ІНША

Протягом багатьох місяців мою душу точив незбагненний жах — не той страх, що приходить із гуркотом грому, а той, що просочується крізь шпарини буття, наче отруйний туман над болотами Екзетера. Я, Артур Гленвіль, людина суворих звичок і непохитної волі, став помічати у своєму відображенні щось... чуже.

Все почалося з ліній мого обличчя. Ті риси, що раніше здавалися викарбуваними з холодного граніту, почали танути, набуваючи м’якості воску, залишеного біля вогню. Мої руки, колись грубі від гортання стародавніх фоліантів, ставали тонкими, білими, наче вирізьбленими з дорогої слонової кістки.

«Це іпохондрія, — шепотів я собі в порожніх залах мого маєтку. — Це лише гра тіней та мого запаленого розуму».

Але тіні не могли брехати так зухвало. Мої плечі вужчали, хода ставала легкою, а голос втрачав свою рокочучу глибину, перетворюючись на мелодійний, але тривожний шепіт вітру в очереті. Я почав уникати денного світла, зачиняючи вікна важкими оксамитовими завісами, щоб не бачити, як моє чоловіче єство витікає з мене, наче пісок крізь пальці.

З кожним днем у дзеркалі я бачив не себе, а її. Вона виглядала з-за скляної поверхні з блідим обличчям, на якому палали очі кольору зів’ялих фіалок. Це була жінка дивовижної, майже потойбічної краси, і в її погляді я читав не жаль, а владну неминучість.

Цієї ночі трансформація досягла свого апогею. Я відчував, як мої старі кістки перетворюються на тендітну основу для нового тіла. Біль був солодким і нестерпним водночас. Я підійшов до великого венеціанського дзеркала в позолоченій рамі — останнього свідка мого падіння.

Мої тремтячі пальці торкнулися скла. Там, у глибині амальгами, стояла вона — велична, прекрасна і абсолютно реальна. На ній була сукня з чорного мережива, а на шиї блищав фамільний сапфір Гленвілів. Я більше не відчував чоловічого тіла; я став нею.

— Нарешті, — прошепотіли мої нові вуста, і звук цей був солодшим за арфу.

Я простягнув руку, щоб торкнутися свого нового обличчя, але мої пальці не зустріли холодного скла. Вони пройшли крізь нього.

Крижаний холод охопив моє серце. Я озирнувся і закричав від німого відчаю. Там, у моїй кімнаті, по той бік дзеркальної поверхні, стояв він. Артур Гленвіль — справжній, живий, із грубими рисами обличчя та важким поглядом.

Він дивився на мене — на жінку в дзеркалі — з огидою та страхом. Він підняв важкий залізний свічник і з люттю замахнувся.

— Згинь, маро! — вигукнув він моїм старим, забутим голосом.

Удар. Скло розлетілося на тисячу дрібних уламків.

Я не померла. Я лише відчула, як мій світ розпадається на мільйон гострих скалок. Тепер я бачила його — того, хто колись був мною — з кожного маленького шматочка скла, що лежав на підлозі. А він, вільний від своєї «жіночої природи», навіть не підозрював, що справжній Артур Гленвіль щойно був назавжди розбитий на друзки, залишившись лише вічним відображенням у порожнечі.