ВІРО́

— Ти знаєш, навіщо він нас покликав?

— Уявлення не маю. Але навряд це буде щось банальне.

Я насилу вичавив з себе посмішку і сьорбнув розчинної кави зі стіку — чи то «Nescafe», чи «MacCoffee». На мій смак та була достобіса солодка, але в халупі Дарія іншої однаково не знайдеш. Христина ж не мала зі своїм напоєм жодних проблем, і за ті недовгі п’ять хвилин, що ми незручно просиділи у вітальні — трохи розгублені і спантеличені, терпляче чекаючи на хазяїна квартири, — майже прикінчила чашку.

Пауза затягувалась. Я якимсь дивом примудрився поставити своє горнятко на захаращений усіляким дріб’язком журнальний столик (тут тобі були і серветки, і коробка з-під піци, якісь мікросхеми, декілька дротових і бездротових навушників, сірники, цигарки «Залужний», п’ять порожніх баночок від енергетиків, жмакані чеки з магазину та обгортки від цукерок, ключі і навіть одна брудно-зелена шкарпетка), а потім знову ковзнув оцінюючим поглядом по вітальні. Великі сміттєві пакети зі старим одягом і взуттям межували з коробками від «Нової пошти» найрізноманітніших розмірів — більшість з них були порожні і зберігалися «про всяк випадок», який навряд чи колись настане. Посеред усього цього добра можна було знайти старі розібрані телевізори, ді-ві-ді, відео центри, маленькі ручні диктофони і древні магнітофони, які моє покоління могло побачити хіба що у старих фільмах або на барахолках. Великі та дрібні деталі хаотично стелилися по підлозі наче міни; якісь прикрашали підвіконня замість квітів, решта знайшла своє місце під, на, або між коробками. Доволі довго я вважав, що мій друг просто занадто ексцентричний для такої нудної і буденної речі, як прибирання, допоки не дізнався, що все набагато серйозніше. В народі ту дурну хворобу кликали «синдромом Плюшкіна».

— Щось він довго, — Христина допила каву і, тицьнувши пальцем у смартфон, що лежав у неї на колінах, поглянула на циферблат. — В мене лекція через годину.

Власне кажучи, я теж мав скоро йти на роботу. Проте ми з Дарієм не бачились декілька місяців і, якщо вже випала нагода, я хотів упевнитися, що з ним точно все добре. Його несподіваний вранішній дзвінок не на жарт мене і налякав, і заінтригував водночас. То була десь четверта ранку. Мені снився знайомий важкий сон, де щось голосно торохтіло і вибухало; навколо мене стискалися обшарпані брудні стіни, миготіло тьмяне жовтувате світло, у легенях бракувало повітря, а в грудях жевріло млосне відчуття страху від неясної небезпеки. І коли смартфон несамовито заволав мелодією вхідного виклику майже над самим вухом, я здригнувся і підскочив на ліжку, дезорієнтований і ошелешений, чекаючи невідомо якої біди на свою голову. Кілька секунд я тільки кліпав і вдивлявся в темряву, аж поки не зрозумів, що то був лише сон-спогад, який ще періодично навідував мене тоді, коли я найменше на нього чекав.

Мигцем поглянувши на ім’я, що висвітилось на екрані, я видихнув і підняв слухавку. Якщо цього не зробити одразу, то Дарій буде надзвонювати або доти, поки в нього в телефоні не сяде батарея, або ж допоки не здадуть нерви у людини на іншому кінці дроту. Однак в ту мить я був навіть радий, що він витягнув мене з давнього кошмару, тож почав напрочуд поблажливо:

— Навіть не знаю, чи варто мені взагалі нагадувати тобі хоч інколи дивитись на годинник перед тим, як дзвонити комусь.

У динамік я чув його важке збуджене дихання.

— Ти мусиш приїхати до мене негайно!

Я спантеличено кліпнув і поглянув на вікно — на дворі ще панувала темна ніч. В очі наче хтось піску насипав і я знесилено потер їх.

— Що сталося?

— Я не можу сказати телефоном. Приїжджай!

Я глибоко видихнув.

— Дарію, ще навіть транспорт не їздить.

— Це дуже терміново!

Я знову вдихнув і видихнув. В мене не було жодного бажання їхати у набитій ранковій маршрутці на інший кінець міста, не маючи жодного уявлення про причини дзвінка. Проте, поки я розмірковував над тим, як би більш-менш тактовно йому відмовити, мене почали гризти сумніви. Може, він покалічився? Чи в нього сталося нашестя комах? Або ж йому відключили світло? Воду? Може він взагалі не має що їсти? Кожен з цих варіантів міг би довести мого приятеля до схожої істерики.

— Гаразд. Буду за дві години, — відказав я і, витримавши довгу запитальну паузу, додав: — Нормально?

Він щось невдоволено буркнув, і кинув слухавку.

І ось, дві години потому, ми з Христиною сидимо на самому краєчку старої канапи, бо левова її частина зайнята усілякою розібраною технікою, і п’ємо нудотно солодку розчинну каву. В якусь мить я крадькома глянув на дівчину. Христя десь років на п’ять була молодша за нас з Дарієм. Вона мешкала у квартирі навпроти, вчилася на юридичному факультеті і підробляла у сімейному роздрібному магазині через дорогу. Я знав тільки те, що час від часу Дарій платив їй, щоб вона купувала йому харчі, бо сам він без нагальної потреби не надто полюбляв виходити на вулицю.

— Він тобі взагалі нічого не казав? — ще раз запитав я, на що Христина тільки похитала головою.

— Та ні. Тільки що це дуже важливо і не може чекати. Напевно перебудив своїм стуканням весь під’їзд, перш ніж я йому відчинила.

Я фиркнув, впізнавши вибрики свого друга. Це не може чекати, але ми сидимо тут вже майже двадцять хвилин, поки він стирчить у сусідній кімнаті і займається бозна чим. Я завжди намагався ставитися до нього з розумінням, але сьогодні через недосип і довгу дорогу, не мав у запасі стільки терпіння, скільки зазвичай мені треба було, аби витримати Дарійове дивацтво. Я вже збирався було підвестися і піти його трохи поквапити, як раптом ми з Христиною почули клацання дверей, а через мить перед нами нарешті з’явився хазяїн квартири. Сказати, що Дарій виглядав жахливо — це нічого не сказати. За ті декілька місяців, що я його не бачив, він, здається, схуднув ще на кілька розмірів: сіреньке худі висіло на ньому мішком, так само як і домашні штани схожого відтінку. Через подерті чорні капці сором’язливо виглядали бліді пальці ніг. Темне нечесане волосся стирчало дибки в усі боки та діставало майже до плечей — в мене взагалі складалося враження, наче у нього на голові побилися ворони. На гострому хворобливому обличчі, рясно вкритому дрібними шрамами, яскравим штрихом виділялися темні кола під очима. Проте найбільше мене вразило не те, що Дарій скидався на живого мерця як у фільмах, а гарячковий блиск у його маленьких невиразних очах та нестримна широка усмішка. Така, наче він був п’яним, чи під кайфом, або просто остаточно зійшов з ґлузду. Чи все водночас.

— Друзі! — вигукнув він, театрально розкинувши руки в боки, неначе збирався обійняти нас з Христею. Тільки в той момент я побачив, що він тримав у правій руці якийсь невеликий прямокутний предмет. — Сьогодні ви станете свідками події, яка змінить не тільки нашу країну, а й увесь світ!

Він загадково захихотів і, перш ніж ми з Христиною встигли якось відреагувати на цю голослівну заяву, підійшов до нас у притул і продемонстрував предмет, що тримав у руці. Спочатку я подумав, що то був смартфон чи повербанк: розміри, зовнішній вигляд, така сама блискуча дзеркальна поверхня. Але Дарій тримав його так, наче навіть боявся на нього дихнути, то ж я подумав, що це таки щось інше.

— Познайомтеся з ВІРО́, друзі.

Ми з Христиною не змовляючись перезирнулися. Не знаю, про що подумала вона, а я в той момент відчув себе трохи ошуканим. І через це — щоб воно не було — мене розбудили вдосвіта, не давши навіть нормально поснідати, і змусили приїхати на інший кінець міста?..

— Дарію… — почав було я, але друг шикнув на мене, і з якимсь невимовним благоговінням торкнувся пальцем темного екрану. Щось всередині блимнуло, пристрій ожив, а в наступну мить на чорному дисплеї повільно з’явилися білі умовні позначки ока, вуха і рота людини.

— ВІРО́, — звернувся Дарій до предмета, який я ще досі не знав, як характеризувати. — Привітайся з Романом та Христиною.

— Вітаю, Романе, — раптом почувся невиразний механічний голос, без будь-яких натяків на людські інтонації. — Вітаю, Христино.

— Ого, круто! Ну привіт, — здивовано відказала Христя і подалася вперед, з цікавістю розглядаючи пристрій, поки я вагався. — Дарію, а що воно таке?

— Високоінтелектуальний Розпізнавач Обману. Детектор брехні нового покоління з власним інтелектом. Йому не треба зчитувати ваш пульс чи сканувати обличчя. Достатньо лише голосу. Правда ж він гарний?..

Я відчув, як в ту мить в мене в грудях щось голосно тьохнуло. Мені в голові не вкладалося те, що я щойно почув. Він це серйозно?.. Я ковзнув поглядом з Дарія на штукенцію, яку він тримав у руках. Світові добре були відомі додатки, які розпізнавали обличчя людей, музику, картини, фільми, навіть зброю, та і штучним розумом у наш час вже нікого не здивуєш, але це…

Я знову поглянув на свого старого друга. Той раптово теж підвів очі і подивився на мене. Патлатий, хворобливо блідий, з виступаючими вилицями і кривою нервовою посмішкою — він був схожий на божевільного більше, аніж будь-коли.

— Це такий жарт? — з легким скепсисом поцікавився я, не втримавшись від посмішки. Дарій враз спохмурнів і наїжачився.

— Звісно ж ні! Він назавжди змінить світ!

Я все ще з сумнівом дивився на нього і не знав, що й думати.

— Просто здуріти, еге ж? — Христя ж, на відміну від мене, з великою цікавістю роздивлялась предмет у руці Дарія. Вона так захопилася, що, здавалося, геть забула про те, що мала йти на навчання. — Як він працює?

Дарій показово відвернувся від мене, приділивши всю свою увагу Христині. Він з ентузіазмом розповідав їй щось про тембри, звукові вібрації та коливання частот, необхідну відстань до суб’єкта, а потім дав пояснення щодо позначок на пристрої та методах його живлення. Весь той час я тільки й робив, що мовчав, уважно вивчаючи старого друга. Ми з Дарієм народилися у темні для країни часи, коли люди брехали як дихали. Ні від кого не можна було домогтися правди чи справедливості. Україну, як той паперовий кораблик на невпинній бурхливій річечці, кидало з однієї кризи в іншу: Майдан, ОРДЛО і анексія Криму, а потім коронавірус, від якого люди навіть оговтатись не встигли, як у їхні двері постукала війна. Я був ще малий і багато подій пам’ятаю лише уривками, але й того, що пам’ятаю достатньо, аби двадцять років потому прокидатися від кошмарів посеред ночі. Багато хто з моїх однолітків скаржився на те саме. Деяким ще досі періодично ввижались сирени повітряної тривоги. Ми — діти війни — важко пристосовувались до нової мирної реальності. Хтось, як я, відбувся лише кошмарами і легкою тривожністю, а решта — як Дарій — заробили цілий букет психологічних проблем. Я знав, що в дитинстві він майже цілий місяць провів у крихітному підвалі, рятуючись від повітряних атак разом з купкою односельчан, а коли таки виліз на свіже повітря, то майже відразу пережив масивний артобстріл, під час якого втратив обох батьків. Ті події сильно відбилися на його особистості. Коли ми познайомилися у центрі реабілітації і психологічної допомоги, Дарій був диким, неговірким і відлюдькуватим, боявся усіляких голосних звуків, відкритого простору і не терпів, коли йому брехали (через те, як я потім з’ясував, що смерть батьків від нього приховували декілька місяців). Терапія в чомусь допомогла йому: минуло кілька років і він став трохи більш терплячим до людей, хоч як і раніше ненавидів натовп та надмірну увагу до своєї персони. Остаточно мій друг заспокоювався лише тоді, коли збирав, або розбирав щось — в такі моменти Дарій повністю випадав з реальності, міг не їсти і не спати не одну добу. З роками це його терапевтичне хобі переросло в таку-сяку роботу, проте до кінця оговтатись від дитячих потрясінь він так і не зміг. Але тепер, озираючись назад я гадаю, що якби тоді він не пережив усіх тих жахіть, то не створив би ВІРО. Чи варте воно було того? Особисто я й досі не можу відповісти на це питання.

***

Післявоєнна Україна була схожа на зранену молодицю, яка вперто підіймалася з колін за допомогою небагатьох друзів, поки решта світу флегматично спостерігала і робила ставки на те, чи вдасться це їй. Перемога була болючою і гіркою, з феєрверками і сльозами дружин та дітей, які більше ніколи не побачать своїх чоловіків і татусів. Я не пам’ятаю усіх голосних заяв, що були сказані тодішньою владою, але відновлювалися ми дуже довго (і досі відновлюємося, якщо чесно). Тепер весь світ мав рахуватися з нашою жертвою, з нашою кривавою перемогою, з нашою силою і непохитністю. Проте незламна країна в очах західних країн викликала не стільки захоплення, скільки занепокоєння, адже тепер вона мала повне право на членство в Євросоюзі, на повну інтеграцію, на такі самі права і свободи. Говорячи відверто, чи хтось дуже хотів нас там бачити в тому союзі? Чи хтось і зараз хоче нас там бачити? Це й досі викликає в людей бурхливі обговорювання і суперечки, навіть після того як поява ВІРО розставила все на свої місця.

Моя власна історія не надто вирізнялась з-поміж тисяч подібних. Я працював електриком у залізнорудному кар’єрі — у сфері, що була такою ж далекою від політики, технологій чи бізнесу, як Земля від Сонця. Тяжка щоденна праця не лишала мені ні сил, ні часу у повному обсязі слідкувати за тим, що відбувалося у країні або поза її межами. Мати виховувала мене самотужки: батько загинув на війні, а інших родичів в нас давно не було, тож з підлтікового віку я тільки те й робив, що працював. Я плив за течією буденності, підлаштовуючись під світ і приймав його таким, яким він був, аж поки мені як сніг на голову не звалився Дарій з його винаходом. Я досить довго мав сумніви щодо ВІРО, навіть коли пересвідчився у його життєздатності, перевіривши на собі. Проте Христя, як виявилося згодом, на відміну від мене плекала грандіозні плани. До останнього моменту я не мав жодних намірів перевертати світ догори дриґом, чи взагалі бути до того причетним, але зрештою, саме це зі мною і сталося. Досі гадки не маю як, але Христина вмовила мене взяти участь у подальшому опікунстві над ВІРО. З того часу моє врівноважене буденне життя заполонило важке навчання. Досить швидко я зрозумів, що мені набагато легше розібратися у безсистемних і невпорядкованих схемах Дарія, ніж у економіці, маркетингових стратегіях чи бізнесі, та мені просто не лишили вибору. Хлопець, який половину життя пропрацював руками, раптом був змушений осягнути купу нових знань, які до того не мали для нього ні цінності, ні сенсу. Спочатку це вселяло в мене невимовний жах.

Я дуже добре пам’ятаю, коли ЗМІ вперше заговорили про винахід Дарія. Це сталося приблизно через півроку після того, як ми з Христиною заснували нашу невеличку компанію. Я сидів на кухні і снідав, гортаючи стрічку новин, аж доки не натрапив на короткий репортаж, від якого в мене ледве волосся не стало дибки. Дарій не любив і боявся сторонніх людей — затягти його до юриста, щоб запатентувати виріб і виготовити всі необхідні папери — в сумі відняло в мене два місяці, гору заспокійливих і незлічені літри кави. Тож коли я раптом побачив його обличчя в об’єктиві камери, то мало не вдавився. Увімкнувши гучність на повну і вивів ролик на весь екран. Цифри внизу повідомили мене, що відео подивилося вже більш ніж півмільйона людей. А це була лише дев’ята ранку.

Мені раптом стало зле.

— Поруч зі мною стоїть пан Янковський, — говорила на камеру гарно зачесана жінка-репортер, поки Дарій за її плечем безпорадно дивився кудись собі під ноги і нервово здирав нігті з пальців. Я майже одразу впізнав панораму позаду них і зрозумів, що журналістка якимось чином зловила Дарія недалеко від його будинку. — Відомий як винахідник ВІРО — Високоінтелектуального Розпізнавача Обману, чутки про вихід на ринок якого майже одразу викликали у мережі великий ажіотаж. Пане Янковський, чи не могли б ви прокоментувати, як саме планується застосовуватися пристрій і чи буде він доступний для загального користування?

На Дарія було нестерпно дивитись. Я ніякого уявлення не мав, як він опинився у такому становищі та все не міг збагнути, чому він просто не втече, як робив завжди, коли йому щось не подобалося. У відповідь на більшість запитань журналістки він або відмовчувався, або бубонів щось абсолютно незв’язне. Я втримався і все ж спершу додивився відео (то від початку до кінця був один лютий фейспалм, як-то кажуть), а потім набрав Христину. Інтуїція мені підказувала, що без неї не обійшлося.

— То ти зробила? — в мене зовсім не було настрою на довгі ліричні відступи. Я почув, як дівчина тяжко видихнула.

— Облиш цей тон, Ромо. Ти й сам розумієш, що рано чи пізно усі б дізналися, хто створив ВІРО. І як співзасновниця компанії та довірене обличчя, я вирішила показати Дарія країні на своїх умовах!

— Не порадившись зі мною? А про нього самого ти подумала?

— Я мусила це зробити! — роздратовано вигукнула вона. — Бо є впливові люди, які не хочуть, щоб ВІРО вийшов у широкий світ. Ти й сам це чудово знаєш! Вони прикриваються етичними нормами, правами на свободу слова і ще чортзна яким бісовим лайном, поки ми всі змушені терпіти корумповану бюрократичну машину, яка тільки й робить, що годує нас порожніми обіцянками!

Я подумки вилаявся.

— Не думаю, що то піде комусь з нас на користь.

— Мені набридло, а тобі ні? — у нібито сердитий голос закралися сумні інтонації. — Майже двадцять років минуло, а ми ще бовтаємося у цій багнюці! Ти бачив ціни? Ти в курсі, скільки родин ще досі чекає на обіцяні компенсації? Ти знаєш, чому українці як і раніше їздять заробляти закордон, коли тут в нас не вистачає рук, щоб все відбудувати і відновити? Ми в біса перемогли, а мама мені каже, що зараз так само, як було в дев’яності. Я хочу, щоб люди побачили Дарія, Ромо. Не тільки дивакуватого генія, а людину, яку створила та клята війна. І хай весь той бісів світ, який про щось там домовлявся з ворогом, поки гинули наші хлопці, поки ґвалтували наших дівчат, поки нам погрожували підривом ЗАЕС, тепер відчує на собі ці наслідки!..

Запанувала тиша. Я мовчав, обмірковуючи те, що почув. Я знав, що в чомусь вона мала рацію, проте побоювався, що її висловлювання дещо радикальні і в результаті можуть призвести до зовсім іншого результату ніж той, на який вона розраховувала.

— Ну гаразд, — я сперся на спинку стільця, замислено крутячи виделку в пальцях. — І як ти собі те уявляєш? У нас лишень є декілька прототипів і невеличка оцінювальна група. Навіть я розумію, що нам буде дуже складно легалізувати ВІРО в Україні. Гадаєш, наші політики, чи решта членів ЄС, чи якісь інші країни будуть від того у захваті? Як би ще одна війна не почалася!

Христя голосно фиркнула.

— Результат багатьох речей не дізнаєшся, доки не спробуєш. Подивимося тоді на ту цивілізовану Європу, просунуті Америку та Китай. Подивимося, хто Україні насправді друг!

Я ще досі сумнівався, що ВІРО треба виводити на державний рівень. Від однієї думки про це мене починало нудити. Питати Дарія взагалі було марною тратою часу. Його цікавила лише власна робота, а не якісь там етичні дилеми чи політика, чи реакція суспільства на його винахід. Про це мали думати ми з Христею, бо на той час зайшли вже надто далеко для того, щоб відступити. Певною мірою нам у руки потрапила зброя масового ураження. І ця зброя могла або вивести Україну на новий рівень, або поховати її.

Дівчина, певно, зрозуміла усі мої мовчазні сумніви, бо коли пауза почала затягуватися, вона промовила:

— Я справді вважаю, що настав наш час, Ромко. Бо скільки ще ми мусимо стояти на колінах і сподіватися чужої милості? Скільки ще часу має минути, щоб з нами нарешті почали рахуватися як з рівними освіченими людьми, що теж можуть нести зміни у світ?

Я глибоко вдихнув і на мить прикрив очі. У скронях неприємно бився пульс.

— І відколи ти почала говорити як затятий націоналіст?..

— Відтоді як збагнула, що настав час писати історію. Як і годиться переможцям.

***

На етапі масового виробництва ми зіштовхнулися з купою проблем етичного, політичного і навіть релігійного плану. А ще то був один величезний бюрократичний кошмар, який, як мені тоді здавалося, не буде мати кінця. Хтось бачив у появі ВІРО нову еру, початок ідеальної української утопії, а хтось навпаки — вважав, що винахід Дарія призведе до глобальної катастрофи, до ще однієї війни, яку ніхто не хотів. Гарячі дискусії навколо ВІРО точилися кожен день. На нашу невеличку компанію чи не щодня сипалися скарги та погрози — як в електронному, так і в паперовому вигляді. Незліченна кількість вітчизняних і іноземних психологів, психіатрів, гуру особистого розвитку і ще якихось відомих у вузьких колах особистостей, імена чи рід занять яких я вже не пригадаю, до зриву голосових зв’язок сперечалася про те, чи варто мати пересічним людям право на так звану «однобоку» чи «технічну правду». Ще більші дебати ВІРО породив серед українських політиків. Часто різкі та критичні висловлювання нардепів у бік винаходу Дарія в результаті призводили до бійок у стінах Верховної Ради з тими, хто був налаштований більш ліберально. Ситуація загострювалась і з цим терміново потрібно було щось робити. Я витратив чимало часу переглядаючи інтерв’ю з людьми найрізноманітніших професій та читаючи коментарі у соцмережах, аби розуміти точки зору пересічних громадян та виявити, які галузі найболючіше сприймали появу ВІРО. Зрештою, я заробив лише головний біль і усвідомлення того, що як би ми з Христиною не коригували його майбутнє розповсюдження країною, а це однаково нічого не дасть. Так чи інакше, а зачепить усіх. Тож ми плюнули на все і вирішили надати право обирати людям, не беручи до уваги заяви політиків, а потім одного холодного січневого ранку винесли питання на відкрите онлайн-голосування.

Чи варто надати доступ до ВІРО усім українцям?

Результати мене приголомшили.

— Я хочу балотуватися, — раптово сказала Христина, коли ми сиділи у мене в квартирі і вивчали дані респондентів по областях. Я витріщився на неї. Дівчина ж незворушно дивилася в екран ноутбука. — У наступному році. І сподіваюся, що ВІРО мені з цим допоможе. Що скажеш?

Я був спантеличений. Ми заледве змогли заснувати і відстояти підприємство, тож я навіть не хотів уявляти, скільки перепон могло чекати на нас, якщо Христя візьметься ще й за передвиборчу кампанію. У мене лиш від самої думки про це починала боліти голова.

— Хочеш відверто? Нас поховають раніше, ніж ти вимовиш слово «президент».

Дівчина показово підвела очі догори.

— Ти й минулого разу так казав. Що нам не дадуть заснувати компанію, що політикани знищать ВІРО законопроєктами, а нам позакривають роти. Але ти глянь — справа набирає обертів, вона вже більша за нас і навіть якби ми зараз захотіли, то вже не зможемо її стримати. Тож я готова ризикнути. На такі результати сьогоднішня влада просто не зможе закрити очі. Ну ж бо, проапґрейдимо Україну, Ромо.

Я дивився у її відкрите рішуче обличчя і розумів, що вона від свого не відступить. Це викликало в мене і захоплення, і неабияке занепокоєння водночас.

У середньому по всій Україні ми мали сімдесят два відсотки «за». Результати всенародного голосування майже магічним чином вплинули на депутатів у Верховній Раді, як і пророкувала Христя. Щоб бува не сталося нового Майдану, революції чи будь-яких інших сутичок, народні обранці пішли на компроміс, надавши ВІРО на ринку випробувальний термін з обмеженням у десять місяців. За той час вони мали створити спеціальну комісію, яка мала зібрати відгуки користувачів, проаналізувати вплив винаходу на людей, та винести рішення щодо подальшого застосування можливостей Дарійового штучного друга.

Та експертна комісія діймала нас буквально на кожному кроці і попила багато крові. З неабиякою завзятістю та прискіпливістю вивчала кожну літеру у звітах, власне роботу підприємства та бухгалетрії, у деталях розпитувала про постачальників, розробників та тестувальників. Христя найняла цілу армаду юристів, аби відстоювати наші інтереси, коли щось у показаних паперах неподобалося перевіряльникам. Дні під пильними поглядами та підступними питаннями членів комісії тягнулися як гума. І поки той час помалу спливав, світ навкруги якось невпинно змінювався. Я почав помічати, що при розмовах зі мною люди намагалися ретельно добирати слова, та й і я сам, власне кажучи, почав дедалі більше думати, перш ніж відкрити рота. Ніхто зі співрозмовників не міг знати напевно, чи не лежить у когось у кишені увімкнений ВІРО, тож тепер будь-яка, навіть сама буденна розмова, могла мати непередбачувані наслідки. Поки люди нервували і пристосовувалися до змін, Дарій продовжував невпинно працювати, вдосконалюючи своє творіння.

Одного разу мені вдалося завітати до нього під час встановленого державою випробувального терміну. Зараз мого приятеля ніхто б не назвав нікому непотрібним ексцентричним диваком — тепер багато хто хотів або познайомитися з ним, або вбити. Тож біля його будинку постійно вешталися якісь напрочуд підозрілі типи, та й нових сусідів побільшало. Я, звісно, знав, що у такий нехитрий спосіб за ним наглядають за дорученням Христі, яка у той час активно готувалася до майбутніх виборів, проте мене ця ситуація однаково трохи непокоїла.

Як виявилося, Дарія теж. Він міг нічого не знати достеменно, проте його набута з дитинства параноя давала фори шостому чуттю чи інтуїції будь-якої звичайної людини. Я не знаю як, але він наче шкірою відчував Христининих засланців, і міг вичленити їх з-поміж пересічних людей так само легко, як його ВІРО викривав брехню.

— Он, ти тільки глянь, — він крадькома виглядав з вікна і очі його збуджено бігали з боку в бік. — Глянь, Ромо, глянь! Ті хлопці з роверами у дворі. Роблять вигляд, що просто зустрілися і просто розмовляють! А насправді… Насправді я знаю, що вони тут через мене! Вони шпигують за мною! Не знаю, чого вони хочуть, але так просто я їм нічого не дам!

— Тобі не варто так хвилюватися. Скоріш за все, це звичайні велосипедисти.

Дарій смикнувся. Він все ще прискіпливо дивився на подвір’я й навіть не моргав. Пальці механічно смикали ниточку, що витягнулася зі старих засмальцьованих фіранок.

— Ти й сам не віриш у те, що говориш, — пробурмотів він. Я похитав головою.

— Це не так.

Звісно, це було так. І ми обоє це розуміли. Я ж-бо лишень хотів його трохи заспокоїти, як і завжди.

— Не змушуй мене використовувати проти тебе ВІРО, Ромо. Не говори мені того, що не думаєш насправді.

Тон його голосу заскочив мене зненацька. Я облизав пересохлі губи і кивнув, зрозумівши натяк.

— Добре, друже, пробач.

Мені стало трохи ніяково, тож я відвернувся і побрів через завали на кухню, де приготував йому трохи гречаної каші. Коли ж я повернувся назад до вітальні, то Дарій усе ще стояв біля вікна між двома вежами коробок, неначе статуя самому собі. Він рухав губами, промовляючи щось, проте з рота не вилітало ні звуку. В той момент я зрозумів, що він знову покинув нашу мати сиру землю і відчалив у інший світ, куди ніхто більше не мав доступу. Я не хотів і далі без вагомої причини турбувати його своєю присутністю, тож мовчки взяв свій наплічник і пішов геть.

***

Зрештою, Дарій був правий.

ВІРО й справді змінив життя людства.

Рік потому, не без допомоги Христини, Дарійового штучного друга таки інтегрували в українське суспільство. І після цієї насправді гучної події не було жодного дня, аби хоч одна новина у ряді сенсаційних заголовків ЗМІ не мала відношення до ВІРО. Після легалізації пристрою, ряд країн показово відмовився від співпраці з українськими послами і дипломатами «на невизначений час». За офіційною версією, щоб іноземні партнери «мали змогу оцінити і вивчити роботу винаходу». За неофіційною… Що ж, мережею ширилися різні чутки, проте, я впевнений, у глибині душі українці зробили свої висновки. Як я і передбачав, далеко не весь світ був у захваті від творіння Дарія Янковського, проте він таки вивів Україну на той рівень, якого вона мала б досягти ще кілька десятків років тому. Поява ВІРО відкрила нову віху розвитку, дала початок цілій низці соціально-технологічних новинок, зменшила відсоток злочинності. Ми виграли війну, а зараз були на шляху до винищення корупції як такої. Я міг би пишатися тим, що доклав руку до новітньої історії України, проте замість цього відчував лише порожнечу. У той раз, коли я востаннє бачив свого друга, він потайки підкинув мені найновіше оновлення свого творіння — ВІРО 2.0. Той вже мав камери і набагато більш виразний людський голос. Зі сміховинною поважністю він кликав мене «пан Роман», а я його просто — Другий.

Я стояв на балконі свого кабінету і, замислено вдивляючись у простір, слухав новини онлайн. Вже третій тиждень поспіль у суспільстві не вщухала тема таємничого зникнення Дарія Янковського. Мене ж це якось не дуже турбувало, навіть навпаки — я був щасливий за нього. Він міг здаватися зовсім непристосованим до життя, але все ж якось давав собі раду з ним усі ці роки. Я попереджав Христину не один раз, що чим сильніше вона буде тиснути (навіть з добрими намірами), тим швидше він втече світ заочі і от, цей день таки настав. Коли я дізнався про це, то навіть не здивувався. Лишень подумки побажав йому успіхів, де б він не був і що б не робив. Христі з пошуками я не допомагав, бо не бачив у цьому сенсу: коли Дарій бажав, він умів зникати не гірше від Гудіні. Та й сама дівчина з плином часу змирилася і прийняла його втечу як належне. Вона повністю передала керування компанією мені, а сама зосередилась на своїй новій шанованій президентській посаді. Я від щирого серця бажав їй успіхів. Дівчина стала тим рушієм, яким навіть за допомогою ВІРО не могли бути ми з Дарієм, бо обидва були поламані. Але не вона.

Деякий час я слухав новини краєм вуха, майже не слідкуючи за розмовою ведучого і його гостей (бо це ще досі були якісь експертні оцінки поведінки Дарія; мені часом навіть здавалося, що кожна людина на планеті, яка мала диплом у медичній галузі, вважала за святий обов’язок вигулькнути десь на ТБ, Ютубі, радіо чи у соцмережах, щоб встановити моєму другові власний «професійний діагноз»). А потім журналіст в ефірі повернувся до політики і теми утворення нового Європейського Альянсу на чолі з Україною, що ще не мав сталої назви, але вже в який отримали запрошення Велика Британія, Польща, Чехія та країни Прибалтики. Я посміхнувся у відповідь своїм думкам: навряд було збігом те, що саме ці країни першими у світі визнали ВІРО і з ентузіазмом зустріли його на ринку.

— Пане Романе, сталося щось хороше?

Я ледь не підскочив від несподіванки, бо зовсім забув, що залишив Другого на столі увімкненим поряд зі смартфоном, з якого досі лунали новини. Озирнувшись, я уважно поглянув на невеличкий чорний прямокутник. Часом мені здавалося, що таким тоном міг би говорити Дарій, якби був нормальним у тому сенсі, який вкладала у це слово переважна більшість людства. Тож інколи я дозволяв собі вважати, що говорю з таким собі альтер-его свого старого друга.

— Ти ж обіцяв, що не будеш мене сканувати без дозволу.

— Я не сканував. Ваша посмішка відбилася у склі балкону.

Моя порада на майбутнє: ніколи не намагайтеся зловити на обмані штучний інтелект, бо в результаті однаково будете почуватися бовдуром.

— Ти спостережливий. Втім, як і завжди.

— Це мій обов’язок, — коротка пауза. — Тож сталося щось хороше?

Я досить довго мовчав, обмірковуючи його питання. Насправді, щось хороше відбувалося кожного дня і з часом я навіть справді навчився це помічати. Країна повільно, проте впевнено вставала на ноги і ми всі разом з нею чинно піднімали голови. Ми мали мету, мали надію, мали сили та хоробрість нести зміни у світ, а не тільки підкорятися і приймати їх. Я здогадувався, що попереду чекало ще чимало перешкод, але мав гарне передчуття.

— Можна сказати й так.

Я все ще споглядав Другого, чекаючи якоїсь відповіді, коли мені на думку раптом спали давні слова Тараса Шевченка:

«Борітеся — поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

Я всміхнувся у відповідь на свої думки. Кобзар як у воду глядів! Тепер принаймні правда була з нами не тільки метафорично. Цікаво, і щоб він на це сказав?..

— Я дуже радий це чути.