БУРШТИНОВА ЗЕМЛЯ

Аліса не пам’ятала удару. Лише раптовий спалах фар і затяжне падіння в глуху, бавовняну тишу.

Коли вона розплющила очі, світу, який вона знала, не існувало. Вона стояла на платформі, що висіла посеред фіолетового неба. Замість сонць над головою повільно оберталися велетенські скляні годинники. Кожна секунда відгукувалася в її грудях важким ударом дзвона.

— Це Світ Застиглих Митей, — прошепотів голос. Поруч стояв хлопчик у масці лиса. — Тут живуть ті, хто не встиг сказати головне.

Аліса подивилася вниз. Під платформою пропливали хмари з цукрової вати, але вони були гіркими на дотик. Вона бігла крізь лабіринти з дзеркал, де її відображення жило власним життям: одна Аліса була старою, інша — зовсім немовлям. Вона проходила крізь Ліси Шепоту, де дерева були виткані з людських спогадів, і кожне листячко переказувало їй дитячу казку або забуту образу.

Все здавалося сюрреалістичним полотном Далі. Вона відчувала, що мусить знайти вихід, поки останній годинник у небі не розіб’ється.

— Де вихід? — кричала вона хлопчику-лису.

— Там, де закінчується твоя історія, — відповідав він, розчиняючись у повітрі.

Аліса пройшла крізь Океан Рідкого Світла і піднялася на Гору Забуття. З кожним кроком її тіло ставало легшим, а спогади про реальний світ — лікарняні ліжка, запах антисептиків, плач матері — тьмяніли.

Нарешті, вона побачила велетенські білі двері. Вони сяяли так яскраво, що сліпили очі. Аліса знала: це пробудження. Там — життя. Там — реальність. Вона зібрала останні сили, штовхнула важку стулку і…

Світло вибухнуло.

Аліса різко вдихнула повітря. Вона лежала на білому простирадлі. В ніздрі вдарив різкий запах Вона почула писк моніторів. Поруч сидів чоловік у білому халаті.

— Отямилася? — тихо запитав він. Його голос здався їй дивно знайомим.

— Де я? — запитала вона. — Кома закінчилася? Я повернулася в реальність?

Лікар сумно усміхнувся і зняв окуляри. За ними виблискували очі, точно такі ж, як у хлопчика в масці лиса.

— Алісо, ти не прокинулася в лікарні, — сказав він, вказуючи на вікно.

Аліса підійшла до скла. За ним не було міста. Там, у безмежній чорноті космосу, вона побачила Землю — маленьку, застиглу, як муха в бурштині. Навколо планети стояли мільярди таких самих ліжок, як її, з’єднаних золотими дротами.

— Реальність закінчилася тисячу років тому, — продовжив лікар. — Кома — це єдиний спосіб, яким людство зберігає симуляцію життя. Ті «дивні світи», які ти бачила — це були збої в системі.

Він простягнув їй планшет. На екрані миготів напис: «Об’єкт: Аліса. Статус: Системна помилка виправлена. Повернення в ілюзію через 3... 2... 1...»

Аліса хотіла закричати, але світ знову став фіолетовим, а в небі почали з’являтися скляні годинники. Вона знову стояла на платформі.

— О, привіт, — сказав хлопчик у масці лиса, наче вони щойно зустрілися. — Ласкаво просимо до Світу Застиглих Митей. Ти тут вперше?