Кричи, якщо хочеш. Книга 1. Крик душі

Кричи, якщо хочеш

Книга I. Крик душі

“Двіж проти совісті є причиною когнітивного дисонансу.

Або совість в курсі, або совість в долі.

Психологи навчать, як бути з совістю в долі.”

(Анонім, з коментарів в Інтернеті)

«В мені начебто ховаються дві дівчини. Одна — суцільний бруд і зло, яка хоче лише бризкати своєю отрутою навколо і безсовісно тішиться цим. Друга ж хоче сяяти, як найчистіший янгол, і дарувати світло…» Хто переможе?

Замість прологу

Найшвидший поїзд Німеччини ICE-3 стрімко, немов довга срібляста крапля ртуті, перетнув зелену долину з синім озерцем і пірнув у ледь помітний темний отвір тунелю між двома скелястими горами. Я завжди вважала, що гори — це круто, особливо Альпи. Так воно і виявилося, але тільки якщо ці Альпи, як у тій старій пісні — за віконцем. А знаходитися серед них насправді виявилося серйозним випробуванням: наче мене заточили в кам'яному мішку, що давить, звужується, не пропускає ні світла, ні повітря.

— Як тобі подорож? — голос мами по фейстайму лунав весело і водночас підозріло — намагалася визначити, випила я вже щось чи ні. А може, мені здавалося. Мій же голос лунав все одно роздратовано, коли я коротко промовила:

— Так собі.

— Чому, дурненька?! Ти ж їдеш першим класом найкрутішим поїздом, таких лише два Європою курсує, неодмінно зроби відгук! — вскочила на свого улюбленого коника мама з ще більше дратівливою бадьорістю пропрацьованої, завжди налаштованої на позитив стерви. Вона є професійним тестувальником, але не айтішних продуктів, а всіх інших: одяг, косметика, ресторани, готелі, прикраси, автівки. І практично всі об'єкти, що зустрічаються на шляху, оцінює перш за все на престижність. А потім ще з низки категорій: кошту, естетичності, практичності, перспективності... За це їй платять. Досить добре. Обʼєкт "власна донька", між іншим, не пройшов по жодній з них.

— Де фотки? — вимогливо нагадала мама. — Я б виклала чудовий звіт у соцмережах із твоїм співавторством, давай-но, озирнися трохи. Я хочу бачити все — перший клас, другий клас, ресторан… Хоча туди, мабуть, не поспішай.

Ні, мені не здалося. Точно дзвонила, щоб дізнатися, накотила я в цьому ресторані, чи ще не встигла.

— Мені не до фоток, мамо. Мені дуже некомфортно тут, — сухо відповіла я. І то була чиста правда.

— Ти що, їжачку?! Ану зберись! З таким настроєм як ти плануєш в Гамбурзі свої справи вирішувати?! — насмішкувато та осудливо, хоча я ще не накосячила, і не починала навіть, запитала вона. Та одразу ж змінила тон і тему, типу, а що я, я нічого, анітрохи не пресую тебе, доню, вірю, люблю, піклуюся: — Як там погода?

— Не хочу навіть за вікно виглядати, поки ми не вибралися з гір. Я звикла з дитинства бачити чітку лінію горизонту в нескінченній чистій далечіні, на стику широких полів і високого неба, там, куди ні дійти, ні доїхати. Розумієш, мамо? — з навмисним пафосом сказала я. І в тому ж тоні продовжила: — Проте в Альпах земля стикається з небом одразу за твоїм носом. Куди не подивишся — скрізь кам'яна огорожа, що ніби насувається на тебе. Суне, суне й суне, поки не затисне до задухи. Можна торкнутися її долонею, наче фіранок на вікні, варто лише витягнути руку.

Мама помовчала, оцінюючи мій літературний стиль. Іноді, як напівпрофесійні журналісти, ми змагалися, хто крутіше опише перший-ліпший предмет, що в око впав. Наприклад, букет запашних рожевих півонії у вазі. Або холодну яєчню на тарілці за сімейним сніданком.

— Все-таки виглянь у вікно, — порадила вона. — І дивись уважніше. Так вже й самі кам'яні огорожі.

— Ну чому. Іноді вони вкриті пухнастими смарагдовими ялинками, розлогими дубами і кленами, серед них проглядають звивисті доріжки, що ховаються в чагарниках, села й готелі, які вельми привабливо та ризиковано нависають над скелями. Досить симпатично насправді, і навіть нагадує часом казку.

— Ось бачиш!

— … Про Гензеля та Гретель, яких набридло годувати батькам і вони відправили бідолах прямо в лігво до відьми-людожерки! — зловтішно закінчила я.

— Хіба не ти сама відмовилася навчатися у Відні й захотіла вирушити на північ до Гамбургу? — одразу відгукнулася мама — немов дзвінко відбила пружною ракеткою тенісний м'яч. — Ти сама обрала цей шлях, тебе ніхто не відправляв. І ти запевнила, що готова до труднощів життя, що чекають на студентку-іноземку з маленькою дитиною на руках у чужому місті. І це гарне рішення насправді. Тому ми його підтримали.

— Чудове, — щиро погодилася я.

— Тобі майже двадцять три, — резонно зауважила мама. — А ми все одно тебе не покинемо, завжди лишаємося на зв'язку. І Генрік через тиждень приїде до Гамбургу. Ти будеш не сама.

— Дякую, мам. Як тільки виїдемо з Альп, обіцяю пройтися потягом і наробити фоток для твоєї стрічки. А поки що почитаю Коельйо. Залишилося два розділи.

— Правильно! Тренуй німецьку. Хоча краще читала б інших авторів.

Я поклала слухавку, швидко попрощавшись. Вона хотіла мене просто підбадьорити, не перевірити на тверезість. Склянку завжди краще бачити наполовину повною, ніж напівпорожньою. І я намагалася щосили зберігати позитив.

А високо в горах справді важко дихати, і від задухи може накрити паніка — ось чому я їх не любила. Панічні атаки й без гір постійно мене переслідували. Втім, були й захопливі моменти, що допомагали відволіктися під час вимушених сімейних подорожей. Наприклад, сухе повітря на верхівках Альп таке розріджене, що запальнички не працюють, скрізь валяються коробки з сірниками. І ще інструктор з горнолижництва розповідав, кидаючи на мене грайливим оком, що на висоті дуже складно зачати дитину, майже як у невагомості…

Скоріше б виїхати з цих Альп і дістатися до Гамбургу. Там уже не побачиш гір, всюди буде вода. А ще тумани та вітер, що збиває з ніг та притискає до бруківки. І сонце виходитиме з-за важких, сивих хмар лише на годину і навіть на хвилину на добу. Теж не найприємніший варіант. Але все ж краще, ніж гори. Більше вільний? Так. В усіх відношеннях. Перш за все тому, що окрім Альп в Гамбурзі не буде мами.

Залишалося чотири години моєї подорожі до Гамбургу. Ще цілих чотири години. І чому я не обрала літак? Наступного разу не буду економити, накину зверху ще сімдесят євро, і не страждатиму від цієї клаустрофобії в горах. Хоча дивно і навіть парадоксально, що на самій вершині, на розхваленому знаменитому оглядовому майданчику Цугшпітце, мене охоплює, навпаки, страх висоти і вже не закритого, а відкритого простору. Ні, гори — це не моє. Просто не моє. І хай моя мама скільки завгодно з холодним подивом піднімає свої красиві густі брови врозліт. Та я не розуміла, що хорошого чи навіть прекрасного в цій купі замшілого кострубатого від старості, вкритого сухим льодом і скрипучим снігом каміння.

Потяг, який жваво прямував гірськими схилами з рабства в неволю, мене влаштовував.

Мені неймовірно пощастило. Той інтерсіті з Відня до Гамбурга з пересадкою в Нюрнберзі, на який я отримала квиток за півціни, сильно запізнився через туман і негоду. Мене посадили на наступний з тисячею «Entschuldigung»* (“Перепрошуємо!”), і як виявилося — найновіший і найшвидший з дозволених в Німеччині. І тільки в першому класі залишилися вільні місця — всі інші було розпродано.

І ось тепер я їхала, як персона vip в космічному вагоні найдорожчого і найтехнологічнішого швидкісного поїзда в Європі, з такою кількістю наворотів, що для їхнього освоєння знадобився б майстер-клас, триваліший, ніж сама поїздка. Шкода тільки, що такий успіх не передбачав ще й безкоштовних напоїв та закусок, які тут розносили провідники у формених кітелях.

Але сьогодні мені пощастило по-справжньому, здавалося, це мій день і нарешті для мене теж світ трохи нахилився навколішки. Пасажирів у моєму вагоні майже не було. Всередині зовсім не відчувалося, що ми мчимо лісистими альпійськими схилами на швидкості близько 300 км/год. І все ж я завбачливо трималася за поручні та спинки сидінь, просуваючись по чистесенькому килиму відтінку ранкового гамбурзького туману у проході. Що, якщо ми не зовсім впишемося в поворот на одному з цих клятих гірських серпантинів? Однак тоді поручні не допоможуть. Вагон першого класу полетить у прірву так само мальовничо й нестримно, як і вагон другого класу. Ми розіб'ємося одночасно й помремо однаково, тільки моє тіло буде складніше ідентифікувати через тисячу порізів — скляних перегородок у вагоні першого класу більше...

За однією із них, теж самотньо на чотирьох кріслах, сиділа молода мама з кудлатою дитиною невизначеної статі. У Європі всі дітлахи кудлаті. По акуратних кісках з безліччю заколочок завжди можна розпізнати наших. За іншою перегородкою куняв старий у трикотажній футболці кольору рожевої маргаритки. А навпроти нього сидів величезний палевого окрасу перський кіт у блискучому нашийнику. Перед ним стояла миска з чилі, що відчайдушно парував. Хіба це не отрута для домашнього улюбленця? Щойно я подумала про грінпісівців, ​які маячать тут на кожному році і вже давно мали б рятувати кота від необачного старого, як потяг раптово торкнуло, нахилило, мене хитнуло вліво. Я ледь не впала, але зуміла встояти, вчепившись в спинку крісла. Миттєво згадала потрібну фразу німецькою. Глянула на пасажира, який подорожував абсолютно сам, без кудлатих дітей і котів-гурманів, чий спокій і комфорт я так невитончено порушила своєю незграбністю. Я готувалася вибачитися…

Ні. Ні. Я марила, мені здалося. Це не могло бути правдою, він ніяк не міг опинитися тут. Ніде взагалі. Ніколи. Худий, дуже смаглявий чоловік середніх років у світло-фіолетовій сорочці й атласній жилетці кольору антрациту дивився на мене впритул — я це відчувала, хоча він був у сонцезахисних окулярах. Відкритий комір сорочки не приховував золотий ланцюжок на шиї та візерунчасте татуювання до вуха з маленькою, також золотою сережкою. Мені здалося, чи я відчула його парфум — димчастий, смолистий і солодкувато-пудровий, наче палили кедрове поліно з пучками польової трави та ванільними пластівцями… Том Форд знав секрет, як назавжди записати в памʼять свій нудотний і водночас чарівний парфум унісекс. Іноді він переслідував мене навіть уві сні. І ті чітко окреслені темні губи й запалі щоки, хвиля каштанового волосся, ті довгі руки з тонкими пальцями й нігтями, загостреними, як у вампіра...

Я не витримала, різко випросталася і відвела погляд, наче побачила мерця. Так воно й було. «Навіть якби він вижив, у нього не повинно бути лівої руки», — сказала я собі, поспішно йдучи геть. Але не втрималася, щоб не озирнутися. На підлокітнику лежала довга кисть в щільній чорній рукавичці, поверх якої на вказівному пальці виблискувала масивна золота каблучка з квадратним каменем. Навіщо в таку спеку рукавички?..

Тому що це чорний протез, а не рукавичка. І ти ж знаєш, в Європі, якщо ти не сутенер або не кардинал католицької церкви, не прийнято серед чоловіків носити такі великі, помітні прикраси. Так роблять лише наші.

Ось що сказав мені мій холодний розум, коли я увірвалася в простору і прохолодну туалетну кабінку, з гуркотом зачинила за собою метало-пластикові двері, як героїня трилера, що тікає від маніяка, повернула всі замки і вхопилася за холодну полицю з блискучої нержавіючої сталі. З дзеркала на мене дивилася перелякана болотяна відьма-утоплениця: бліда шкіра, побілілі губи, величезні, затуманені диким страхом очі на трикутному, витягнутому обличчі, розпатлана важка коса на потилиці. Ще й цей дурний сарафан на одне плече, який я за маминою порадою одягла в дорогу: “Не тисне ніде, дихає, такий натуральний і так пасує до очей…” Вона вперто намагалася загорнути або пофарбувати все і всіх навколо в мохово-зелений колір, звичайно, найкращий колір у світі.

Так. Заспокойся, Іро. Спокійно. Ти знаєш, що це не він. Він помер. Він помер в останній день листопаду три роки тому зовсім в іншій країні. У тебе просто знову психоз. Ймовірно, скоро почнуться місячні, жарко, ти втомилася розумово і фізично, ти дорозі вже більш як вісім годин, ось чому всюди бачиш привидів. Нещодавно знову Алекс згадався. А тепер цей примарився. Мислити треба позитивно. Не про кров, що ллється з глибокої рани у його розірваних кулею грудях, з його рота на твої руки й стегна, обтиснуті вузькою чорною сукнею та на мармурові плити підлоги... Не про кров на білих сходах та на засніженій галявині, не про пронизливий свист леза і мерзенний звук, коли розрізаються під ним людська шкіра з мʼязами й кістками... Не про власний уривчастий хрипкий крик й останній постріл, що розриває тишу раннього вечора в покинутому дачному селищі. І не про його очі, коли все ж озирнулася, такі блакитні й благальні на фоні яскравого снігу й обличчя, закривавленого й сірого під засмагою, що тьмяніє кожної миті...

Очі. Такі незвичайні очі — сині, чисті, ясні, які бувають лише у згенерованих нейромережею героїв і, мабуть, ангелів — були тільки в нього. Як тільки я побачу, що за темними окулярами того чоловіка ховаються зовсім інші очі (а так воно й є!) мій психоз мине. Потрібно лише вимкнути істеричну маленьку дівчинку Іру та включити позитивну, дорослу частину своєї свідомості. Я зараз вимию пахучим, рідким милом і витру м'якою серветкою свої руки. На них немає ніякої крові. Я зроблю глибокий вдих і порахую до п'яти.

Раз. Я давно виїхала звідти, і я в безпеці. Я далеко від кошмару та від минулого. Все гаразд. Два. Я в найбезпечнішій країні світу, де на кожного мешканця припадає два поліцейських. І вони чесні, не підкуплені. Вони завжди мені допоможуть. Три. Я можу контролювати свої почуття та спогади, я сильна та усвідомлена розумна людина. Я не панікую, я аналізую, знаходжу причину проблеми і підбираю для неї оптимальне рішення. Пара бризок освіжаючого фруктового літнього бодіспрея по всьому тілу. Бо коли людина боїться, вона пітніє, і цей піт тхне тваринним страхом — переслідувач неодмінно його почує

Ще один глибокий вдих. Чотири. Я підійду до того пана, ввічливо привітаюсь та вибачусь і попрошу його прочитати на моєму квитку, чи на той потяг я сіла і чи скоро мені виходити. Я іноземка, моя німецька ще не ідеальна. Ми зробили пересадку. Допоможіть розібратися, будь ласка. Він зніме сонцезахисні окуляри, щоб почитати. І виявиться, очі у нього карі. Сірі. Зелені. Які завгодно. І він ні слова не розуміє українською, він австрієць, італієць, серб або навіть турок... Турок було б ідеально. Звідси бузкова сорочка і золотий перстень з ланцюжками. П'ять. П'ять. Хоч би що сталося — господиня свого життя я.

“Ти негайно підеш звідси, господине життя, перейдеш у вагон другого класу, найдальший і найлюдніший, і сховаєшся там поміж інших пасажирів, а на першій же зупинці покинеш цей потяг швидше, ніж заєць, що тікає від скаженої лисиці, і ти забудеш про Гамбург, куди він певне також прямує, назавжди, якщо у тебе є хоч крапля розуму, — безжально говорила мені інша, параноїдальна і незріла частина моєї свідомості. — І навіть не думай повернутися туди чи заговорити з ним, якщо ти серйозно про дорослу та розумну людину всередині тебе».

Ще кілька хвилин я боролася зі своїми внутрішніми конфліктами та страхами. Тоді прийняла два компромісних рішення.

Перше: я не вистрибну з поїзда, як безнадійний параноїк, тим паче, що в мене немає грошей на новий квиток. І повернутися до мами ні з чим не набагато краще і приємніше, ніж зустрітися з привидом віч-на-віч.

Друге: я не буду ні про що питати цього дивного пасажира. Я сяду на нижній поверх у сусідньому вагоні, почитаю Коельйо німецькою, і так потихеньку доїду, куди мені потрібно. А там, у великому місті, легко загублюся в натовпі, все буде добре... Я ще раз поглянула на квиток в своїй руці — ось про це думати, лише про майбутнє, надійне, спокійне, передбачуване, яке я будую просто зараз сама, — стиснула руку в кулак. Подумки зібрала все погане, закрила очі і жбурнула грудку негативу і страху з мого кулака прямо в підлогу, відпустила, нехай собі розчиняється,, я спокійна і в безпеці, я в найкращому місці на землі, мені нічого не загрожує, все добре.

Я рішуче відчинила двері, зробила крок і зустрілася з ним очима. Неймовірно синіми й такими яскравими на фоні бронзової шкіри обличчя, яке було ніби грубо висічене з якогось темного гладкого матеріалу.

— Чао, Белла! — промовив він своїм чарівним голосом, який боляче різанув мене неспокійними спогадами, як шкіряний батіг по голій спині, і розтягнув свої темні, чітко окреслені губи в наймерзеннішій усмішці. Губи, смак яких я так добре запам’ятала так само як сп’яніння від пряного віскі та пекучий біль від гарячого воску, що котиться повільно по м’якій беззахисній шкірі потилиці, передпліччя, оголеного попереку й стегон.

Мене заціпило, завмерло дихання, серце зупинилося в грудях без кисню і стало дуже боляче й страшно. Ще болючіше й страшніше, ніж на висоті в горах, коли взагалі не можеш дихати. «Ось так зараз помру, у нього на очах», — подумала я, з жахом усвідомлюючи, що справді втрачаю контроль, у вухах шумить, коліна не витримують ваги мого тіла, і я збираюся впасти непритомна до його ніг.

— Ти... — все, що я змогла пробурмотіти, міцно стискаючи сталеву дверну ручку.

— Я, — кивнув він. — Ось ми й зустрілися.

А потім штовхнув мене назад у кабінку, потягнув за собою двері, повернув ручку й натиснув кнопку замка зсередини, так саме спритно, як я кілька хвилин тому.

Залишитися, бігти, питати чи мовчати — нічого вирішувати мені не довелося. Він, як завжди, усе вирішив за мене. Коли я зрозуміла це, моє серце здригнулося, зробило стрибок з переворотом десь під горлом й забилося знову. Кров пульсами побігла знов по жилах, я не померла, я могла дихати. Але зовсім недовго, бо ще за мить він уже стиснув мене у своїх довгих руках, притулився своїм ротом до мого. Зім'ятий квиток закружляв і впав на підлогу до моїх кросівок та його літніх шкіряних туфель. Хмара його запаху, саме такого, як я очікувала — диму, деревини, запорошеного сіна та солодкої вати — огорнула мене, голова паморочилася від його близькості, від тепла його рук, його тіла, такого міцного, твердого, близького та… знайомого. Чому я так відчайдушно вчепилася в його плечі, чому я так хрипко й уривчасто дихала йому в губи і дозволяла все це, знаючи, хто він такий, що він не зупиниться і взагалі… Навіть якби я забула, хто він... Якби я зустріла його вперше... Чи це я?!

Його сині очі палали диявольським вогнем радості й тріумфу, очі, що так часто переслідували мене довгими ночами в нескінченних кошмарах, а тепер охоплювали весь простір навколо — ось і все, про що я думала, поки він рвав пояс моєї сукні, задирав спідницю, стягував білизну, з насолодою дикого варвара стискаючи мої стегна, передчуваючи і вже святкуючи швидку й повну перемогу. Потім я більше нічого не бачила. Заплющила очі й мляво повисла на його шиї, нездатна боротися, думати. А тільки приймати жадібні, майже кусаючі поцілунки вгорі, відчувати внизу його ерекцію, гарячий, твердий член, що наполегливо шукав прохід у мене. І підкорятися.

Він різко розвернув мене, нахиляючи вниз, стиснув мої груди, піднявши бюстгальтер. Лише на секунду я відчула його на голій шкірі сідниць, затремтіла усім тілом, що вкрилося мурашками та дрібною росою гарячого поту. А потім жалісливо схлипнула, поступаючись і приймаючи його. Він хрипко застогнав, втискаючись у мене глибше й глибше, ще й ще. І раптом ось так, без жодної прелюдії, без підготовки та настрою, з єдиною відстороненою далекою думкою, що це туалет у потязі, а ми в серці старої Європи і я не поновляла давненько епіляцію в зоні бікіні, завібрувала на одній частоті з ним. Мій хребет вигнувся, підпорядковуючись потужній тваринній силі, що виходила з глибин мого тіла, нестримний жар прокотився від низу живота до кінчиків пальців на руках і ногах. Мене захлеснули одночасно жах і дике захоплення, і раніше, ніж я зуміла повірити — так, це я, я дозволяю йому зі мною робити таке, мої груди він тисне і кусає саме моє плече, він цілує мою потилицю через вологе від поту волосся, це дійсно я та він — пронизливий оргазм накрив мене. Здригаючись всім тілом у його руках, я все не могла прийти до тями, ще відчуваючи його в собі та розуміючи, що мені добре. Дуже добре. Я не хочу зупинятися, я хочу більше, хочу назад у цей райдужний вир і солодкий політ. І якщо він зараз зіпсує це одним своїм мерзенним зауваженням, хоча б одним грубим жестом, ударом, укусом, образою, як раніше...

Стас теж потроху повертався до реальності, опустивши обличчя між моїми мокрими від поту лопатками, важко дихаючи і стогнучи прямо в тату скіфського сонця. Потім відірвав відразу декілька серветок від рулону на стіні і сунув мені в руку, швидко поцілувавши в щоку.

— Тримай, моє сонечко… Душу тут немає... І косичку причепури... Розтріпалася.