Мрії Вероніки:Повернення

Передмова авторки

Десять років тому Вероніка та Рената пережили бурхливе, таємне літо в Ужгороді — перше кохання та шалену пристрасть. Але через інтриги заздрісної подруги Аліни та раптовий переїзд родини Вероніки до США їхній зв'язок обірвався на самому піку. Рената залишилася з розбитим серцем і клеймом «збоченки», заблокувавши Вероніку всюди, а Вероніка роками жила з почуттям провини. Через 10 років Вероніка повертається до рідного міста...

Літак м'яко торкнувся посадкової смуги, його злегка струснуло, від чого Веронічка й прокинулася. За вікном бізнес-класу проминула сіра стрічка аеродрому, і дівчина припіднялася, випрямляючись у кріслі. Вона заздалегідь пристебнулася, щоб її не турбували, і задрімала після пересадки в Лондоні. Повз пройшла симпатична стюардеса, заучено усміхнулася, окинувши поглядом небагатьох пасажирів бізнес-класу, і рушила далі салоном.

Веронічка роззирнулася, машинально глянула на браслет. Був уже вечір, сонце сідало, але на вулиці все ще було видно.

Боїнг притормозив і став рулювати на своє місце. Ще кілька разів зиркнувши в ілюмінатор, Веронічка відзначила, що погода чудова — ні хмаринки. Якщо зараз узяти таксі й пощастить на митниці, то, можливо, до опівночі вона вже буде вдома.

Вдома.

Це слово підняло в душі купу суперечливих почуттів і спогадів. Стільки років минуло, стільки забутих історій, мрії, які збувалися та зникали в пісках невблаганного часу.

Спустившись трапом, вона поправила сумочку і, висунувши коліщатка похідної валізки, бадьоро покотила її до терміналу. Бетонне покриття під ногами було сухим і трохи припалим пилом.

Молода вродлива працівниця паспортного контролю усміхнулася і практично чистою англійською поцікавилася:

— Куди прямуєте… місс? — її погляд швидко ковзнув по руках Вероніки в пошуках обручки, але нічого не знайшов.

Запитання було суто формальним — дівчина вже пробивала її американський паспорт у комп'ютері.

— Я проїздом, до Ужгорода. Сімейні справи, їду продавати старий будинок батьків, — Веронічка раптом відчула напад відвертості, дивлячись на непристойно красиве обличчя дівчини.

Сьогодні все наче натякало на щось, правда, казна на що. То стюардеса нівроку, то ось ця дівчина — просто вилита красуня. Веронічка відчула навіть легкий натяк на потяг, але, струснувши головою, відігнала це почуття.

— О, місс, ви українка? Ніколи б не подумала, ви так добре розмовляєте англійською, — сліпуче усміхнулася працівниця.

Michaela Nováková, прочитала Вероніка на бейджику.

— Ви теж чудово розмовляєте, Мікаелло, — своєю чергою усміхнулася Вероніка, забираючи паспорт з рук дівчини.

— Дякую, вдалої вам поїздки. Ласкаво просимо до Словаччини, хоч і ненадовго.

Мікаелла провела її теплим поглядом, і Вероніці навіть захотілося озирнутися, але до стійки вже підходили інші пасажири.

Відійшовши вбік, дівчина відшукала вказівники виходу й попрямувала на стоянку біля аеропорту. Підійшовши до найближчого таксі, вона відкрила дверцята й сіла всередину.

— До митниці з Україною, в бік Ужгорода, будь ласка, — коротко кинула Вероніка, дістаючи смартфон, щоб написати батькові, що вона приземлилася.

— Добре, місс, — м'який жіночий голос відгукнувся з переднього сидіння. Підвівши очі, Вероніка помітила в дзеркалі заднього виду, що водій — молода дівчина.

«Це вже точно якийсь знак», — подумала Вероніка. «Три дівчини поспіль за пів години на моєму шляху. До чого б це?»

Машина тихо писнула електромотором і покотилася асфальтом.

— Вам тільки до кордону? Не замовляли міжнародний трансфер? — поцікавилася дівчина-водій, коли вони покинули аеропорт.

— Трансфер? — перепитала Вероніка, подавшись уперед на задньому сидінні й забувши про телефон.

— Так, можна замовити трансфер, і ми доставляємо просто в Закарпаття. Я так уже кілька разів підвозила пасажирів. Це коштує грошей, звісно, але зате зручно — не треба ловити пересадки, переплачувати різним таксистам. Сідаєте й їдете куди вам треба.

Веронічка насупилася. Чому їй ніхто не розповів про таке? В Україні вона не була вже десять років, відтоді як рідня переїхала, а в США вона такими послугами не користувалася, як і в Європі.

— А зараз це якось можна виправити? Гроші не проблема, — поцікавилася Вероніка, пересідаючи трохи ближче до переднього сидіння.

Дівчина задумливо глянула на неї через дзеркало заднього виду.

— Теоретично можна. Я можу подзвонити на фірму і все влаштувати, — дівчина говорила з помітним акцентом.

Веронічка раптом запитала не по темі, англійською:

— Пробачте, ви українка? У вас такий акцент, ніби ви із Закарпаття.

Таксистка здивовано вставилася на неї в дзеркало і перейшла на рідну говірку:

— Оу, айсе так замітно? Мамка ми казала, що треба май файно вчити анґліцьку, — відповіла вона з явним закарпатським типом вимови.

— Та ні, пробачте, я не хотіла вас образити. Я сама з Ужгорода, — Вероніка теж перейшла на рідну мову.

Таксистка здивувалася ще більше, почувши від іноземки, яка щойно розмовляла чистою англійською, знайому говірку.

Справившись із подивом, вона потицяла в смартфон, закріплений на приладовій панелі, і комусь задзвонила. Після короткої розмови словацькою, яку Вероніка спокійно розібрала, стало зрозуміло, що за доплату їй оформлять поїздку віддалено, і вона зможе їхати прямо до свого старого будинку.

Дівчину, як з'ясувалося, звали Яною, і всю дорогу вони досить мило базікали, ділячись дрібними історіями з життя.

Попри втому після перельоту — а Вероніка завжди ненавиділа літати — ця розмова повністю прогнала її сон.

Митницю вони пройшли без жодних проблем. Два бовдури у формі українських прикордонників відверто витріщалися на модно вдягнену Вероніку, буквально пожираючи її поглядами, але, на щастя, утрималися від коментарів. Вероніка вирішила не згадувати, що вона місцева — розсудила, що так контроль мине швидше. Паспорт США подіяв на хлопців як якась магія.

Решту дороги вони котили вечірніми вулицями рідного міста, і Вероніка не відривалася від вікна аж до миті, коли таксі тихо підкотило до великого будинку. Дякуючи Яні за приємну поїздку, вона залишила щедрі чайові й попрощалася.

Відімкнувши ключем високі ворота, Вероніка переступила поріг рідного двору. Пройшовши викладеною плиткою доріжкою, вона підійшла до ґанку. Спрацював ліхтар із датчиком руху, освітивши її. Краєм вуха Вероніка почула, як у сусідньому будинку відчиняється вікно, але навіть не озирнулася.

«Боже, нічого не змінилося. Ця карга, мабуть, досі жива і все так само виглядає зі свого другого поверху в наш двір. Усе як у дитинстві».

Дівчина роздратовано ривком встромила ключ, провернула його й зайшла до будинку, захлопнувши за собою двері.

Усередині було тихо й темно. Клацнувши вимикачем, Вероніка повісила сумочку на гачок у коридорі й роззулася. Ноги вдячно відгукнулися болем і нарешті розслабилися.

Пройшовши на кухню, вона ввімкнула світло й там. У хаті було чисто й прибрано. Очевидно, жінка, якій вони платили за нагляд, сумлінно виконувала свою роботу.

Відчинивши холодильник, Вероніка якийсь час дивилася на порожні полиці, де самотньо стояв пакет вишневого соку «Сандора». Простягнувши руку, вона торкнулася холодного пластику й дістала упаковку. Піднісши її до очей, дівчина машинально перевірила термін придатності. Сік був свіжий. Мабуть, економка залишила його для себе.

Трохи подумавши, Вероніка зачинила дверцята й відкупорила пакет. У ніс ударив такий знайомий, майже забутий запах її улюбленого соку. Озирнувшись, дівчина потягнулася до шафки над плитою, збираючись дістати склянку.

Рука здригнулася, і вона мало не впустила пакет на підлогу, але вчасно стиснула його міцніше. Через це сік бризнув назовні тонким струменем, ледь не заляпавши їй штани. Вероніка вилаялася і, помітивши біля мийки рулон паперових рушників, потягнулася витерти темно-червону пляму на ламінаті.

І в цей момент спогад ударив у голову з такою силою, що в неї буквально підкосилися ноги.

Вишневий сік. Рушники.

Цього разу вона розлила сік куди вдаліше, ніж тоді…

У пам'яті миттєво виринула та сама сцена в туалеті кафе, коли Рената…

Вероніка повільно поставила упаковку на стіл і важко опустилася на стілець. Серце закалатало від хвиль емоцій. Унизу живота стало гаряче. Перед очима, наче наяву, постала та сама картина: Рената допомагає їй промокати заляпану соком блузку, а вона сама безсоромно витріщається на глибоке декольте своєї подруги, до якої відчувала майже хворобливий потяг і про яку потім знову й знову фантазувала ночами.

Впоравшись із хвилюванням, Вероніка нарешті налила собі повну склянку соку й залпом випила. Стало трохи легше.

«Де вона зараз? Що з нею?..» — думки понеслися стрімголов.

Усе так яскраво спалахнуло тоді й так само різко обірвалося, коли їй довелося переїхати з батьками до США. Рената нічого тоді не сказала, але її очі видали все, що вона відчувала. Вероніка кілька місяців ридала ночами в подушку, перш ніж змогла бодай трохи заспокоїтися. Рената образилася, заблокувала її в соцмережах, і відтоді вони більше не спілкувалися. Почуття провини довго лежало важким тягарем на серці у Вероніки, але вона нічого не могла змінити.

Вона багато разів намагалася знову налагодити контакт, але марно. За пару років Вероніка облишила ці спроби й майже змусила себе забути. Були випадкові зв'язки, короткі романи, але нормальних стосунків у неї так і не склалося.

Вероніка важко плюхнулася на застелене ліжко у своїй кімнаті й поринула в сон майже одразу, щойно її щока торкнулася подушки.