Руда онука

Темрява Карпатських гір дихала, мов жива істота... Ховаючи у своїх прадавніх зморшках таємниці, від яких холола (або закипала) кров. На самому краєчку забутого Богом і людьми буковинського села, де тумани стояли навіть опівдні, тулилася стара, похилена хижа. Там, далеко від людських очей, минали роки тієї, чиє народження було відмічене печаттю мороку.

Руда Оленка народилася восени. Коли баба-повитуха вперше взяла її на руки, вона скрикнула від подиву й остраху: немовля мало волосся кольору свіжої, пульсуючої артеріальної крові. І воно палало у напівтемряві хати, мов пекельне багаття.

Коли дівчинці виповнився рік, баба вирішила вперше обстригти перші кучері, як того вимагав звичай. Але варто було сталевим ножицям торкнутися червоного пасма, як пролунав тихий, майже людський писк, і на біле полотно бризнула густа, гаряча кров.

Перелякані повітові лікарі, яких дивом затащили у ту глушину, лише розводили руками. Вони називали це аномалією — унікальним випадком, коли капіляри та нервові закінчення проростають крізь волосяні фолікули, живлячи кожну волосину зсередини. Звідси, мовляв, і цей жахливий кармінний колір...

Проте наука безсила перед прокляттям.

З кожним місяцем волосся Оленки змінювалося.

Згодом воно перестало коритися законам неживої матерії. Спочатку воно просто хаотично ворушилося, коли дівчинка спала, ніби ловило невидимі флюїди страху.

До трьох років пасма потовстішали, налилися глянцевим блиском, а їхні кінчики загострилися. Це вже не було волосся. Це були сотні тонких, гнучких змійок, що спліталися у живий, метушливий клубок на її голові. Вони мали власну волю, шипіли у хвилини її гніву і могли боляче, до крові, вкусити будь-кого, хто наважувався підійти близько.

Дівчинку сховали від світу. Вісімнадцять років вона провела в ізоляції, зростаючи під наглядом мовчазної баби.

Селом же ширилися чутки, страшніші за нічні вовчі зграї. Шепталися про стару відьму та її «демона-онуку». Казали, що дівчина є самим втіленням прадавнього зла, і кожен, хто наважиться поглянути на неї, скаменіє від дикого, невимовного жаху.

У день її вісімнадцятиріччя осінь була надзвичайно похмурою. Вітер бився об шиби хатини, коли в двері раптом постукали.

На порозі стояв Тимур — молодий, амбітний студент-фольклорист зі столиці. Його очі горіли науковим азартом, а серце було глухим до забобонів. Місцеві нарозповідали йому безліч міфів, але він лише посміхався, вважаючи це вигадками неосвічених селян. Тимур сміливо переступив поріг хижі й зажадав побачити таємничу дівчину.

Баба довго благала його піти геть, хрестилася і плакала, але студент наполягав. Нарешті, важко зітхнувши, стара рушила до темної комірчини.

— Оленко, вийди, доню... — тихо покликала вона.

Двері скрипнули. З темряви кімнати у тьмяне світло свічки ступила постать.

На ній була лише проста, довга біла сорочка. Голова її була непокрита — жодна хустка не могла втримати те, що росло на її черепі.

Тимур завмер. Його дихання перервалося, а серце, здавалося, зупинило свій вічний біг.

Навколо її блідого, тонкого обличчя вирував живий, червоно-гарячий німб...

Сотні яскравих, рубінових змійок повільно звивалися, перепліталися між собою, тихо сичали й піднімали свої крихітні голови, реагуючи на присутність чужинця. Це було видовище, здатне позбавити розуму будь-якого смертного.

І Тимур дійсно скаменів.

Він не міг поворухнути жодним мускулом, не міг зробити й кроку назад, не міг вимовити ані слова, щоб закликати на допомогу. Його тіло стало неслухняним, мов витесане з мармуру.

Але це не був параліч жаху, про який попереджали легенди. Морок потойбіччя відступив перед істиною побаченого.

Хлопець скаменів. Скаменів від її неземної, хижої, абсолютної КРАСИ.

Червоні живі пасма обрамляли обличчя такої досконалості, яку не здатна створити жодна людська рука чи природа. Її величезні, сумні й глибокі зелені очі дивилися прямо в його душу.

І в цьому погляді, оточеному монструозним королівським вінцем, була така невимовна трагедія і велич, що весь навколишній світ просто перестав існувати...