Нуль годин, п’ятнадцять хвилин

Старий Елайджа звик бути невидимим, але ніколи не думав, що світ відповість йому взаємністю і зникне сам. Він прокинувся у своєму картонному королівстві під мостом на Східній 42-й. Його старий «Таймекс» показував 4:15 ранку. Сонце мало б уже розрізати небо брудним лезом світанку, але Нью-Йорк тонув у в’язкій, абсолютній чорноті. Навколо панувала тиша, така густа, що Елайджа чув, як кров штовхається в його власних жилах — звук, схожий на далеку роботу водяної помпи. Він виповз назовні. Повітря було нерухомим. Жодного гуркоту сміттєвозів, жодного віддаленого виття сирен, жодного запаху вихлопних газів. Тільки холод і порожнеча. — Гей? — покликав він. Голос здався йому чужим, наче він належав комусь, хто помер тиждень тому...