«Відьмина неділя, або Про те, як Ганна обличчям збанкрутувала».
Ніч над селом стояла така тиха, що чути було, як за три версти вищить засув на коморі в багатого пасічника. Тільки стара Ганна, про яку пошепки казали, ніби вона знається з самим нечистим, не спала.
Вона сиділа перед мідним дзеркалом, що дісталося їй ще від прабаби-відьми. Ганна була не просто вродлива — її краса була гострою, як лезо розпеченої коси. Кожен, хто зиркнув би на її біле личко та вугільні брови, віддав би душу, аби тільки вона всміхнулася. Але Ганна знала ціну цій вроді: щомісяця, коли місяць скидав свою стару шкіру, вона мала змащувати обличчя особливим смальцем, витопленим із цвіту папороті та зради коханців.
«Ще крапельку, — шепотіла вона, розтираючи зілля по високих вилицях, — і завтра сам голова громади приповзе на колінах».
Раптом у шибку стукнуло. Ганна здригнулася — на підвіконні сидів чорний кіт з одним оком, що світилося, мов розпечене вугілля.
— Запізнилася ти, Ганно, — просичав кіт людським голосом. — Термін твій вийшов. Ти так пишалася своїм лицем, що забула: воно тобі не належить. Ти взяла його в оренду в безодні.
Ганна розсміялася, випнувши груди.
— Хто забере? Ти, старий обідранцю? Поглянь на мене! Моє обличчя — це моя сила!
Вона знову глянула в дзеркало і… закричала так, що замовкли цвіркуни в радіусі десяти миль.
Її обличчя почало танути. Але не так, як тане віск. Воно ставало прозорим, наче ранковий туман. Спочатку зникли брови, потім розчинилися губи, що ще мить тому пахли вишнею. Очі, ці два чорні омути, витекли світлими сльозами, не залишивши навіть зіниць.
За хвилину перед дзеркалом сиділа постать у святковій вишиванці, але замість голови у неї був гладкий, білий, як вимитий річковий камінь, овал. Ні ніздрів, ні рота, ні зморшки — ідеальна пустка.
Ганна намагалася закричати, але не було чим. Вона мацала руками те місце, де мав бути ніс, але пальці ковзали по гладкій, холодній поверхні.
— Тепер ти справжня, — промуркотів кіт, стрибаючи в хату. — Тепер твоя зовнішність відповідає твоїй душі. Там теж нічого немає.
На ранок селяни знайшли Ганну посеред двору. Вона стояла нерухомо, накинувши на голову хустку. Коли ж цікавий козак підійшов і жартома зірвав тканину, він не побачив ні монстра, ні старої баби.
На плечах у жінки висіло чисте полотно шкіри. Але найстрашніше було не це.
Коли козак зазирнув у ту безлику порожнечу, він раптом побачив там… власне відображення. Кожен, хто дивився на неї, бачив у тому «дзеркалі» замість обличчя відьми свої найгірші гріхи та потаємні страхи.
Ганна не втратила обличчя. Вона стала обличчям кожного, хто на неї дивився. І з того дня в селі більше ніхто не посміхався, бо кожен знав: відьма ходить поруч і носить на собі твою справжню подобу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!