Карнавал Скляних Масок

Осінь того року була передчасною і гнилою, наче старий саван. Містечко N. потопало в туманах, коли на його околиці, нечутно, як нічний кошмар, розгорнувся «Цирк Дивовиж». Його шатра, пошиті з вицвілого оксамиту кольору запеченої крові, тріпотіли на вітрі, видаючи звуки, подібні до передсмертних хрипів.

Директор цирку, мосьє Малакі — чоловік із обличчям гострим, як лезо бритви, і очима, що світилися жовчним фосфоричним блиском — тримав свою трупу в залізних кайданах страху та вдячності. Бо ким вони були без нього?

«Ви — відкинуті Богом, — шепотів він їм щоночі, обходячи клітки та затінені фургони. — Ви — помилки природи, на які світ не погляне без огиди. Тільки тут, під моїм захистом, ваша потворність перетворюється на дар».

І вони вірили. Німа дівчина Елоїза, чиє обличчя, як вона знала з дзеркал Малакі, було понівечене жахливими шрамами, виходила на арену. Коли Директор робив паси своїми довгими пальцями, вона відкривала вуста — і з них лився ангельський спів, що змушував натовп ридати. Хлопець без ніг, Джуліан, який вважав себе обрубком плоті, під магічним поглядом господаря злітав у повітря, виконуючи найскладніші у світі балетні па. Сіамські близнюки, що бачили себе зрослими спинами монстрами, демонстрували фокуси такої спритності, яка була неможливою для звичайних смертних.

Глядачі бачили божественну красу. Артисти ж бачили лише свою ганьбу, сховану під тонким шаром ілюзії, яку дарував їм господар.

Але в кожному замку, навіть збудованому з марення, є слабке місце.

Одного вечора, коли місяць сховався за хмарами, схожими на розірвані легені, Елоїза знайшла у фургоні Малакі старий розбитий флакон від парфумів. Його скло не було оброблене магією Директора. Вона піднесла його до очей і поглянула на своє відображення у крихітному уламку.

З дзеркала на неї дивилася дівчина сліпучої, майже неземної краси. Жодного шрама. Жодної вади.

Тремтячи від жаху, що межував із божевіллям, вона кинулася до Джуліана. Вона змусила його подивитися у чисте скло дощової калюжі, вільної від навіювань господаря. Він побачив стрункі, сильні ноги атлета. Близнюки, зазирнувши у звичайне дзеркальце, вкрадене у міської дівчини, побачили двох прекрасних юнаків, не пов’язаних нічим, окрім братньої любові.

Правда була жахливішою за будь-яку брехню. Вони не були виродками, яких Малакі «зцілював» своєю магією. Вони були досконалими створіннями, яких він викрав і загіпнозував, наклавши на їхній розум пелену огиди. Він змусив їх повірити у власну потворність, щоб вони ніколи не наважилися піти, щоб вони вважали його своїм єдиним рятівником.

Тієї ночі в цирку не було вистави. Був лише суд.

Коли Малакі увійшов до центрального шатра, він зустрів не покірних рабів, а своїх жертв, чиї очі нарешті прояснилися. Гіпноз розсипався, як сухе листя.

— Ви дали нам красу на арені, — прохрипіла Елоїза, і це були її перші слова, бо навіть її німота була лише навіюванням. — Але ви вкрали наше життя.

— Я дав вам славу! — вискнув Директор, задкуючи до темного кута. — Світ жорстокий до звичайних! Він любить лише богів або монстрів!

Він не встиг закінчити. Вони не вбили його — це було б надто милосердно для послідовників По. Вони використали його власні магічні дзеркала та зілля, щоб замкнути його в ілюзії, від якої немає пробудження.

Кажуть, що десь у занедбаних лісах досі стоїть гниле шатро. Всередині нього навколо арени ходить старий, який бачить себе найпрекраснішим принцом світу. Але якщо ви випадково зазирнете туди, ви побачите лише самотню, згорблену істоту, що розмовляє з тінями, тоді як його колишні «уроди» давно розчинилися в сутінках, несучи свою справжню красу у світ, який так і не дізнався про їхню таємницю.

Над шатром же кружляє лише ворон, вигукуючи своє вічне: «Nevermore».