Оцифровані

Вона крутила в руках невеликий шматок картону, дивилася відстороненим поглядом, але не бачила, що там написано. Літери розпливалися, утворюючи суцільний текст. Змахнула рукою сльози, які не втрималися і поспішили вниз, як вісники того, що пам'ять ще тримає у собі два яскравих образи.

Цілий місяць після аварії, яка забрала двох найдорожчих людей – чоловіка і сина, Катерина майже не пам'ятала. Бо це був суцільний морок та відчай, коли вона просто заривалася з головою в подушку, аби не згадувати, не бачити й не чути тієї пустки, на яку перетворилася їхня квартира. Вона майже не виходила з дому, перебиваючись якимись крихтами та тим, що іноді приносили знайомі, наносячи короткочасні візити ввічливості та співчуття.

Тепер же, коли вона вирішила вилізти зі шкаралупи і відновити своє життя, розібрати речі, які більше ніколи не знадобляться ні Михайлу, ні Дмитрику, позбутися усього цього і йти далі, їй було важко.

Кожна річ, що оточувала, викликала спогади. Ось цю блакитну сорочку вона купила чоловікові перед його останнім підвищенням. Цю білу футболку з яскравим надписом вони знайшли в одній з сувенірних крамниць, коли були на відпочинку в Туреччині. Дві білі лампи, що стояли біля ліжка на тумбочках, вони купили собі на першу річницю у маленькій крамничці з вузькими сходами і темним коридором. Вони якраз тоді дуже здивувалися, що той магазин був зовсім не схожим на той, що продає лампи. А в дитячу їй просто не ставало сил увійти.

І так усе, куди б вона не поглянула. Спогади спливали, викликаючи бурю емоцій, руйнуючи таку хитку рівновагу, що виникла лише нещодавно, коли біль трохи вщух.

Та Катерині ставало тепліше від того, що вона все пам'ятає. І лякало, що з часом вона почне забувати. З пам'яті зітруться риси обличчя, голос, а потім поступово їх замінять інші, новіші спогади. Час, говорять, найкращий лікар. Але й найжорстокіший – він забирає найдорожчі моменти, як плату за зцілену душу.

Її погляд знову впав на візитку, яку тримала в руках. "Агентство оцифрованих спогадів" – нарешті змогла прочитати Катя, коли сльози підсохли.

"Дивно, звідки це у мене?" – промайнула раптова думка. А потім, ніби сполох – вона у чорній сукні, а навколо якісь люди й штучні квіти. І жінка, як не дивно, в білому, підійшла, щось коротко сказала, простягнувши Каті цю картку.

"Звісно, вона сказала, що співчуває моїй втраті".

Покрутивши візитку в руках, Катерина так і не змогла визначитися, чи потрібна вона їй, бо геть не пам'ятала, що взагалі їй про цю фірму відомо. Щось про новітню розробку, наче. Цей рік виявився дуже багатим на них.

"Розберуся згодом", – подумала і кинула картку на тумбочку в коридорі.

Життя дуже повільно, маленькими кроками, але поверталося до звичайного ритму. Звісно, час, який Катя раніше витрачала на сім'ю, тепер заповнила роботою, занурившись у неї з головою. Мабуть, лише завдяки тому, що відпустка скінчилася, а гроші були потрібні, Катерині довелося повернутися на робоче місце. Та одне лишалося незмінним – щотижневе відвідування цвинтаря. Оскільки близьких родичів вона не мала, і зі свекрами вони за цей час віддалилися, то не було, з ким поділитися ані радостями, ані горестями. То й шукала розради у спогадах, сидячи біля двох уквітчаних могил.

Місяць на роботі промайнув швидко. Катя працювала, як навіжена, не помічаючи ні співчутливих поглядів, ні того, що деякі її відверто жаліли. Єдине, що вона бачила, так це втомлені очі й змарніле обличчя, обрамлене темним, нашвидкуруч зібраним, волоссям, коли дивилася на себе у дзеркало. І все ще плакала ночами, жаліючи себе і шкодуючи про те, що сталося.

Якби ж вона могла повернутися назад і сказати чоловікові про те, що краще б віз Дмитрика до бабусі пізніше, або відправила б їх автобусом чи потягом! Скільки варіантів перебрала вона за цей час! Та нічого вдіяти не могла – минулого не змінити.

Але вранці, прокинувшись ледь не вперше без будильника за весь місяць, Катя відчула якесь дивне полегшення. Глянула на квартиру ніби чужим оком і жахнулася – потрібне було термінове прибирання.

Недільний ранок у них завжди починався із родинного валяння в ліжку, переростав у спільний сніданок млинцями з варенням, а потім вони йшли до парку чи на берег Дніпра. Ввечері вкладалися перед телевізором і дивилися мультики з сином. Це був їхній найулюбленіший день тижня.

Катерина відкинула спогади. Бо вже знову забриніли сльози на очах, але зараз вона не хотіла плакати, їй потрібен був час навести лад.

Коли прибирання було вже майже закінчене, у двері подзвонили.

“І хто б це міг бути?” – вона вже відвикла від гостей та жалісливих телефонних дзвінків знайомих, які робили це чисто формально, та й то лише перший тиждень чи два.

Але на порозі стояла її давня подруга Світлана, яка час від часу зникала, і так само раптово з’являлася у найневідповідніший момент. Зараз у неї в руках була пляшка червоного вина і коробка цукерок. На обличчі – широка усмішка і бісики в очах.

– Привіт, я невчасно? – просковзнувши у квартиру затараторила Свєтка. Ця скажена білявка завжди робила те, що їй хотілося і подобалося. Її енергія била через край завжди, скільки вони були знайомі. Такій легкій вдачі можна було тільки позаздрити.

– Привіт… – Катя невпевнено махнула рукою. – Проходь, – все одно подруга вже стояла у прихожій і знімала взуття.

– У тебе генералка? Можу допомогти! Ой, це тобі! – вона простягнула те, що принесла, і пройшла у вітальню, граційно оминувши відро. Катя шумно видихнула і пішла на кухню ставити чайник. Але настрою на дружні посиденьки не було. Ще й прибирання не закінчила!

Вони пили каву, хоча Світлана налягала на вино, із захватом розповідаючи про нового чоловіка, який вкотре мав стати її "другою половинкою". Катя невизначено кивала, хоча слухала неуважно, більше роздумуючи над своїм життям. За подругу вона не переймалася – як не цей, так інший, прихильників і кандидатів на почесну роль вистачало.

– Ну, я, мабуть, піду, – якось невпевнено промовила Свєта, очікуючи, мабуть, що Катя її зупинить. Але, коли цього не відбулося, пішла взуватися.

Катя вийшла з кухні, сумно поглянула на відро, що одиноким воїном височіло посеред недометеної підлоги. Погляд Світлани впав на візитку, що так і лежала там, де її залишила господиня квартири місяць тому. Здмухнувши шар пилу, Свєта прочитала вголос назву.

– Хм, тобі це теж дали?

Катя здвигнула плечима.

– А що – це рідкість? Я думала, їх на кожному кроці роздають. Навіть зараз не згадаю, де її взяла. Потрібно викинути.

– А знаєш що? – як не дивно, але й слідів випитого вина у голосі Світлани не лишилося, – не поспішай викидати. Раптом схочеш взяти участь?

– У чому? Це ж просто реклама фірми, хіба ні? Незрозуміло навіть, що то за "оцифровані спогади". Це як взагалі, не розумію?

Свєта дивилася так, ніби збиралася посвятити подругу у якусь таємницю всесвіту, не менше.

– Насправді це науковий проєкт, який було розпочато зовсім нещодавно. Відібрали всього тисячу учасників, яким запропонували безкоштовно відновити спогади, – мабуть, подальші пояснення були занадто складними для Свєти, тож вона повернулася до свого легковажного тону. – А що – на шару й оцет солодкий! Ех, я б пішла! Мій пупсик, звісно, красень, але минулий кавалєр був набагато кращим! Не відмовилася б я залишити ті спогади такими ж яскравими, якими вони були відразу! Ех, яка була романтика! – із замріяним виглядом Свєта на мить закрила очі, але раптом, ніби згадавши, що поспішає, стала прощатися. Розцілувала Катю, міцно притиснула, обдавши кислуватим запахом від вина, приправленого шоколадними цукерками й кавою, і вийшла, повернувши візитку подрузі.

Не встигла Катерина отямитися, як почула, що грюкнули вхідні двері, а вона так і стояла з візиткою в руках, вивчаючи літери так, ніби вперше їх бачила.

Тієї ночі вона майже не спала. Крутилася в ліжку, а в голові одні думки заміняли інші, вона сперечалася сама з собою, час від часу поринаючи у дрімоту, тоді раптом прокидалася від думки: “А може й справді спробувати?” А тоді відкидала все і намагалася заснути, та дурні думки разом зі спогадами утворювали дивне відчуття іншої реальності.

У підсумку – Катя прокинулася пізно, розбита і в поганому настрої. Головний біль і втома, не зважаючи на те, що була тільки десята ранку, заважали думати. Вона ходила з кутка в куток, міряючи кроками кімнату. Але думки вперто поверталися до маленького клаптика картону. що так і залишився лежати в коридорі. Нарешті, вона не витримала. Кинулася до тумбочки, прихопивши телефон, взяла візитку, ще раз перечитала і невпевнено набрала номер.

Щойно почула один гудок, як хотіла обірвати виклик, дослухавшись голосу розуму, який весь цей час твердив, що це все маячня і не допоможе позбутися болю, як почувся приємний жіночий голос:

– “Агентство оцифрованих спогадів”, менеджер Наталя, слухаю вас.

Катя на якусь мить замислилася, що люди працюють навіть в неділю і отямилася лише тоді, коли голос у телефоні повторив завчену фразу.

– Пробачте… – почала вона і не знала, як пояснити все тому, хто не пережив того, що вона, не знав, як вона почувалася останнім часом і чого їй було варто набрати цей номер...

Та, мабуть, туди телефонувало безліч таких, як Катя, тому дівчина не розгубилася. Відразу було видно – знає свою роботу.

– Катерино Михайлівно?

Жінка втратила дар мови остаточно, і просто кивнула, а потім, коли зрозуміла, що говорить телефоном, підтвердила.

– Вітаю! Вас було обрано для участі у безкоштовній програмі! Ви зможете приїхати сьогодні, щоб я вас познайомила з деталями?

– Так, – невпевнено промовила Катя, все ще дивуючись, як налагоджена робота у цій фірмі.

– Чудово! – бадьоро промовив голос. – Вам зручно буде о першій?

Катя подивилась на годинник і погодилася. Сама не знала, навіщо, але весь час спливали вчорашні слова подруги про те, що це допоможе залишити в її пам’яті найцінніші моменти її щасливого життя.

Обірвавши дзвінок, вона почала похапцем збиратися, адже їй потрібно ще дістатися потрібного місця, а в столиці на це може піти достатньо багато часу. Та яким же було її здивування, коли, вийшовши з під’їзду своєї багатоповерхівки, її погляд наштовхнувся на чоловіка у чорному костюмі біля машини, що була припаркована біля їхнього будинку. Побачивши Катю, він зробив крок вперед.

– Катерино Михайлівно? Прошу, сідайте! Я відвезу вас до нашого офісу. Там вас о першій зустріне менеджер Наталя.

Катя вагалася. Невже усе це відбувається з нею? І з чого це такий сервіс, та ще й безкоштовно?

Та чоловік, побачивши нерішучість в очах жінки, витягнув телефон і, натиснувши кілька разів, простягнув телефон Катерині. Там вона почула той самий голос менеджера, яка підтвердила, що й справді відправила по неї машину. Тож, відступати було нікуди – Катя сіла в автомобіль, і вони рушили шумними вулицями.

Вони зупинилися перед будівлею. Катя вийшла і ледь не роззявила рота від виду цього дива архітектурного мистецтва. Офіс зі скла, металу й пластику у вигляді кількох геометричних фігур, пов’язаних скляними переходами, що, як ті змії, створювали химерний візерунок, був, мабуть, зведений нещодавно. Клумби біля входу прикрашали трояндові кущі та маленькі декоративні деревця. Водій провів жінку всередину.

Коли Катя підійшла до стійки адміністратора, то, крім неї, більше клієнтів в офісі не було. Вона озиралася і почувалася невпевнено. Та адміністраторка осяяла гостю яскравою усмішкою, наче вони були давніми знайомими.

– Вітаю, Катерино Михайлівно! Будь ласка, йдіть за мною! Менеджер Наталя вже очікує на вас.

Катя ніяк не могла оговтатись від дивного враження, яке справляла на неї уся її витівка. Вона вже й не знала – радіти такій можливості чи бігти звідси? Щось глибоко всередині непокоїло жінку, але вона вмовляла себе, що це лише страх перед новітніми технологіями. Свій старий телефон лише минулого року на смартфон поміняла, це у сучасному світі комп’ютерних технологій!

Вони зайшли до просторого й світлого офісу із сучасними меблями, які були витримані у тому ж дусі, що й уся будівля – сучасні, геометричні, світлі. За столом сиділа жінка років тридцяти у білій блузці. Її темне волосся було охайно укладене в тугу гульку. Побачивши Катю, жінка піднялася.

– Вітаю, Катерино Михайлівно! Я Наталя. Ми розмовляли телефоном сьогодні. Рада, що ви, нарешті, тут, – вона показала на світлий диван, що стояв біля стіни і сама сіла поруч. – Я хотіла б познайомити вас з технологією оцифровування спогадів. Вам, мабуть, цікаво, як це працює?

Каті нічого не залишалося, як кивнути. Менеджер натиснула кнопку на пульті, який з’явився у неї в руках невідомо звідки. Навпроти дивану над столом розклався екран, а на вікнах автоматично опустилися темні штори. Почулося клацання і на екрані з’явився слайд, на якому була зображена щаслива родина, така ж, як колись була й у Катерини. Слайди змінювались, а голос Наталі озвучував те, що було на них зображено

– Наші спогади роблять з нас тих, хто ми є, забезпечують навчання та розвиток особистості. Якби не вони, ми б щодня мали вчитися, і забували б це знову й знову. Наша пам’ять виступає у ролі сховища величезних обсягів даних. Деякі з них з часом витісняються іншими, а деякі і взагалі стираються з нашої пам’яті. Наша розробка дозволяє виділити потрібні спогади серед усіх, які містяться у вашій пам’яті, і за допомогою спеціального імпланта підтримувати їх яскравими. Вони ніколи не зникнуть, не стануть тьмяними й блідими, ви ніколи не забудете, як виглядають ваші близькі та рідні, ви завжди зможете почути їхній голос, згадати дотики та обійми, емоції, словом все, що колись відбувалося. І ваша пам’ять не зможе спотворити їх, адже це цілком природний процес. З часом усі спогади стираються. Але не ті, які ви матимете з компанією “DM” (Digital Memories)!

Усі ваші спогади буде зчитано спеціальним приладом, ви зможете обрати якийсь період, видалити деякі, або залишити всі. Вони зберігатимуться на спеціально захищеному сервері, доступні двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень!

Презентація завершилася, екран згас, у кімнату знову полилося світло. Катя сиділа, замислившись, наче й не помітила, що запала глибока тиша. Вона отямилася лише тоді, коли Наталя промовила:

– Пані Катерино, як вам пропозиція?

Насправді, Катя не знала, чому взагалі вирішила прийти на цю зустріч. Усі ці технології були для неї китайською грамотою. Звісно, вона сподівалася знайти хоч якусь розраду, і слова Свєти досі лунали в голові. Але, побачивши усе це, Катя знову завагалася. У неї точно не було таких грошей, аби дозволити собі пам’ятати.

– Пробачте, – мовила вона, опускаючи очі та збираючись йти. – Це, мабуть, коштує дуже дорого. Я не можу собі це дозволити, – вона піднялася. – Вибачте, що витратила ваш час. Дякую.

Але менеджер зупинила її.

– Зачекайте. Пам’ятаєте, коли ви зателефонували, я вам казала, що програма безкоштовна?

Катя кивнула. Але ж не може бути усе це просто так!

– І що від мене потрібно, якщо не гроші?

Наталя усміхнулася.

– Нам потрібно буде лише знімати деякі показники – віддалено. Звісно, доступу до ваших спогадів ми не матимемо. Нас цікавлять лише реакції мозку та емоції. Кілька разів вам також потрібно буде заповнити анкету і в кінці залишити відгук на сайті компанії. А якщо ви зможете порекомендувати нас своїм друзям та знайомим, ми будемо безмежно вдячні!

Пропозиція була надто привабливою. А головне – безкоштовно! Та щось струмувало жінку від того, щоб відразу погодитись.

– А можна я трохи подумаю?

– Звісно, але я мушу попередити, що завтра останній день подачі заявок на участь у безкоштовній програмі. Бо далі йтиме період бета-тестів, і поки що призупинений набір нових користувачів. Для широкого загалу програма надійде у продаж лише наступного року.

Наступного ранку Катя неслухняними руками набирала номер, який їй дала Наталя. Повернувшись учора з офісу компанії, Катерина міряла кроками квартиру, розмірковуючи над тим, що ж їй робити. Забувшись важким сном пізно вночі, вона навіть у сні бачила, як повертаються до неї спогади, говорила з чоловіком, обіймала сина. Та вранці варто було тільки відкрити очі від звуку будильника, як Міша й Дмитрик розтанули у небутті. Мабуть, це й спонукало її подзвонити.

Єдиною проблемою було встигнути, адже понеділок був робочим днем. Тож, довелося відпрошуватися з роботи, аби пройти процедуру.

Катя вже більш впевненим кроком йшла коридором агентства. Водій, який привіз її сюди, залишився біля машини, мабуть, в очікуванні роботи. У широких світлих коридорах панувала тиша, майже така сама, як і вчора. Але час від часу з одних дверей в інші прослизав хтось зі співробітників.

Вона знайшла кабінет Наталі, яка вже чекала на неї. Та цього разу пропонувати присісти менеджер не стала, а відразу повела довгим коридором до скляних сходів, а потім довгим переходом до іншої будівлі.

Тут панувала зовсім інша атмосфера. Навколо снували люди, як ті мурахи, за кожними дверима щось гуділо, попискувало та клацало. Іноді запах якоїсь горілої проводки чи чогось подібного перебивав запах освіжувача.

Наталя провела жінку до кімнати, яка чимось нагадувала операційну – посередині було крісло, навколо якісь столи та монітори. Добре, що хоч інструментів не видно, хоча Каті повинні були вживити чіп.

Щойно вони увійшли, тут же показалися ще люди – чоловіки й жінки, всі в білих та блакитних халатах. Вони одне поперед одного розпитували Катю про здоров’я, алергію, попередні операції, а вже потім перейшли до головного – тих спогадів, на яких вони мають зосередитись. Усе відбувалося, як уві сні. Катерина весь час думала, що от-от прокинеться. Але навпаки – її занурили в глибокий сон, поклавши на крісло. Вона навіть зрозуміти, що відбувається, не встигла, як вже відчула, що хтось кличе її на ім’я.

Вона бачила Мишка. Ось він бере її ніжно за руку, цілує кінчики пальців, усміхається. “Катрусю,” – кличе за собою кудись. Аж раптом підбігає Дмитрик. І теж усміхається. “Матусю, як добре, що ти прийшла!”

Катя згадала. Це був той день, коли вона їздила по роботі до іншого міста саме в День народження Міші. І ніяк цю поїздку не можна було перенести. Вона так поспішала, аби встигнути. І та радість, з якою зустріли її хлопці, тепер теплом огорнула душу.

Були й інші спогади. Різні. Переважно приємні. Вони яскравим калейдоскопом проносилися в голові. Катя усміхалася. Як чудово, що вона пам’ятає! І завжди пам’ятатиме, її рідні тепер назавжди поруч!

– Катрусю, – знову почула вона, і не могла зрозуміти, це все ще спогад чи реальність. – Прокиньтеся!

Вона відкрила очі. Над нею схилився чоловік. Його темного волосся ледь торкнулася сивина, а в куточках губ та очей запали зморшки. Він лагідно дивився на неї і усміхався.

– Як почуваєтеся? В голові не паморочиться?

Катя прислухалася до своїх відчуттів і похитала головою.

– Чудово. А зараз ми завершимо налаштування.

Після кількох годин під наглядом спеціалістів Катю відпустили додому. Машина зупинилася просто перед під’їздом і вона поспішила додому. Їй не терпілося зануритися у ті щасливі дні, заради яких вона погодилася на цю процедуру. Тож, щойно відкрила двері й зняла взуття, жінка поспішила навіть не на кухню, хоч і не пам’ятала, коли востаннє їла, а у спальню – випробувати нову технологію.

Вона передивлялася день за днем, згадуючи те, якою щасливою почувалася, і була несказанно рада щасливій нагоді. В її пам’яті тепер спливали настільки яскраві та детальні образи, що їй здавалося, ніби вони реальні. Майже всю ніч вона не могла зупинитися й лягти спати, аж поки мозок сам не відключився, сповнений нових вражень.

Вранці вона ледь почула свій будильник, який щосили нагадував про те, що сьогодні робочий день і вона має поспішати. Та спочатку вона хотіла пригадати ті ранки, які вони проводили разом. Тож, викликавши голосовою командою потрібні спогади, Катя забула про час. Отямилася лише тоді, коли подзвонили з роботи запитати, чому її немає на місці. Перепросивши, вона сказала, що захворіла і не зможе прийти і сьогодні. А потім знову занурилася у спогади.

Отямившись від того, що у шлунку голосно бурчало, Катя відключила спогади. Треба було хоч щось поїсти. Зазирнувши до холодильника, вона автоматично увімкнула телевізор і стала готувати сніданок. Та раптом щось до болю знайоме привернуло її увагу.

– Катрусю! Катрусю! Ходімо, ми запізнюємося! – це точно був голос її чоловіка!

Вона поглянула на екран. Звідти на неї дивився Михайло й усміхався. Яйце випало з рук Каті й розбилося.

– Що за дідько?

Телефон лежав у сумочці. Номер, який був потрібен – останній у списку.

– Алло, пані Наталя?

– Так, слухаю.

– Це Катерина. Я була у вас вчора на процедурі.

– Так, Катю, якісь проблеми?

– А те, що я бачу свої спогади в телевізорі, це нормально?

На тому кінці повисла пауза.

– Зачекайте, я з’єднаю вас з технічним відділом.

Катя знову пояснювала, тепер уже детально, що коли і як бачила. Бо зараз телевізор показував те, що й повинен був – новини. А технік не міг зрозуміти, про що йде мова, тому просто запропонував їй приїхати. Знову. Їй так не хотілося, краще бути вдома, насолоджуватися приємними моментами. Катя вже подумувала про те, що добре було б просто забути про це, але тут на екрані з’явився Дмитрик.

– Ось, ось, знову, – закричала вона в телефон. – Я бачу свої спогади на екрані телевізора просто зараз!

– Добре, добре, не хвилюйтеся! Мабуть, якісь налаштування чіпа треба скоригувати. Машина буде за пів години, домовились?

Катерині не залишилося нічого, як погодитися. Спогади, звісно, добре, але чому вони з’являються в телевізорі? І, цікаво, може, це просто розширення можливостей? А що, було б непогано – ніби кіно дивишся чи відео, яке сам записав.

Поки чекала на машину, вона вирішила перевірити, чи з’являться спогади на екрані знову. Та єдине, що бентежило, це те, що вони з’являлися мимоволі й не ті, які вона викликала голосовою командою.

Телевізор у кухні досі працював. Катя обережно наблизилася до нього, вдивляючись в екран. І раптом знову побачила чоловіка. Та цього разу все було інакше – посередині екрану з’явився надпис: “Готуйте 1000$, а то ваші найпікантніші спогади потраплять у мережу!”

Катерина відскочила від телевізора. Схопила телефон, аби подзвонити у поліцію, але відео, яке раптом з’явилося на екрані смартфону, змусило її завмерти – це був найромантичніший вечір за все їхнє подружнє життя! Міша тоді подарував їй дуже гарний червоний комплект спідньої білизни, в якому саме, вона й зараз була у цьому відео!

Поки машина мчала її до офісу, Катя прокручувала у голові все, що з нею сталося. Це просто нахабство! Вони ж обіцяли, що не матимуть доступу до її спогадів, а тут таке! Теж мені – супер-пупер захищений сервер! Обурення захопило її. І, чим більше вона про це думала, тим більше злилася! Вона готова була заплатити вже, аби спогади не потрапили до усіх, хто забажає. Але не було чим. Тоді хай виймають той клятий чіп з її голови! Краще без нього, аніж отак.

Коли вона зайшла до холу агентства, то була просто шокована тією кількістю людей, які стояли біля рецепції та просто посеред приміщення. Одні з них гучно лаялися, інші – плакали, хтось говорив телефоном, а дехто навіть погрожував, трясучи кулаками у повітрі. Атмосфера була геть іншою, ніж тоді, коли вона була тут востаннє. Відчувалося, що люди злі й обурені так само, як і вона.

Катя підійшла до рецепції.

– Я дзвонила техніку, мені призначили зустріч.

Не встигла вона й договорити, як чоловік середнього зросту у великих круглих окулярах повернувся до неї й закричав:

– Куди ви, жіночко? Не бачите: тут усі дзвонили техніку, і нам теж призначено!

Вона відійшла, розмірковуючи над тим, що робити – шукати крайнього чи повернутися додому.

Та раптом вловила на собі погляд. Потім ще один, і ще. Усі, кому дзвонив телефон, спочатку дивилися туди, а потім на неї. Вона відчула вібрацію, лише потім почула дзвінок. Витягнула телефон із сумочки й знову побачила вимогу приготувати гроші. Тепер було точно зрозуміло, що це не просто помилка налаштувань чіпа.

Натовп у холі підняв крик після того, як десятки людей отримали телефонні дзвінки, побачили чужі спогади та вимоги щодо грошей. Обурення зростало, як лавина, загрожуючи от-от рознести вщент всю будівлю. Люди скандували “Чіпи геть!”, “Злодії!” та щось такого ж плану. Мабуть, хтось з адміністрації викликав поліцію, аби запобігти насильству, яким погрожували робітникам фірми. Вони стали, відділивши кордон, куди не пускали клієнтів, аби робітники могли спокійно розібратися із ситуацією, яка склалася.

Усіх викликали по черзі. Першим був той, хто погодився у перший день. Катя була останньою. Вона важко опустилася просто на підлогу, спершись спиною на стіну – чекати доведеться довго. Мабуть, вони викликали усіх наявних техніків, аби черга швидше зменшилася, та люди, які виходили, були не сказати, що надто задоволені.

Ті, хто були більш рішучими, зупиняли їх, розпитували, як розв’язали проблему. Декому пропонували гроші, комусь – почекати, іншим – сказали, що працюють над відладкою.

Коли дійшла черга до Катерини, вона дрімала, лежачи на підлозі. Їй було байдуже, що вже глупа ніч, що робочий день скінчився, а люди – розійшлися. Вона хотіла позбутися, нарешті, тих дурнуватих роликів, які отримувала цілий день, що були нарізані з її спогадів і склеєні в перемішку з мультиками. Вийшло жахливо. Це якесь псевдо кіно.

– Катерино Михайлівно? Проходьте, будь ласка!

Її запросили до кабінету. Навпроти сидів чоловік у сорочці в клітинку. Весь час він вдивлявся в екран ноутбука, що стояв перед ним. Побачивши Катю, він підвівся, показав на стілець і втомлено потер очі. Вислухавши її скарги, які збігалися з обуренням усіх, хто побував тут до цього, він на хвилину замислився.

– Видалити чіп ми не можемо, бо він підключений до вашої нейромережі. А знаєте, що? Я пропоную вам відформатувати чіп.

– Відфор.. що? – перепитала Катя.

– Ну, тобто видалити з нього всі дані, – пояснив чоловік. – Більше ніхто не зможе мати до них доступу. Звісно, тут є нюанси.

– Які ще нюанси?

– По-перше, ви більше не матимете таких яскравих спогадів, аж поки не прийдете до нас на повторну процедуру. Ну а по-друге… Це може призвести до втрати якоїсь ділянки пам’яті.

– Тобто я не тільки не матиму спогадів, але й взагалі забуду, як говорити чи як мене звуть?

– Це невідомо. Ніхто цього ще не досліджував. Тому спрогнозувати важко.

– Але як це допоможе впіймати того, хто викрав мої спогади?

– Ну, цим займається кіберполіція. У них вже є кілька зачіпок, думаю, скоро вони знайдуть злодія. Але за статистикою, відновити втрачені знання та навички набагато простіше, ніж вчити їх вперше. А для того, аби зробити це ще швидше, можемо створити резервну копію усіх ваших спогадів, а після того, як злодія знайдуть, ми їх відновимо. Звісно, копію робитимемо на змінний носій, аби не було витоку, і віддамо вам. Повернетеся, коли будете готові. Ну що, згодні?

З одного боку, Каті було важко відмовитися від спогадів взагалі. Але ж буде резервна копія, і можна буде знову згадати все! Вона відчувала, що втомилася. Надзвичайно втомилася від усього цього.

– Згодна.

Вранці Катя відкрила очі й не могла зрозуміти, де знаходиться. Вона піднялася з ліжка, пішла до ванної й завмерла – на неї дивилося геть незнайоме обличчя! Помацала його, роздивилася волосся, але не могла збагнути, як так вийшло, що вона не може пригадати, яке волосся у неї було раніше? У шафі було небагато одягу, але за розміром підійшов. Що за жарти? Квартира теж геть була незнайомою, але ремонт доволі пристойний.

Кухні обладнана всією необхідною технікою, навіть телевізор є. Катя увімкнула його звичним рухом і сама тому здивувалася. Шкода тільки, що холодильник майже порожній. Та сніданок зробити є з чого. Вона стала розбивати яйця в миску, та раптом щось до болю знайоме змусило її подивитися на екран.

– Катрусю! Катрусю! Ходімо, ми запізнюємося!

Якийсь наче знайомий чоловік кликав когось так само, як і її. Мабуть, серіал якийсь іде. Може, вона колись його бачила, тому й видався знайомим.

Омлет вдався смачним, як ніколи. Катя пам’ятала, що має бігти на роботу. Глянула на годинник – вже майже запізнюється. Де ж сумочка? У передпокої на тумбочці стояла сумочка. Перевірила чи все на місці – ключі, гаманець, щітка для волосся, паперові серветки. “А це що?”

Вона дістала із сумки темний прямокутник. Покрутила в руках, не пригадуючи, ані звідки він взявся, ані навіщо потрібен. “Потім розберуся!” – вирішила, відкриваючи верхній ящик тумбочки й ховаючи його туди. Зачинила двері й вийшла під яскраве сонце. “Яка ж чудова погода сьогодні!”