Під тінню

Склепіння моєї спальні тонули в оксамитовій темряві, коли я розплющив очі. Холодне срібло повного місяця просочувалося крізь важкі портьєри, викреслюючи на підлозі довгі, схожі на кістляві пальці, тіні. Серце калатало у грудях, мов загнаний птах у залізній клітці. Це був лише сон. Жахлива мара про те, як мене живцем замуровують у родинному склепі під звуки власного божевільного сміху. Я провів рукою по чолу — воно було вологим і крижаним. Слава Богу, я вдома. Слава Богу, повітря тут солодке й вільне, а не отруєне смородом тліну. Я спробував підвестися, щоб запалити свічку, але тіло здавалося налитим свинцем. Кімната раптом почала змінюватися. Стіни, обтягнуті шовком, почали повільно стискатися. Камін, де ще хвилину тому жевріли вуглинки, перетворився на роззявлену пащу темряви...