Угода

Я довго плакала. Здавалося, минула ціла вічність. Навіть природно, що ні Михаїл, ні тепер уже Закіїл не могли мене заспокоїти. За цю довгу вічність у Раю я встигла познайомитися з Доном, найкращим другом Дрейка, ми часто проводили час разом із його батьками. Я навіть не в змозі описати словами, скільки всього дивовижного я побачила і скільки ще зможу побачити. Закіїл розповідав, що я пізнала лише крихітну часточку всього Раю та тих безмежних можливостей, які він відкриває для душ. Але яка в усьому цьому різниця, якщо зі мною немає мого Дрейка? Він викупив нас усіх, але заплатив найвищу ціну — самого себе, просто продав свою душу.

— Я завжди кохатиму тебе, Дрейку. Я вічно пам'ятатиму твою посмішку, — тихо промовила я, дивлячись у прозору порожнечу. Він усе одно мене не почув би.

Раптом почувся тихий, величний шелест крил. Це був Закіїл:

— Давай трохи прогуляємося, Дженні.

Ми повільно йшли повз праведників, які з трепетом слухали прекрасний, ангельський спів. Усі навколо виглядали абсолютно щасливими, але тільки не я. Закіїл зупинився і, трохи помовчавши, м'яко вимовив:

— Ходімо зі мною, скоро має розпочатися новий Вищий Суд. Це допоможе тобі бодай трохи відволіктися від важких думок.

І ми пішли. Мені було байдуже — це все одно нічого не змінить, я кожної миті думатиму лише про Дрейка. На порозі великої зали Закіїл зупинив мене, а потім скомандував:

— Давай протиснемося крізь цей натовп, — він пішов першим, міцно тримаючи мене за руку.

За мить ми опинилися в найперших рядах. Попереду я побачила знайому величну постать Жнеця та людську Душу, що чекала на свій вердикт. Я втомлено подумала: навіщо ми взагалі сюди прийшли, що нового я можу тут побачити?

Жнець спочатку нерухомо дивився на Бога, але раптом почав повільно повертати голову вбік і подивився прямо на мене — я миттєво відчула цей важкий погляд. Бог ледь помітно кивнув йому, і Жнець почав упевнено крокувати в мій бік. Він зупинився в кроці від мене. І раптом прямо на моїх очах на його голих білих кістках почали проявлятися знайомі очертання людського тіла, а під чорним капюшоном з'явилося... його обличчя. Рідне обличчя мого Дрейка.

Він тепло й лагідно посміхався:

— Пробач мені, Дженні. Інакше у нас просто ніяк не вийшло б.