись, виправдовуватись, дивно погляди один на одного. Спочатку я та Юлія не звернули на це уваги, та з кожним днем усе ставало дедалі помітнішим і не помічати цього було просто неможливо. Досить часто нам з Юлією доводилось залишатись наодинці. Саме тоді я зрозумів, що Валентина для мене є не більше, ніж просто знайомою! Тет-а-тет з Юлією був шансом, який дарувала мені доля, шансом на щастя. Та я не міг зрадити дружби, не міг за спиною у Сергія відібрати його любов. А одного дня все стало на свої місця.

Був місяць червень. Ми з Юлією сиділи у „Срібному Тритоні”, Сергій і Валентина, як завжди запізнювались. Та от, двері розчинились і знайомі весело увійшли до бару. Сергій тримав у руках букет білих троянд. Вони підійшли до столика і на превелике наше здивування мій товариш попросив Юлію стати його дружиною. Біля столу постала німа сцена. Усі чекали, що відповість Юлія. Її обличчя було серйозним, жваві пофарбовані уста немов завмерли і зблідли, а в блакитних очах відобразилось щось незрозуміле: радість, біль, здивування, розгубленість. Пройшло близько двох хвилин, аж поки Юлія відповіла:

- Так, я згодна, - вона посміхнулась і поцілувала Сергія. Та саме в цю мить я помітив, як вона похапцем витерла зі щоки зрадливу сльозу.

„Сльоза щастя” подумав я і помилився, страшно помилився! Вечір пройшов швидко і радісно. Сергій та Валентина нарешті пояснили причину своїх частих запізнень, зникнень і дивних поглядів. Увесь цей час вони готувались до весілля. Валентина багато чого розповідала про Юлію, а Сергій, в свою чергу, намагався нічого не пропустити повз вуха.

Наступного дня, повертаючись з роботи, я завітав до крамниці, щоб ще раз привітати Юлію. Окрім нас у крамниці нікого не було.

- Привіт, Юлечко. Як твої справи?

- Чудово – посміхнулась вона.

- Я оце проходив повз крамницю і вирішив завітати й ще раз привітати тебе … - та після цих слів обличчя Юлії змінилось, посмішка зникла, а її обличчя стало блідим та холодним, мов крига.

- Прийшов привітати? – Важко видихнула вона, - що ж, дякую.

- Щось не так?

- Щось не так! Чому ж, усе так як має бути. Просто… Розумієш, Євгене, не люблю я Сергія. З першого дня мені сподобався ти… І тоді, коли ми залишались наодинці, я захоплювалась твоєю вродою, розумом, характером. Я розуміла, що ти і є тим хлопцем, якого я так довго чекала і так прагнула. Ти був моїм ідеалом, моєю мрією, моїм коханням. Достатньо було одного твого слова, щоб я стала твоєю… А ти все зламав! Ти мовчав, просто мовчав!.. Ти зрадив мою любов… Євгене, що ти накоїв? Хотів врятувати дружбу і згубив наше з тобою щастя…

Я мовчав. Так, я знову мовчав! Моїм діям не було виправдання. Юлія була права. Її слова були жорстокою, безжальною, але цілком реальною правдою.

- Я не вийду заміж за Сергія, і ти мене також більше не побачиш. А зараз йди! Прощавай, Євгене, … я тебе кохала…

Я був приголомшений і як опинився на вулиці не пам’ятаю. Надворі не вщухала гроза. Дощ лляв, немов з відра. По моїх щоках котились краплі дощу, та не тільки. Біль, який я сам собі завдав став нестримною жагучою сльозою на моєму обличчі…

А наступного дня на дверях крамниці висіла об’ява „Потрібен продавець”. Вона зникла. Зникла разом з дощем, що ще учора так рясно поливав вулиці міста, зникла раз і назавжди, дорога Панна Дощу…

Жовтень 2004