ІНША

Протягом багатьох місяців мою душу точив незбагненний жах — не той страх, що приходить із гуркотом грому, а той, що просочується крізь шпарини буття, наче отруйний туман над болотами Екзетера. Я, Артур Гленвіль, людина суворих звичок і непохитної волі, став помічати у своєму відображенні щось... чуже. Все почалося з ліній мого обличчя. Ті риси, що раніше здавалися викарбуваними з холодного граніту, почали танути, набуваючи м’якості воску, залишеного біля вогню. Мої руки, колись грубі від гортання стародавніх фоліантів, ставали тонкими, білими, наче вирізьбленими з дорогої слонової кістки. «Це іпохондрія, — шепотів я собі в порожніх залах мого маєтку. — Це лише гра тіней та мого запаленого розуму». Але тіні не могли брехати так зухвало...