Угода

*24 жовтня 2051 року*

«— Дрейку, ти добре подумав? — знову завів свою шарманку Абігор. — Я ж розкрив тобі абсолютно всі умови».

Ми їхали з містечка Корнуолл, де працювали разом із Дженні, до Монреаля. Я взяв собі вихідний — усе одно наша робота з розмінування добігала кінця, тому нам давали можливість частіше відпочивати. Дженні я сказав, що хочу зустрітися побратимом із Бразилії, який опинився в Монреалі проїздом. Мовляв, згадаємо минуле, пом'янемо полеглих товаришів... коротше, нап'ємося як свині. Почувши це, вона сама відмовилася їхати зі мною, бо про війну навіть чути не хотіла. Це значно спростило завдання: мені зовсім не хотілося їй брехати, але іншого виходу просто не було.

«— Я добре подумав, Абі», — демон дозволив мені називати його так лише пару років тому, вирішивши, що для англійської мови, якою я спілкуюся, це буде простіше вимовити. Хоча я переконаний, що це був суто дружній жест. За цей час ми знайшли спільну мову, хоч це виявилося й нелегко. Зрештою, яка вже тепер різниця.

«— Тобі доведеться служити Дияволу ще п'ять століть і... ти більше ніколи її не побачиш. Ти взагалі це усвідомлюєш?» — демон і не думав здаватися.

«— Я хочу залізобетонних гарантій і для неї, і для всіх інших... ти чудово розумієш, про кого я».

«— Дона й бабусю ти зможеш витягти, але на твоїх батьків та Дженні все одно чекатиме Суд. Там є хороші шанси!» — Абі не вгамовувався.

«— Як я вже сказав — мені потрібні абсолютні гарантії», — демон замовк. Схоже, він дійсно мене жалів і не бажав для мене такої жахливої долі, але я вже все для себе вирішив.

Ми під'їхали до готелю «Мон-а-тель». Я заздалегідь забронював розкішний рубіновий номер. Абі пояснив, що Диявол обожнює укладати великі Угоди в шикарній обворотці, до того ж це дасть мені змогу поторгуватися за деякі пункти. Тож мені довелося розщедритися, щоб задобрити його — для мене це мало вирішальне значення.

Абі сказав, що ми маємо зустріти Диявола біля входу. Стояв прекрасний сонячний день, тому мені було навіть приємно побути трохи довше на свіжому повітрі. За пів години до готелю підкотила `67 Chevrolet Impala Sport Sedan. Треба ж, хтось досі їздить на такому старовинному кориті. З машини вийшов високий молодий чоловік років тридцяти, з витонченими, навіть трохи смазливими рисами обличчя. Він був одягнений у розкішний класичний білий костюм і... босоніж. Десь я це вже бачив, але менше з тим.

Коли я бачив його востаннє, він поставав невисоким бородатим чоловіком років п'ятдесяти в чорному класичному костюмі. Проте я чітко знав, що це він. Ми потиснули один одному руки, і він вимовив:

— Вітаю, Дрейку, — він виглядав так, наче ледь стримував нетерпіння.

— Вітаю, Дия... — він безцеремонно перебив мене.

— Сьогодні можна без усіх цих офіційних формальностей на кшталт "Диявол" чи "Самаель". Можеш називати мене Люцифер.

Я запросив його увійти всередину. Коли ми зайшли до номера, я з подивом побачив, що там уже сиділи архангел Михаїл, а на чолі столу — сама Смерть. Вона не була вбранна як на свято, я б назвав це класичною у всіх сенсах зовнішністю Смерті: просто скелет у чорній мантії, але коси чомусь при ній не було. Вона спокійно сиділа, наче вдивляючись у глуху порожнечу. Люцифер присів поруч із Михаїлом:

— Ну, здрастуй, братику. Давненько ми не бачилися, — посміхнувся Люцифер.

— Ще б цілу вічність не бачитися, — скривився Михаїл.

— Ой, та не дуйся ти так, Мишку. Одною душею більше, одною менше, — Люцифер явно отримував задоволення, піддражнюючи архангела. Натомість Смерть він привітав легким, шанобливим поклоном. Я був вражений: навіть сам Диявол схиляється перед Смертю.

— Смерть, ти вибач за ту Війну. Багато душ тоді застрягли в Чистилищі через наші розбіжності з Раєм. Мабуть, це завдало вам із Жнецями чимало клопоту.

Смерть ледь помітно кивнула головою.

«— Ага. Через ТВОЇ егоїстичні розбіжності з Раєм», — із докором озвався Абі в моїй голові.

«— А що це за Чистилище, Абі?» — не втримав я цікавості.

«— Туди потрапляли душі, які чекали на Суд, хоча й затримувалися там ненадовго, — відповів демон. — Але після підписання Договору в існуванні Чистилища більше не було сенсу. Його просто знищили за непотрібністю».

— Отже, приступимо! — радісно вигукнув Люцифер. — Прошу, Дрейку. П'ять Угод. Абігоре, гадаю, ти в усіх деталях розписав своєму «Носію» всі умови цих Угод? — Люцифер запитально поглянув на мене.

Абі вийшов із мого тіла і матеріалізувався на сусідньому кріслі ліворуч від мене.

— Так. В усіх деталях, — намагався холодно відповісти Абі, але я чудово знав, наскільки йому це огидно. За стільки років я навчився безпомилково зчитувати його емоції.

— Що ж, не буду тебе судити. Зрештою, подібних Угод ще ніхто й ніколи не укладав, — Люцифер аж сяв від щастя.

«— Тобто як це — взагалі ніхто?» — подумки здивувався я. Абі, витримавши паузу, відповів:

«— Взагалі ніхто. Деяким "Носіям" було цікаво дізнатися, чи існують такі лазівки, але ніхто ними не скористався. Усі мої попередні "Носії" до тебе думали виключно про власну шкуру».

Хоча Абі й сидів поруч, ми могли спілкуватися подумки так, щоб ніхто сторонній нас не чув.

— А все ж таки, мені цікаво, Абігоре... Навіщо ти розповів своєму «Носію» про ВСІ умови такої Угоди? — примружився Люцифер.

Абі гордо мовчав.

— Невже ви здружилися? — Люцифер явно смакував мовчання демона. — О так. Дружба людини й демона — як поетично і... як жалюгідно. — Люцифер продовжував, розтягуючи кожне слово. — Проте, якби це було правдою, ти міг би промовчати про таку Угоду. Хоча, можливо, ти здогадувався, що він нею обов'язково скористається, адже він не егоїст і пожертвує собою заради ближніх. Мабуть, ти забув, яку непомірно високу ціну доводиться платити за Милосердя.