«Відьмина неділя, або Про те, як Ганна обличчям збанкрутувала». (серія Миколини вечори)

Ніч над селом стояла така тиха, що чути було, як за три версти вищить засув на коморі в багатого пасічника. Тільки стара Ганна, про яку пошепки казали, ніби вона знається з самим нечистим, не спала. Вона сиділа перед мідним дзеркалом, що дісталося їй ще від прабаби-відьми. Ганна була не просто вродлива — її краса була гострою, як лезо розпеченої коси. Кожен, хто зиркнув би на її біле личко та вугільні брови, віддав би душу, аби тільки вона всміхнулася. Але Ганна знала ціну цій вроді: щомісяця, коли місяць скидав свою стару шкіру, вона мала змащувати обличчя особливим смальцем, витопленим із цвіту папороті та зради коханців. «Ще крапельку, — шепотіла вона, розтираючи зілля по високих вилицях, — і завтра сам голова громади приповзе на колінах». Раптом у шибку стукнуло...