L’Instant Fatidique

Наш зимовий вечір плине, ми у ресторації...    

Я дивлюсь — і в серці гине будь-яка дистанція.    

Хто ти? Янгол чи примара? Світ навколо плавиться.    

Я закохуюсь без тями! (Боже, як же нравиться)    

Зникли мовні всі бар'єри, що стояли стінами,    

Ми говоримо очима, жестами, клітинами.    

Я в екстазі, я в тумані, бачу твою посмішку —    

Ох, їй богу, одружуся, шо зі мною робиться?    

З переляку навалив я брудні історії!    

Про куріння будячків, армію, і школу, і

Як колись ганьбився глупо, як тікав від сорому...    

Ти ж сидиш, киваєш ніжно, слухаєш по-доброму.    

Сонце! Чудо! Це кохання! Все навколо світиться!    

Трошки тільки пережрав, треба освіжитися    

Відлучаюся в сортир я, мов на трон у ратуші...    

А всередині — картина... І згадати страшно вже     

Унітаз старий і брудний. Страшно доторкнутися.    

Там бацили, мабуть, ходять, хочуть посміхнутися.    

Бидлуватий мій світогляд — штука досить дика   

І злетів на обідок, гордою шулікою

Балансую, мов циркач на тонкій дротині,    

Під контролем все, бо я... Я такий щасливий     

Але раптом... Що за фокус?! Що за інсталяція?!    

Цей проклятий унітаз — падла, без фіксації!    

Не прикручений він був! Підо мной хитається     

І земля летить кудись, і життя кінчається    

Ще Секунда... Тріск... І я вже лечу в безодню     

Унітаз розбився вщент!     

 Стрілися сьогодні...

Споглядаю на уламки, серце гулко б'ється...    

А моє кохання поруч

Лагідно сміється.