Красновроля

— Приведу, Красна пані, приведу я його, Красна пані, тобі… — шепотіли дівчачі губені, а очі бігали по красунчику Валеркові.

Ох, як же він гарно балакав не по-городському. І вдягався не багато. Багатші наряди Танюха знала. Ну й шо, шо ніс горбатий, і не дає дихати, і зуби великі, — Танюха знала це і себе не соромилася. Бо то він соромився, а їй аби слухати його голосок і мову. Так мило, хоч ти що хоч роби, як кажуть старші люде.

Тому і кликала Красну пані.

Вечором, ген-ген коли сутеніло вниз за копанкою, а гуси та качки регочучи позлазяться звідти у двір, Валерко задивлявся на лісову стіну, як на казку. Соромився бідоти поліської, і балачки їхньої, а око бачило лиш невимовне хутірське умиротворення та тугу за тою стіною. Здавалося, що вона сама спускається туди вділ від тітчиної хати й хлівів, а виникала завжди мимоволі — то від білючих берез та осик, то дуби вищилися над соснами, а ліщина закривала всі діри.

От що такого за тою стіною? Поляни та «гонки» бражки по ночах? Сироїжи, лисиці та чорниці — болото, пісок та купа білок?

Танюха сказала тітці, що поведе Валерку напоїти теля.

А сама за першою ж ліщиною скинула з себе сукенку і стала перед ним в одних трусах. Найкращих, голубих. Від смоктиків, як сирот, Валерку залило соромом, і Красна пані не допомогла. Та він може і не бачив тих жіночих грудей! Зате як невинно і цинічно заусміхався. І коли Танюха зрозуміла, що не сподобалася — стало ще гірше, наче через забиту носяру засопіла думка, яка не давала продиху аж до ночі.

— Красна пані, Красна пані! Зведи його зо світу. Його віддам тобі, а мене зробиш красавицею.

Русалкам Танюха не подобалася, бо ніби то її дід ще малим спалив одну з їхніх посестер-малявок. А ще уміла підглядати їхні купання та як любляться з приспаними хлопцями.

А от їхній Пані навпаки. Казала — вона схожа на неї у давнину. І горбатим носом, і південною смаглявістю. Значить не обманювала, справді з тих островів далеких.

І коли Танюха визвалася хлопчину привести до нічного вогнища на гру, Пані їй підказала, що нашептати, аби спав, щоб хащами провести наче сновиду.

Наказала, як поставити його, щоб вогонь передчасно не розбудив. Сама її роздягла, сама облила пахучою настоянкою.

Валерко дивився і не бачив, як виростає у високого потворного молодика, а Танюха перетворюється на голу-голісіньку Пані — двоїться — і тому Пані перекидається в її дівчаче тіло, та й навтьоки у ліс далі.

Половина русалок кинулися за нею, а інші потягнули Валерку і Танюху до найближчої води. Танцювали на болотних купинах як напутила Пані, поки потворник не проснувся. Тоді завстидався себе і впав на коліна перед голою красунею. А нова Танюха знехотя виставила коліно для поцілунку. Присяга на знак вірного служіння. Прутень його напинався, опадав, а вона пестила руками йому плечі, груди, заходила за спину і тулилася. Знала вона, хто така зараз, чи ні, але русалкам треба було вловити мить, коли смоктики її налитих грудей затверднуть і тоді покласти на купину, щоб взяв її. Тоді всі кинулися у воду й не вилазили, доки не почало світати.

Коли інші русалки привели дівку-сновиду, Пані одягла її, і штовхнула до Валерки. Та отямилася, але штовхати потворника у вогонь не захотіла.

Пані розгнівалася, стала ще гарнішою і на заздрість русалкам та на переляк малої сама пихнула його у полум’я, яке русалки роздмухали ще більше. Хвостаті та стегнасті заулюлюкали, заголосили і зарадувалися, бо ритуалу рокової спроби їхньої Пані вернутися додому таки дотримано.

Танюха з малим Валеркою потім і не переговорила. Чи снилося йому щось, чи ні. Тим паче, ніколи б не наважилася запитати, чи думав хоча б на хвильку про неї, як про красуню... А через тридцять вісім років вони зустрілися, але вже не на хуторі його тітки.

На іншому боці землі.

Валерій їхав з Централь ду Брюссел і висідав у Варегемі. До того як переселитися сюди, про це містечко чув лише через однойменну назву футбольного клубу. Високий насипний перон ховав від хмурої погоди. Шкутильгаючи, з ціпком, він незабаром опинився посеред свого дворика. Надумав сфоткатися на тлі шпиля старовинної церкви. Гарне сусідство з квартирою. А ще у нього на четвертому поверсі розкішна лоджія. Закуривши сигарилью і пройшовши кілька кроків, помітив як з арки з’явилася жінка приблизно його віку.

— Ох, же ж! А, мабуть, ти, — жінка обернулася, вже проминувши. — Ну, і як же мене не пізнав?

Валерій шоковано зупинився.

Великий, горбатий носяра, але ще нічого така — не красуня, зате стегнаста. І по одягу видно, що не тутешня.

Бачила сивину, а він не упізнавав.

— Канєшно, труси голубі ти не помниш.

І почала нагадувати звідки та хто така Таня Прохониха. Вони швидко вияснили чому самі тут, і як опинилися, хоча й так ясно, бо війна, поліщуки і земляки роз’їхалися за чотири роки кудихотя.

— Добре, що зміг. Мужиків не всіх пускають.

Жінка розглядала його ноги, ціпок, в очі, знову ноги, потім хвостик над виголеними скронями.

— А на кого хоть вивчився? То ж розумником був.

Валерій такому питанню давно не заминався.

— Займаюся літературою.

— То ти пісатєль?

Він усміхнувся задоволено і кивнув.

— І шо — мо’, і про любов пишеш?

— Ну про любов написав дві книги — нє, три. Але більше не хочеться.

— А про шо ж хочеться? Неужелі про війну?

— І про війну маю. Тільки не цю. Я просто вернувся до фантастики — знаєш, що це?

Ледь не засміялася.

— Тіпа казки, або наші поліські легенди?

— Ну близько, але…

— Ти бач, таки Красна Пані хоть комусь підсобила.

Валерій вже знав, що його колега і подруга, з якою постійно на телефоні, розхерачила б його за те, що потрібно тягнути тільки одну нитку, одного героя — а він змішав дві різні історії… Краще розписати русалок, додати містики і завершити, що він так і не признався Танюсі, що пам'ятав ту ніч до сьогодні, наче ясного дня, і що Красна пані потім приходила до нього, а інколи по ночах і лягала поруч. Хоча давно цього не відбувалося, засумував без неї. І що просто кивнув на прощання Таньці, пішов собі додому, а вона так і стояла, либилася, бо Валерій, хоч і розумником був і літературу пише, але ж дурний був пацан, що баран той. Жесть.

Вечором Валерій вийшов на лоджію покурити, аж побачив, як навпроти блиснув вогник червоної запальнички — і жінка закурила «кемел». Та головне побачив це сподівано-несподівано, бо напередодні у тих вікнах була у червоній футболці, яка ледь прикривала трусики. Видиво молодих округлих стегон світилося на білій кухні, хоча, в один з варіантів могла вписатися і сусідка з вікна праворуч, взагалі ближче, рукою подати, і стрункіша, бо худорлява.

Але Валерко вже знав. Це було не видиво, а мить, коли вогник блиснув у трьох вікнах кухні, і вона — єдиний шанс. Бо потім, удень, перехилялася і заглядала на дискотеку в кафе, яке святкувало ювілей. Або напів лежала на софі, читаючи. А удень знову вийшла дебелішою, старшою копією. Наче мамочкою. Так вона і була дебеліша, а молодими стегнами світила її донька.

Як же хитро усміхнувся Валерій. Як відчув, що це момент звище, коли вибір неодмінно втілиться, хоча можна лише одну.

І він уже не вибере. Бо мить показує хвоста — все втрачено. Бо звище — то і є тільки одну мить.

Ніхто не бачив, як він хитро усміхнувся. Тільки вона, невідомо чий вогник навпроти, і нитка по телефону.