Карнавал Скляних Масок

Осінь того року була передчасною і гнилою, наче старий саван. Містечко N. потопало в туманах, коли на його околиці, нечутно, як нічний кошмар, розгорнувся «Цирк Дивовиж». Його шатра, пошиті з вицвілого оксамиту кольору запеченої крові, тріпотіли на вітрі, видаючи звуки, подібні до передсмертних хрипів. Директор цирку, мосьє Малакі — чоловік із обличчям гострим, як лезо бритви, і очима, що світилися жовчним фосфоричним блиском — тримав свою трупу в залізних кайданах страху та вдячності. Бо ким вони були без нього? «Ви — відкинуті Богом, — шепотів він їм щоночі, обходячи клітки та затінені фургони. — Ви — помилки природи, на які світ не погляне без огиди. Тільки тут, під моїм захистом, ваша потворність перетворюється на дар». І вони вірили...