Травичка

Коли дивишся на поле, бачиш, як усе квітне. Як кожна рослина має своє місце, хоч і не кожну з них видно. Вітер проноситься і хитає кожну — ніжно торкається, розпушивши буйні трави. Пахне весною. Пахне мокрою землею.

Серед цієї краси виросла одна зелена травичка. Непомітна, все ще близька до землі. Зранку, вмившись росою, вона тягнулася вгору. Їй хотілося побачити, як проміння цілує кожну рослину.

Вітер дмухнув і штовхнув її листя до сусідньої квітки. Травичка завмерла. До цього вона не бачила їх так близько. Та стояла гордо повернувшись до сонця. Вона ніколи не дивилася донизу, тому й не зустрічалася поглядом із травичкою. Вітер знову пронісся, граючись, і так само штовхнув травичку до квітки. Квітка повернулася на мить, щоб відштовхнутись.

— Трохи посуньте своє листя, пані.

Травичка спокійно промовила:

— Вибачте, я не навмисно.

Квітка знову глянула на неї — чи то з цікавості, чи то з нудьги. І ніжніше відповіла:

— Нічого страшного.

Травичка обережно повернула своє листя трохи донизу, щоб точно не торкатися квітки. Квітка знов заговорила:

— Як вам день?

— Добрий.

Квітка щось тихо сказала — чи то засміялась.

— А вітер вам як?

— Добрий.

Квітка повернулася, щоб розгледіти травичку.

— Хм, то й сонце вам теж добре?

— Так.

Травичка зніяковіла. До неї вперше розмовляла квітка.

— І що ж вам у ньому подобається?

Травичка на мить замислилась.

— Воно тепле.

Квітка засміялася.

— Але ж воно іноді так пече. Пані, вам не шкода свого листя?

— Шкода, але ж…— Травичка поспішила знайти нову причину.

— Сонце яскраве.

Квітка відповіла:

— Таке, що аж очі сліпить.

Травичка замовкла. Вона зацікавлено подивилась на квітку.

— Тоді за що може подобатися сонце?

Та підняла своє листя трохи вище, граючи променями.

— В ньому є велич, яка мені подобається.

— Велич?

— Так. Бо якщо я не поважатиму його величі, воно відбере своє тепло.

Травичка знов стихла. Якби вона замислювалась про таке, то могла б уявити: якщо не любити сонце — воно може її вбити. Її листя трохи затремтіло, та вона втрималась. Як добре, що є такі розумні квітки. Вона знову почула голос:

— А як вам комахи?

Травичка випрямилася.

— Комахи мені не подобаються.

Вона думала, що квітка підтримає її.

— Пані, але ж вони дуже корисні. Як можна їх не любити? Ось мені вони дуже допомагають.

— Справді?!

Травичка подивилась на кілька своїх листочків, що потерпали від гусені і сховала їх нижче.

Квітка посміхалася. Її листя було відкрите сонечку і давало тінь. Травичка бачила, як краплинки роси гарно скочувалися й розбивалися по землі. Вона зібралася з думками і вирішила заговорити сама.

— Пані Квітко, а як вам ранковий туман? Він ніби надихає жити. Мені так подоба…

Квітка обурено перебила:

— Туман — це жах. Через нього я нічого не бачу. Ще й так холодно, що аж коріння затерпає.

Вона закінчила, розвертаючись в інший бік.

— Якісь дурні у вас смаки.

Поряд пролетів пухнастий джміль чіпляючи рослини. Вони обидві мовчали. Коли вітер знову зіштовхував їх — ніхто не наважувався промовити ні слова. Тільки травичка щоразу відводила своє листя, щоб більше не чіпати гарної пані Квітки.