ПОЗАМЕЖЖЯ

I. Тінь, що впала на Іп

У вологому, просякнутому сіллю повітрі портового міста Іп світ ділився на тих, хто боявся ночі, і тих, хто знав, чому її слід боятися. Я належав до останніх. Моя практика як лікаря в цьому забутому Богом місці звела мене з Бальтазаром — котом, чия шерсть мала колір розрідженої сажі, а очі — відтінок нечестивого бурштину. Він не належав нікому. Він просто з’являвся. Перший випадок стався з капітаном Маршем: Бальтазар сів на його підвіконня за годину до того, як старе серце капітана спинилося серед розкиданих навігаційних карт.

II. Сибілла в котячій подобі

Містяни шепотілися, що кіт відчуває сморід розкладу ще до того, як смерть торкнеться плоті. Бальтазар приходив до жертв нещасних випадків, до молодих матерів, що мали померти в пологах, і до міцних чоловіків, яких чекав удар ножем у темному провулку. Він не мурчав. Він просто сидів, не кліпаючи, дивлячись у простір за плечима приреченого, туди, де згущувалися ефірні тіні, невидимі для людського ока.

III. Холодний дотик неминучості

Одного вечора я препарував дивну глибоководну рибу, виловлену біля Рифу Диявола, коли почув шкрябання. Бальтазар сидів на моєму столі. Його присутність принесла з собою холод, що не мав нічого спільного з температурою повітря. Це був холод порожнечі між зірками. Я оглянув себе — здоровий, повний сил. Але кіт не йшов. Він дивився на моє горло з якоюсь космічною тугою. Тієї ночі стався землетрус, і балка стелі ледь не розтрощила мені череп. Я вижив лише тому, що вчасно відсахнувся від кота.

IV. Герметичне безумство Етвуда

Минуло два роки. Бальтазар став для мене символом неминучості, живим memento mori. Його бачили біля ратуші перед пожежею, на палубі «Есмеральди» перед її зникненням у тумані. Але одного разу, під час лютої січневої хуртовини минулого року, Бальтазар прийшов до будинку найбагатшої людини міста — Сайруса Етвуда. Етвуд був параноїком, він замкнувся в бункері, оточив себе вартою. Але кіт уже сидів усередині, на оксамитовій подушці, хоча всі двері були зачинені на засуви.

V. Гул із прадавніх порожнеч

Я був покликаний констатувати смерть Етвуда, який застрелився від нестерпного жаху, дивлячись у жовті очі кота. Коли я прибув, Бальтазар не пішов. Він почав видавати звук, який не міг належати земній істоті — горловий гул, що резонував із самими основами реальності. Простір навколо кота почав викривлятися. Я зрозумів: він не «передбачав» смерть. Він був маяком. Його погляд пробивав діри в тканині нашого світу, дозволяючи чомусь ззовні знайти шлях до нас.

VI. Вирок срібного дзеркала

Кіт підійшов до мене в порожньому особняку. Я приготувався до кінця, заплющивши очі. Але замість смерті я відчув дивну легкість. Розплющивши очі, я побачив своє відображення у великому дзеркалі Етвуда. Поруч зі мною не було кота.

На підлозі лежало моє власне тіло, бліде й нерухоме, з печаткою жаху на обличчі. А Бальтазар… Бальтазар сидів на моїх напівпрозорих плечах.

Я зрозумів жахливу істину: він не приходив до тих, хто мав померти. Він приходив, щоб забрати тих, хто вже був мертвим, але відмовлявся це усвідомити. Весь цей час, з моменту того землетрусу, я був лише тінню, що блукала серед живих, а кіт просто терпляче чекав, поки я нарешті подивлюся в дзеркало...