Дев’ята стіна

Андрій прокинувся від того, що звук кавоварки на кухні був надто... логічним. У реальному житті кавоварки не видають стаккато у ритмі П’ятої симфонії Бетховена. Він розплющив очі. Стеля була знайомою: жовтувата пляма від протікання зверху нагадувала карту Латинської Америки. Він сів на ліжку, опустив ноги на холодну підлогу й звично глянув на годинник. Стрілки бігли назад. — Чорт, — пробурмотів Андрій. — Знову не туди. Це був третій рівень занурення. Тепер головне — не злякатися. Страх у стані «люциду» (усвідомленого сновидіння) діяв як каталізатор: простір починав викривлятися, стіни ставали липкими, а з кутів виповзали «Суфлери» — істоти, що складалися з дитячих спогадів та чистої метафізичної тривоги. Андрій підійшов до вікна...