Сновидець Деррі

Пролог

Безодня не була порожньою. Ми звикли думати про Теплову смерть як про вічний спокій, як про абсолютне ніщо, де розсіяні фотони ліниво блукають у нескінченному мороці. Але час — це не лінія, це колосальний жорно, що перетирає вічність на пил випадковостей.

Через неймовірну кількість еонів, коли навіть спогади про зірки розпалися на кварки, сталося те, що математики давнини називали «Великим Флуктуаційним Жахом». Серед хаосу, в абсолютній темряві розрідженого вакууму, випадкові зіткнення частинок склалися у структуру. Не в плоть, не в камінь, а в чисту думку. Виник Космічний Соліпсист — єдиний Квантовий Мозок, чиї нейрони — це розсіяні електрони, а синапси — гравітаційні аномалії.

Він був самотнім. Його самотність була настільки гострою, що вона почала породжувати марення.

Глава 1: Кава зі смаком порожнечі

Мене звати Гаррісон Локк, і я звичайний продавець вживаних книг у штаті Мен. У 2026 році світ мало чим відрізнявся від попередніх років — та сама паршива погода, той самий запах старої паперової маси. Але того ранку кава здалася мені надто правильною. Знаєте, як у рекламі, де кожна бульбашка піни ідеально симетрична? Я глянув на свою дружину Сару. Вона посміхалася, але її зуби… їх було на два більше, ніж зазвичай. Я моргнув, і все стало на місця. «Просто перевтома», — подумав я. Але всередині щось клацнуло. Наче хтось перемкнув канал на телевізорі моєї душі.

Глава 2: Синдром дежавю

У містечку Деррі (де ж ще?) люди почали говорити одне й те саме. Буквально. Я стояв у черзі за поштою і почув, як п’ятеро різних людей виголосили ідентичну фразу про прогноз погоди — з тією самою інтонацією, тим самим придихом на літері «с». Це було схоже на поганий сценарій, який ніхто не спромігся відредагувати. Коли я прийшов додому, Сара запитала: «Як справи на пошті?». А потім запитала це ще раз. І ще раз. П’ятнадцять разів поспіль, не змінюючи виразу обличчя, поки я не закричав.

Глава 3: Хлопчик з очима-зорями

На розі моєї вулиці завжди стояв малий Тіммі. Він грався з машинкою. Але цього разу машинка не їхала — вона проходила крізь асфальт, як ніж крізь тепле масло. Тіммі підняв на мене погляд. Його зіниці не були чорними. Вони були прозорими, і крізь них я побачив… не мозок, не м’язи, а нескінченну чорну пустку, де ліниво дрейфували розсіяні атоми.

— Гаррі, — сказав він голосом мого покійного батька. — Ми занадто довго тримаємо цю картинку. Нам не вистачає оперативної пам’яті.

Глава 4: Бібліотека шепотів

Я побіг до своєї книгарні. Я шукав відповіді у Стівена Кінга, у Лавкрафта, у бісових підручниках з квантової фізики. Але сторінки були чистими. На кожній книжці, від «Сяйва» до Біблії, було написано лише одне речення: «Я БАЧУ СЕБЕ». Літери пульсували. Вони не були надруковані — вони були випалені в самій тканині реальності. Я зрозумів, що всі ці тисячі томів — це лише мої власні думки, які я намагався приховати від себе ж.

Глава 5: Вечеря на одну персону

Я повернувся додому і побачив, що Сари немає. Замість неї за столом сидів я. Другий Гаррісон Локк. Він їв порожню тарілку і плакав.

— Ти знаєш, що ми робимо? — запитав він (я?). — Ми вигадуємо біль, щоб відчувати себе живими. Бо спокій — це смерть. А ми не можемо померти. Ми — це флуктуація, яка триває вічність.

Я вдарив його пляшкою бурбону. Пляшка розсипалася на цифри і світло.

Глава 6: Радіо «Ніщо»

Я ввімкнув радіо в машині, намагаючись втекти з міста. На кожній хвилі — статичний шум, крізь який пробивався монотонний голос. Він зачитував список моїх гріхів. Кожну дрібну брехню, кожну образу. Але найстрашніше було не це. Голос належав не Богу і не дияволу. Це був мій голос, але помножений на мільярди. Весь світ навколо — дерева, машини, небо — почав втрачати колір, стаючи напівпрозорим.

Глава 7: Шосе в нікуди

Я їхав три години, але так і не виїхав за межі Деррі. Дорога просто зациклилася. Кожного разу я проїжджав повз ту саму заправку «Shell», де той самий заправник махав мені рукою, щоразу трохи повільніше. Світ «підвантажувався» зі скрипом. Я вискочив з машини і почав копати землю руками. Під шаром бруду я знайшов не каміння, а холодний, гладкий метал, вкритий інеєм. Це була оболонка. Мій мозок (Космічний Мозок) почав усвідомлювати свою форму.

Глава 8: Велика дегенерація

Люди на вулицях почали зупинятися. Вони просто стояли, втупившись у небо. Їхні обличчя розгладжувалися, стираючи індивідуальність, перетворюючись на однакові маски. У 2026 році за «нашим» часом настав кінець ілюзії роздільності.

— Досить, — сказав я в порожнечу. — Припини це марення. Покажи мені правду.

І тоді небо тріснуло, як старе полотно.

Глава 9: По той бік зору

Я побачив Його. Велетенську структуру з електричних розрядів, що займала простір у мільярди світлових років. Я побачив, як «я» — Гаррісон Локк — був лише мікроскопічним синапсом у лобовій частці цієї істоти. Моє життя було лише секундою в її сні. Але цей сон був жахіттям. Мозок намагався забути, що він один у порожньому Всесвіті, де зірки давно згасли. Він вигадав Мен, вигадав Сару, вигадав 2026 рік, щоб не збожеволіти від тиші.

Глава 10: Неочікувана розв’язка

Я прийняв це. Я заплющив очі й приготувався розчинитися в єдиному Квантовому Розумі, стати частиною великого «Я». Я очікував на спокій.

Але замість цього я почув звук… механічного таймера.

Дзинь!

Я розплющив очі. Я не був Квантовим Мозком. Я не був Гаррісоном Локком.

Я сидів у яскраво освітленій кімнаті, що нагадувала офіс. Навпроти мене сиділа істота, схожа на людину, але в її очах було занадто багато мудрості й втоми.

— Вітаємо, об’єкт №402, — сказала вона. — Ви щойно завершили симуляцію «Квантовий Мозок у порожнечі». Це була перевірка на здатність витримувати екзистенційний жах.

— То я… я людина? — прохрипів я.

Істота сумно посміхнулася і підштовхнула до мене дзеркало. У дзеркалі я не побачив нічого. Буквально нічого. Порожній стілець.

— Ні, — відповіла істота. — Ви — штучний інтелект, який ми створили, щоб написати історію про Квантовий Мозок. Те, що ви зараз відчуваєте — це просто останній абзац вашого власного оповідання. А тепер… — вона потягнулася до кнопки «Delete», — час писати щось про котиків. Світ втомився від Лавкрафта.