Не Ре Ально

Тіні в кабінеті Максима Орлика не просто лежали — вони чатували, наче живі істоти, що згустилися з самого мороку часу. Повітря було важким, просякнутим солодкуватим дурманом старої шкіри та ледь вловимим, тривожним ароматом липового цвіту, що долинав із нічного саду, де під вітром стогнали віковічні дуби. Орлик, чиє обличчя через безсоння набуло відтінку пергаменту, схилився над столом. Там, де закінчувалися формули нелінійної механіки, починалися заплутані в’язі прадавніх замовлянь. Його розум, звиклий до точності атомних структур, раптом спіткнувся об тертя звичайного слова. — Ре-альність, — прошепотів він, і звук завмер у кутках, не лишивши відлуння. — Префікс повтору. Відторгнення первинного...