Відновлення

1. Стіл

Він лежав і з усіх сил вдивлявся у ту величезну круглу таріль, що висіла над ним. Це була хірургічна лампа чи щось схоже на неї. Вона була нашпигована тисячами маленьких світлодіодів, що ніби сонмище пломеніючих очей дивилися на нього звідусіль. Вона мала кілька камер інтелектуального позиціонування, що інколи рухалися уподовж шарнірної консолі, та була щонайменше півтора метри у діаметрі.

Він відчував слабкий струм, що подеколи тонкими цівками протікав його тілом. Це не завдавало болю, але інколи пекло у місці черевного сплетіння.

Він відчував нервові стимулятори, які імплантували у його тіло: він помічав, як після вдалого синапсу вони спілкуються з ним електричними і хімічними сигналами.

Він ще слабко реагував на довколишнє середовище, однак майже завжди хоч якось, але реагував на команди.

Інколи, проте усе частіше, виринаючи із пітьми, він відчував слабкі, притлумлені емоції. Тут, на Столі, до якого електронними наліпками було під’єднано його тіло, він інколи відчував те, що можна було б назвати розгубленістю. А ще кілька разів його долало короткочасне відчуття дежавю.

Деколи він щось чув. Але це були фантомні звуки. Несправжні.

Він не відчував правої руки. Лише притлумлений свербіж, який починався від плеча і поступово переходив у оніміння.

Довгий час щось не дозволяло йому відвести погляд від світлодіодної тарелі, але коли він зміг, то побачив дзеркало поза нею. Уся стеля цього приміщення була одним великим дзеркалом. Він бачив у ньому себе: він лежав на Столі, ніби прикутий, ніби чимось притиснутий, хоча це було не так, поцяткований сірими каплинами. Абсолютно голий. І хоча віддзеркалення було йому змазаним і нечітким, він бачив, що у нього немає правої руки, майже повністю. Він хотів поворухнутися, аби побачити, що людина у відображенні стелі теж поворухнеться. Аби впевнитися, що це справді він, без руки. Та йому ще бракувало сил свідомо й самочинно керувати власним тілом. Усі його м’язи втратили масу і були дуже слабкі.

Щось ворухнулося у ньому зсередини. Це була миттєва емоція, яку він не зміг визначити. Радше за все це була суміш страху і болю. Вона тривала заледве кілька секунд.

Усе, що він бачив, знову стало безформним.

Пахло озоном. Було відчутним слабке гудіння, ніби вібрував метал.

Стіл, на якому він лежав, здавався живим. Цей Стіл живив його, мов зарядний пристрій для апарата, що швидко розряджається. Ніби розмовляв з ним імпульсами, що лоскотали його нерви, підвищували їхню збудливість. Так Стіл стимулював усі діапазони його мультисенсорної чутливості.

Стіл був усім.

Стіл годував його через назогастральну харчову фістулу, контролював вміст шлункового соку.

Стіл контролював усунення виділень.

Стіл давав йому постійні сигнали дихати. Через багаторічний брак рухової активності, рухи його грудної клітини стали обмеженими. Стіл змушував дихати глибше, аби збільшити вентиляцію легень та насичення крові киснем.

Стіл розумів усе, що він відчував, і відповідав імпульсами.

І щойно Стіл дав йому імпульс на сон.

Він миттю відчув синтетичні спокій і втому. Невдовзі він і справді бачитиме сни. Та перед тим, як вони поглинуть його, він згадав слово. Це слово було особливим – воно було іменем.

Це не Стіл дав йому імпульс на спогад. Він сам згадав, і розумів це, оскільки власні спогади, відчуття і думки суттєво відрізнялися від тих, які давав Стіл.

Ім’я здалося знайомим. Але він ще не навчився знову згадувати.

Аліса.

Він промовив його подумки і вперше за довгий час почув свій внутрішній голос. Не впізнав цього голосу, але ім’я здалося приємним. Теплим.

Разом з ним він заплющив очі і занурився у сон.

Сон, який зсередини просочувався назовні.

2. Зруйнована кімната

Завжди, прокидаючись у цій напівзруйнованій кімнатці, він відчував важку провину. За ці останні кілька днів він багато разів сказав, що не хвилюється за себе, лише за них. Проте розумів, що як з ним щось станеться, то він не зможе захистити їх. Інколи цей можливий захист здавався йому радше фантомним, аніж справжнім. Як він протистоятиме бомбі, що падатиме на його – їхні – голови? Тому майже увесь час відчуття безпеки сприймав, як щось хибне. Проте не опирався, коли воно поглинало його.

Завжди, прокидаючись у цій кімнатці, він відчував, як морок з довкола просотує його наскрізь. Завжди, прокидаючись тут, він знав, що прокидатиметься тут ще безліч разів. Сповнений пітьми і провини.

Як і цього разу.

Він прокинувся від несамовитого гуркоту і двох потужних вибухів, що пролунали один за одним. У голові гуло, у вухах дзвеніло, і здавалося, що відчуття закладеності триває вже вічність. Проте на рівні із дзенькотом він чув сигнал тривоги, що досі лунав із будівлі десь поблизу. Він хотів піднятися, хоча б поворухнутися, чи кліпнути очима, чи принаймні вдихнути – один останній раз. Та не міг, і десь підсвідомо розумів, що вже ніколи не зможе. Нижню частину його тіла і праву руку притиснуло до підлоги бетонною брилою. Уламки шибки вп'ялися в його тіло, як розбуджені осині рої. І залишили по собі чорні, некротичні рани. Він лежав, назавжди розплющивши очі, дивився уверх, на стелю, та усе ще існував однією думкою: «я мав би бути з ними».

До провини доєдналася свідомість свого безсилля. Він почувався не вигнанцем із власного дому, не біженцем, не боягузом, не єством, яку із глини ліпив Творець. Але Людиною. І розумів, що саме з ним сталося, це слово завжди звучало ось так: смерть. Та наразі у смерті нові імена і вони почергово змінюються: «Калібри», «Кинджали», «Іскандери», «Онікси». А у тих, хто приніс смерть – немає імен. І ніколи не буде.

Колись тривимірний світ проростав пітьмою. І пітьму цю несли недолюдиська.

Звідки він пам’ятав це слово?

І нащо про себе повторював: «не скінчиться, якщо… не скінчиться із…»?

Він лежав і відчував спрагу. Мріяв, що колись питиме досхочу. Лежав і дивився вверх, бачив пляму, що поволі та невпинно повзла стелею і поглинала собою усе: ця пляма була неначе живою. А, можливо, цей будинок був живим і, зазнавши ракетних страждань, разом із ним поволі помирав, всотував у себе смерть. Та чорнів.

Він завжди вважав Слово – найпотужнішою зброєю. Ба навіть потужнішою за ту, що несе смерть. А ось тепер – як і сотні таких, як він – не в змозі опинатися танковим колонам та ракетним снарядам. Тепер його чавить бетон. Невже він завжди помилявся? Чи, може, найпотужніша зброя була уражена та знецінилася? Бо ніхто не помічав безмір її сили, її безодні.

Сирена тривоги усе ще лунала. Та він чув тільки голос, що належав маленькій дівчинці, яку він завжди називав Принцесою.

І Принцеса безупинно повторювала своє закляття.

3. Підвал

– Звідки ви?

Марко навіть не міг згадати, кому саме міг належав цей голос: жінці чи чоловікові, чи, може, літній пані навпроти, що притискала до себе онуку та поспіхом вкотре читала молитву. Та він вже безліч разів чув його на тлі сирени, що лунала звідусіль: незнайомий голос був дуже знайомим. Марко розплющив очі: він задрімав на кілька хвилин, просто вирубився і вже не вперше бачив сон, де він їде у автівці попід безкрає жовте поле, узбіч якого росте одненький тернослив. Це все втома, яка усього за кілька днів стала хронічною. Перше, що він зробив – озирнувся, аби знайти Алісу, свою доньку, якій було усього п’ять із половиною років. Та Аліса увесь цей час сиділа поряд. Потім поглядом знайшов дружину – Оля сиділа за Алісою і у своїй сірій куртці була майже непримітною. Марко не бачив повністю її обличчя, але на коротку мить йому здалося, що він геть не може згадати його – обличчя власної дружини.

Потім він озирнувся і подивився на жінку, що поглядом прикипіла до нього.

– Це ви? – запитала жінка.

– Так, – нечулим голосом відповів Марко.

– Баба Марія? – обірваним шматком перепитала жінка.

– Так, – відказав ще тихіше і зловив себе на відчутті дежавю.

Баба Марія була бабусею Олі. Вона жила у Бородянці останню половину свого життя. Відійшла у засвіти три роки тому. Батько Олі відмовився від спадщини, а її брат вже майже десять років із своєю сім’єю жив в Онтаріо, винаймав половину двоповерхового будинку і казав, що не має планів повертатися. Тож квартира залишилась Олі. Вони із Марком і Алісою жили у Києві і приїздили до Бородянки раз на півроку, оскільки більшість часу здавали квартиру в оренду. Однак останні півроку там ніхто не жив і її хотіли продати. Та не встигли, бо покупець не знайшовся. І в перший день повномасштабної війни здалося, що це на краще: у той четвер Марко прокинувся о 5:10 ранку від гучних вибухів, два попередні тижні він пильно слідкував за новинами і боявся, що 16 лютого, як казали усюди, нікчемна країна покручів-потвор, ба навіть не країна, а злоякісна федерація-утворення, онкологічна пухлина на карті світу, і справді повномасштабно вторгнеться в Україну. Та шістнадцяте минуло, а за ним ще кілька днів. Однак Марко кілька хвилин гортав стрічку новин, а потім йому подзвонив друг: «Прокидайся, почалася війна!».

Вони із Олею зібрали невеличкий пакунок речей, швиденько вдягнули Алісу, сіли в автівку і виїхали з Києва. Вирішили кілька днів перечекати у передмісті, де пустувала маленька квартирка. Їхати далеко – у Хмельницьку область до батьків Марка – не поспішали. Якщо чесно, Марко був певен, що в неділю вони вже повернуться до Києва. Він не знав, звідки була ця певність. Просто не вірив, що це триватиме довго.

– Не одразу впізнала вас, – додала жінка напроти, – через бороду. І донька ваша підросла.

– Так, – Марко ніби увірвав розмову. І відвернувся. Тут, у підвалі, повітря було важке і чомусь солоне. Але звідкись він чув дивний запах: так пахне поле. З присмаком куряви і легкої, приємної прохолоди. Та незабаром усе це щезло. Певно, він просто скучив за цим.

На мить світло у підвалі згасло. Та знову з’явилось. Марко відчув, як його сіпають за руку: він повернув голову і перехопив погляд Аліси.

– Що, Принцесо? – запитав він. Його голос був сповнений турботи.

– Мені страшно, татусю.

Марко озирнувся: хтось із незнайомців сказав, що справжнє світло ніколи не згасне, навіть якщо світло у цьому підвалі згасне назавжди.

– Це просто перепад напруги. Таке буває. Нічого страшного.

– Я боюся тих, хто стріляє в нас.

Маркові скувало душу.

– Татусю, моє закляття може допомогти?

Марко заплющив очі і на мить покинув обжиті та вже ушкоджені межі справжності.

Коли Алісі було чотири вона довгий час боялася засинати одна у своїй кімнаті. Вона часто приходила посеред ночі і будила їх із Олею, плакала, казала, що боїться темряви. Але насправді, як і більшість дітей, вона боялася вигаданих монстрів, які можуть ховатися у тій темряві. Або в шафі, чи під ліжком. Однієї такої ночі Марко сказав, що навчить потужному закляттю, якого бояться усі монстри на світі.

– Що це за закляття, тату?

– «Єун сіенвірт сном», – після короткої паузи промовив Марко.

– Як? – перепитала Аліса.

– Повторюй за мною, доню: «Єун».

– Єун!

– «Сіенвірт».

– Сіенвірт!

– «Сном».

– СНОМ!

– А тепер давай усе разом, зі мною.

«Єун сіенвірт сном» – повторили вони майже одноголосно.

– Запам’ятай це закляття, доню, і завжди, коли тобі буде страшно, повторюй його, і ніколи в житті не зустрінеш жодного монстра.

Реальність повернулась у своєму розтлінному прояві.

– Що це за закляття? – запитала та сама жінка, що сиділа напроти і згадувала бабу Марію.

– Єун сіенвірт сном! – гордо відповіла Аліса.

– А, я зрозуміла, – закивала жінка. Та навряд чи це була правда.

Хоча секрет був доволі простий: якщо прочитати закляття задом наперед – «монстрівнеіснує» – і зробити правильні паузи – «монстрів не існує», – то усе стає очевидним.

Справжня магія – у справжній вірі. Ось у чому сила Алісиного закляття, вважав Марко.

– Я все ще вірю, що люди добрі, тату. Але не ці. Бо ж вони не люди. Вони недолюдиська. Зовсім не люди. Нелюди. Монстри.

Марко спромігся лише кивнути. Він був згоден із донькою, але його накрили хвилі ще одного дежавю і він поспіхом, не жуючи лигнув це відчуття: звідкись він знав, що зараз Аліса обніме його за руку, схилить голову до його плеча і безупинно читатиме своє закляття. Банальне передчуття, можна було б здогадатися, що станеться саме це. Однак Марко точно знав, як саме Аліса обніме його, як саме схилить голову та як читатиме, виділяючи останню «м» із закляття, намагаючись інтонаційно перефарбувати її у зашмарований чорний колір.

Так минув якийсь час: увесь його лік був умовним. Здавалося, що він ніколи не був впорядкованим і лінійним. Звичайним.

Раптово Марко здригнувся, коли Аліса поклала голову на його руки і заплющила очі.

– Хочу спати, татку. Трішки полежу на твоїх руках, добре?

– Може, тобі… – хотів запитати Марко, та Аліса урвала.

– Мені дуже навіть зручно, – відповіла, немов знала, що тато хотів запитати.

Марко видихнув. Дивився на доньку, потім на дружину, обличчя якої усе ще не бачив повністю. І усього на мить, але відчув спокій. Дивно, навіть трішки безглуздо: вони у підвалі, ховаються від артобстрілів і ракет, що знищують будинки і залишають по собі лише руїни, страждання і смерть. Але він відчуває спокій. Чому?

І тут Марко знайшов відповідь: бо дім – це не місце, це люди. Аліса, Оля, ба навіть кількадесят незнайомців на цю мить були частинкою його родини.

А вдома – по-справжньому вдома, коли сім’я поряд, жива і здорова – завжди панує спокій.

Ось чому.

Однак невдовзі страх знову повернувся, коли хтось серед незнайомців запитав, коли скінчиться це божевілля. Питання було риторичним.

Хтось інший сказав, що ці кілька днів тривають цілу вічність.

Хтось ще сказав, що війна триває значно довше, аніж останні кілька днів. Навіть значно довше, аніж вісім років. І вона не скінчиться, допоки…

не скінчиться, якщо…

не скінчиться із…

Марко збився із теми розмови, коли відчув, як Аліса знову сіпає його за рукав.

– Що таке, доню?

– Не скінчиться із пострілами гармат.

– Що? – перепитав.

– Ти ж це шукав?

– Про що ти, Принцесо?

– Війна не скінчиться із пострілами гармат. Вона повинна закінчитися в людині. Не в одній, якщо ти хотів перепитати. Але в кожній.

Марко не розумів. Він був навіть не здивований – він був нажаханий тим, що почув від своєї п’ятирічної доньки.

– Мені п’ять з половиною, тату, – додала Аліса, не піднімаючи очей, – і вже досить давно.

– Що ти таке кажеш, доню? Я не зовсім розумію!

– Це вже сталося, тату, тільки трошки пізніше. Багато років тому.

Світ втратив одне із своїх «я».

Звідкись миттєво з’явилося ще одне передчуття. Але воно було значно потужнішим за усі попередні. Марко розумів його на рівні страху. І вже за мить чув свист крилатої ракети. Треба лягти, закрити очі та відкрити рота. Він це знав, вже тисячу разів повторив подумки. Та забув в останню мить. Знову.

«Знову! – відлунням звучав його власний голос, – знову, знову й…»

Забув, бо не міг відірвати погляди від Аліси.

– Ти збрехав мені, тату, – сказала вона посеред метафоричного мороку, – я знаю, що ти збрехав мені. Ніякі слова, ніякі закляття не діють проти монстрів. Проти справжніх монстрів, які існують. Які руйнують міста, ґвалтують жінок та дітей, вбивають людей і роблять це із насолодою. Важко позбутися бруду та плісняви словами. Закляттями. Неможливо.

І тієї миті пролунав перший вибух, десь зовсім поряд. Підвал – вмить витишений бліндаж – задрижав. Стінам цього вузького підземного прихистку бракувало фарб, від чого здавалося, що сірість поглинає світло кількох лампочок-шістдесяток, але стало насправді темно. Повітря із солоного стало гірким.

– Тату…

– Не бійся, доню! Воно вдарило десь в іншому місці, близько, але в іншому, – лише й сказав Марко, та усе ще чув слова доньки. Він не вірив, що це щойно казала його маленька Аліса. Може, йому почулося? Він так довго не спав, що… – Тримай мене за руку, доню! Я тут, поряд, усе буде добре!

– Не можу, тату.

– Що?

– Я не можу взяти тебе за руку.

– Чому, люба?

– Бо тебе тут немає. Сьогодні ти залишився там, – і Аліса одним пальцем вказала на стелю. – Я дуже боюся, і від цього мені дуже болить ось тут, внизу живота, і я дуже хочу взяти тебе за руку, але сьогодні ти там, нагорі, у квартирі бабусі Марії.

– Люба, доню…

– Ти просто дуже хотів бути тут. З нами. Бо хотів захистити. Але сьогодні твоя черга бути не у підвалі. Хіба ти забув? Щодня хтось залишається у своїй квартирі під час тривоги, аби відшукати інших, якщо раптом підвал завалить. Так ми домовилися усім будинком: по одній людині на під’їзд. І зараз ти маєш бути там, зверху, ховатися за двома стінами. Було таке правило, пам’ятаєш? Правило двох стін. Тож сьогодні ти вдома, татусю. Ти мав рятувати нас, якщо завалить. Але…

І пролунав другий вибух.

– Ракета влучила в будинок, – мовив Марко, втрачаючи сенс дійсності і відчуваючи біль у всьому тілі. Він помітив скляні уламки, що вп'ялися в нього, як розбуджені осині рої, хоча ніде не було вікон. Помітив кров, що сльозилася із нього. Він хотів встати, проте не міг. Ніби щось тримало його – ніби щось притиснуло його. Він озирався, але усі люди були нерухомі, застигли у своїх рухах. Лише Аліса з-поміж усіх здавалася справжньою, вона дивиться батькові в очі, та голос, яким вона говорила, належав дорослій жінці, а не дитині.

– Війна не скінчиться із останніми пострілами гармат. Вона повинна скінчитися в людині. А країна-пухлина, країна-терорист має зникнути. І вона зникне. Вона вже зникла! Згадай, тату.

– Що згадати, Алісо? Олю! Кохана, ти чуєш мене? Поглянь на мене! Допоможи мені зрозуміти! – гарячим вогнем і ятристим болем випорснув із себе Марко і затулив вуха від страшного дзенькоту. Пронизливий звук лунав звідусіль, і він розумів, що чує його не вперше: він чув його вже безліч разів, знову й знову. І цей дзенькіт висів над ним акустичною хмарою, цупким сенсорним скупченням.

– Не затуляй вуха, тату! Візьми слухавку. Вона лежить поряд із тобою, праворуч. Не забудь, не починай все спочатку, а візьми слухавку і згадай!

Марко підняв очі, ще сильніше притиснув долоні до вух, рятуючись від болю, і побачив пляму, що поволі та невпинно повзла стелею: ця пляма була неначе живою. А, можливо, цей будинок був живим.

І тепер він згадав напівзруйновану кімнатку, сигнал тривоги, що ніколи не припиняється та себе, котрого притиснуло до підлоги бетонною брилою.

«Треба бути сильним, аби чути правду, і ще сильнішим, аби приймати її, та в тебе є ця сила».

Він заплющив очі.

«Алло» – чув Марко голос, десь збоку. Але почувався мов вирваним із напрочуд довгого сну.

«Алло, тату?» – чув у відповідь палахкий, притлумлений мобільним зв’язком голос маленької дівчинки, – «Татусю, ти вже знаєш новину? Ми перемогли!».

4. Імена

Пітьма, густа, мов кисіль, розітнулася маленькою смужкою-пащекою. І з пащеки з’явилося світло – біле, лампове.

Він знову бачив. Свідомо. Стіл усе ще живив його. Кругла світлодіодна таріль усе ще висіла над ним. Штучні промені, що потрапляли на око, робили йому боляче. Він ще не адаптувався до такої інтенсивності освітлення. І наразі усе було безформними пливкими шматочками. Лише розмитими візерунками, які поступово ставали чіткішими, дуже швидко.

Його зіниці синхронно скотилися і притиснулися до правих куточків очей: двоє людей, яких він бачив, стояли до нього спиною, поралися над чимось та здавалися зблідлими й напрочуд високими істотами. Але зблідлими їх робили білі халати. А за півхвилини – умовні півхвилини, через деформоване сприйняття часу – відчуття загальної подовженості минуло. І руки й тіло людей у халатах більше не здавалися такими довгастими. Він сприймав форми такими, якими – як гадалося – вони були. Звичними.

Тепер, коли він вже не бачив зблідлих людей, а лише чув, йому здалося природнім розуміти, що ті двоє говорять. Шурхіт і гуд, які він чув – людська розмова. Він давно вже свідомо не чув, як люди говорять.

Але невдовзі він усвідомив, що не розуміє, про що саме вони розмовляють. У нього було певне відчуття, що деякі слова йому знайомі, проте майже все звучало змазано. У слів не було контурів, вони були схожі на воду.

У відображенні дзеркальної стелі – там, за лампою-таріллю – він побачив, що його права рука – чи, радше, те, що від неї залишилось, – повністю знаходиться у якісь продовгуватій трубці. З чим поєднувалася трубка, до яких двигунів чи насосів – він не бачив. Але вона ледь помітно переривчасто вібрувала. І всмоктувала його руку. Наче поглинала. Іншою рукою – цілою – він зміг торкнутися себе. Хоча й заледве, але йому вдалося це. Він відчув себе.

Разом з тим він відчув біль – і той посилювався. Глибшав. І якоїсь миті став майже нестерпним. Та він згадав – чомусь, звідкись, – що біль це ознака життя. Якщо болить – значить живий.

Він живий.

Як довго він не відчував справжнього фізичного болю?

Але його разом із болем поглинула пітьма. Не миттєво, а поступово. І ця пітьма була схожа на чорнильну пляму, що крапнула на чистий папірець: вона розкущувалася, наростала сама на себе. Ставала більшою. Росла, пухла, видовжуючись, згинаючись.

Мить.

І темрявою стало усе навколо.

І навіть він сам.

***

Прокидаючись наступного разу, він майже одразу бачив нормально. Дивитися було усе ще трохи боляче, але зображення було досить чітким.

Він відчував власні думки: вони були схожі на лоскітливі подразнення у голові, які неможливо почухати. Думки сновигали броунівським напрямком, ніби сперматозоїди, що шукали порожні активні місця, аби запліднити їх спогадами.

Йому здалося, що він ось-ось щось згадає.

І справді щось згадав. Спочатку слова. Словосполучення. Окремі картинки. Потім короткі фрагменти.

Одним з перших з’явився спогад, де він сидить на краєчку ліжка у темній кімнаті, яку освітлює маленький нічник у формі метелика, і читає казку дівчинці, яку називає Принцесою: своїй донечці. Вона уриває татуся і питає, чи все буде добре у зайченяти із казки. Він відповідає, що все і завжди обов’язково буде добре.

А потім він згадав її ім’я – Аліса.

Далі він згадав молоду дівчину, яку безтямно кохав. У тому спогаді їй було заледве двадцять років. У неї великі карі очі. Вона закохано дивиться на нього. Цей спогад на мить повертає його у ту серпневу ніч, де вони вперше зізналися одне одному в коханні. Вони зробили це посеред порожньої автомобільної дороги, де зупинися, аби станцювати свій перший танець. Без музики, без слів, заплющивши очі.

За два роки по тому ця дівчина скаже йому так, коли він запропонує їй стати його дружиною.

І тільки тепер він згадав її ім’я: Оля. А потім згадав і власне: воно прозвучало ніжним голос його дружини: Марко.

Спогади поверталися. Він не знав, чи усі ці спогади належали йому і чи були правдою. Але згадав, як прокинувшись від пітьми – два чи три рази до цього, – він чув голос, що буквально нависав над ним, і казав: «можливо він не згадає все але згадає багато стіл відновлення мозок добре стимулює марко».

Спочатку він не подужав тих слів, вони здалися йому водою. Але тепер він дуже добре розумів їх. Принаймні окремо.

Проте усе ще багато чого не здатен був втямити та згадати. Спогадів у його голові було ще мало, а деякі з них звучали так, ніби плівку, на яку вони були записані, увімкнули навспак, задньою стороною.

Він усе ще був слабкий, хоча відчував, що сили прибувають. Інколи Стіл відмикав його від себе, аби він – Марко – розумів, що це його власні сили, а не електронно-магнітні імпульси. Можливо, таким чином Стіл перевіряв, наскільки багато у Маркові живого заряду. Аби розуміти, якої потужності імпульси потрібні.

Він був слабкий, але живий. Незважаючи на те, що поступово згадував і бачив у снах, що повторювалися.

Більшість часу він усе ще знаходився у темряві або посеред видінь.

Стіл усе ще допомагав йому керувати біоритмами, і давав імпульси на сон, коли відчував у цьому потребу. Коли відчував, що він потроху застрягає у справжньому світі, без руху думок, втрачаючи реальність. І цього разу – після трьох важливих імен – Аліси, Олі та власного – він знову дав йому такий імпульс.

5. Поле

Широка зелена вулиця тягнеться ген за небокрай. Пахне бузком. Відчиняються двері будиночку десь середини першої перії. Виходить молода дівчина із довгим світлим волоссям, заплетеним у косу, у легкій білій сукні. Вона схожа на квітку. Безсумнівно, її врода притягує до себе безліч поглядів-метеликів. Притримуючи двері, вона тягне за собою інвалідний візок, у якому, похиливши голову, сидить чоловік близько п’ятдесяти літ: погляд його порожній, а тому й сам він здається таким.

Вона спускає чоловіка – свого батька – пандусом і везе до автівки, де за допомогою гідропідйомника саджає на переднє пасажирське місце, пристібає ремінь безпеки, складає візок у багажник, сідає за кермо і поволі рушає з місця. Зазвичай вона не вмикає музику, коли їде з батьком. Так вона робить і цього разу. Лише зауважує, що погляд його змінився: він пильний, батько щось бачить, його зіниці не міняються, отже бачить щось на фіксованій відстані. Щось, що ніхто крім нього не здатен бачити. Вона очікує, що він скаже хоча б одне слово. Інколи він так і робить, каже або «пляма», або «підвал», або «закляття», або «кімната». Інколи він повторює якісь фрази: «ти збрехав мені, тату», або «візьми слухавку».

Інколи він каже «Принцесо». Вона пам’ятає, як він називав її так, ще маленьку, ще до війни. Та її справжнє ім’я він не промовив жодного разу із того часу.

Вони швидко покидають межі міста. А за містом – поле. Вона їде повільно, вдивляючись в те, як це поле – велике й жовте пшеничне тло – поєднується з блакиттю безхмарного неба. А попід полем росте одненький тернослив.

І тут вона чує, як її батько починає скімлити. Тихенько, не розтуляючи губи. Потім пхикає, слиниться, заплющує очі, хилить голову і затуляє долонями вуха.

Дівчина спочатку стишує хід.

– Тату? – питає вона, – З тобою усе добре?

Та чоловік усе скавулить. Він щось чує. Він боїться.

– Татусю, що сталося? – вона знає, що він не відповість їй, тому й не чекає відповіді. Просто торкається його тіла, немов затуляє рану, яка менше болить, коли її притискаєш. Просто чекає, коли це мине.

Та чоловік усе хрипить, усе криктить від напруження. Він ковтає повітря, мов задихається. Простягає одну руку вперед, трішки праворуч – вона труситься, він увесь труситься, – а іншою протирає очі, немов від пилу, немов йому тьмилося. Немов він прокинувся від мороку посеред світла попід пшеничним полем.

І раптом його руки опускаються. Але усе тіло на ньому все ще тіпається. Однак тепер він не просто дивиться, а й бачить те, що перед ним є.

Авто зупиняється. Дівчина налякана. Вона бачить, як батько повільно повертає до неї голову. На його очах сльози. І погляд – інший.

Справжній.

– Тату?

Деякий час триває щемка пауза.

– Алісо, – каже він.

– Так, тату, так, це я, – тепер і на її очах з’являються дві солоні намистини.

Ще одна пауза зупиняє увесь світ, усе життя.

– Алісо.

– Так, тату, так, так!

– Доню. Я згадав. Це ти мені дзвонила. Коли я був… у шпиталі. Це ти повідомила мені новину. Про перемогу.

– Так, татусю, це була я, – вона глибоко вдихає. Їй потрібен час, аби відновити сили на ще одне слово. – Я.

– Ми перемогли. Україна перемогла.

– Так, тату, перемогли, це сталося двадцять чотири роки тому.

– А який зараз рік? – він мружиться, його очі червоні.

– Дві тисячі сорок шостий.

– Це я так довго спав?

– Інколи ти прокидався, трішки, – Аліса ледь помітно посміхається і обіймає батька. Він чує, як вона плаче. – Я так скучила за тобою. Так сильно скучила!

– Я теж, доню. Дуже сильно.

– Певно, тобі усе здається дивним. Іншим?

– Я постарів?

– Лише трохи, – каже вона.

Щонайменше, на двадцять чотири роки, думає він.

– Що зі мною було?

– Це дуже довга історія, тату.

Він озирнувся.

– Розкажи мені.

– 24 лютого 2022 року почалася війна: країна, якої вже майже два десятиліття не існує, напала на нас, на Україну. Ми тоді жили у Києві…

– Це я пам’ятаю. Того ж дня ми поїхали до Бородянки.

– Так. Переважно ховалися у підвалі. А потім ракета влучила в наш будинок. Ти залишився вдома, бо ми так домовилися із сусідами: хтось не йде до підвалу, аби відшукати інших, якщо раптом підвал завалить. Та від влучання ти постраждав: тебе придавило стіною. Твою праву руку довелося ампутувати. Та й взагалі ти… помер. Однак у лікарні у тебе знову з’явився слабкий пульс. Хтось із лікарів назвав тебе незборимим. Сказав, що треба бути справді сильним, аби так триматися за життя. Та два місяці ти не приходив до тями. А як прийшов – то майже нічого не усвідомлював. Хоча в день перемоги ти зміг на кілька хвилин виринути із небуття і прийняти мій дзвінок. Немов розумів, що сталося. Ніби так сильно хотів почути про перемогу. Проте не сказав у відповідь жодного слова. На тебе чекало довге відновлення. Хтось одного разу сказав, що ти не повернешся до своєї свідомості. Але я знала, що ти щодня борешся, аби повернути собі своє. Зокрема і саме життя.

До сімнадцяти років я жила із дідом Микитою: спочатку у Шепетівці, потім у Енергодарі, та кілька років у Маріуполі. Він допомагав відбудовувати Україну. Я вчилася. Кожні три місяці приїжджала до тебе, у шпиталь. Потім вступила до Одеського Медичного університету, аби професійно доглядати за тобою. Повернулася до Бородянки, забрала тебе до себе. І ти жив зі мною. Тобто з нами. У тебе є онука: її звати Олею.

Але ти й далі залишався у вегетативному стані. Нічого не розумів, ніяк не реагував. Час минав, але нічого не змінювалося. Але усі ці роки я домагалася того, аби ти потрапив на «Відновлення». Мені казали, що…

– Потрапив куди?

– «Відновлення». Невдовзі після закінчення війни в Україні почалася розробка інтелектуальної системи відновлення людини. Спочатку вона називалася просто «Відновлення». Потім деякий час її називали «Стіл». Зараз вона позиціонується у всьому світі під єдиною назвою «Нова Людина Україна».

– Що це за система?

– Насправді, цілий комплекс систем. Я дуже довго вивчала її. Спершу українські дослідники навчилися повертати людям втрачені кінцівки. За допомогою насаджуваних трубок із «надживими» стовбуровими клітинами, які, розмножуючись, генерували нові «штучні» клітини. Ось ці «штучні» клітини вміли синтезувати необхідні компоненти, аби стати повноцінними «живими клітинами». Із індивідуальними носіями інформації людини-реципієнта. Для цього вони занурювали людину у довготривалий сон: спочатку на кілька місяців, ба навіть півроку. Але потім до розробки доєдналася уся світова спільнота, хоча досі усі дослідження відбуваються лише тут, в Україні. Та процес відновлення пришвидшився до кількох тижнів, максимум.

Марко береться лівою рукою за праву.

– Це правда? – запитав він. Аліса кивнула, – Я відчуваю оніміння.

– Тому що ти її ще не розробив. Хоча вона у тебе вже майже півроку, проте у тебе не було можливості розробляти її. У цьому і була основна проблема: розробники казали, що для відновлення потрібно, аби організм людини-реципієнта реагував на роботу «надживих» стовбурових клітин. Але ти у вегетативному стані не був на це здатен. І тому мені деякий час відмовляли. Але розвиток Столу не стояв на місці: продовжилися дослідження в області відновлення так званої «ментальної людини». Увесь світ тут, в Україні – чи, вірніше, Україна для усього світу – навчилася повертати людину до притомності. Щоправда, це не завжди можливо, залежить від ступеню ураження мозку, але можна сказати, що майже завжди. Тож одразу, щойно з’явився хоч якийсь шанс повернути тебе сюди, я почала шукати можливості приєднати тебе до Столу. Спочатку це вважалося досить небезпечною процедурою. Людині вживлюють нервові стимулятори і імпульсами стимулюють різні ділянки мозку. Щось з легкістю могло піти не так. Але багацько успішних операцій спростували цю думку.

– І довго я був там? На Столі?

– Вісім з половиною місяців.

– Майже, як нове народження.

– Ти щось пам’ятаєш, тату?

Обличчям Аліси течуть сльози.

– Я спав, – відказує Марко.

– Ти бачив сни?

– Два. Вони постійно повторювалися. Але я не завжди це розумів.

– Підвал і зруйнована кімната? – перепитує Аліса. – Ти повторював ці слова.

Вона обережно бере батька за руку.

– Це все було, – тихо мовляє Марко. – Вони розстрілювали нас, просто на вулиці, за те, що ми – українці. Вбивали. Катували, а потім стріляли у потилицю. Давили танками. Ґвалтували. Руйнували будинки. Цілі міста. Величезні міста.

– Так і було, тату. Потвори принесли смерть. Але від смерті й згинули. Слава Збройним Силам України! Потвори не зламали, лише міцніше об’єднали. Тому що не зламати нас. Так було і буде. Ми усі були і будемо. І наша Україна завжди буде незалежною. Історія завжди поверталась на те саме коло, і так тривало не одне століття. Та ми розірвали те коло у важкому 2022 році. Так, нам досі болить за усе, що сталося. Але ми сильні, ми впоралися і бережемо пам'ять про кожного, хто віддав своє життя, про кожного, хто боронив нашу землю. А щодо міст – ми усе відбудували. Житла стало ще більше. А люди знову щасливі. Вони знову посміхаються, мріють, кохають, планують майбутнє.

– А твоя мама? – питає Марко, – Моя дружина, моя Оля, де вона?

Аліса притихла, потьмяніла.

– Ми якраз їдемо до неї. Я завжди беру тебе із собою.

Марко повільно відвертається до вікна. Ось чому він не бачив обличчя дружини у одному із снів – у підвалі. Бо за усі ці роки забув його.

– Поїхали, доню. Я дуже хочу з нею поговорити.

– Добре, тату, – каже Аліса, а потім впевнено додає: – Усе буде добре, доки світу та сонця.

Вони повільно рушають з місця.

У Аліси ще купа питань. Вона ще так багато хоче сказати. Розповісти.

А Марко намагається порахувати, скільки це йому років. Та він не відчуває власного старіння. Лише переродження від болю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Юрій Морозов
09.11.2022 01:22
До частини "Відновлення"
Спойлер!
Як читачеві мені сподобалося. Інтелект автор має, писати вміє, читати цікаво. Я все зрозумів! І це супер. Бо останнім часом, нажаль, зтикався із такою "чудовою" прозою, що інколи не мав гадки: хто? що? де? куди? Коротше, ваша перемога для мене очевидна. Далі, якщо у вас є час) Але як той, хто інколи зазирає за куліси скажу так: коли є певний оповідач, який типу "бла-бла-бла розумні речі, наука, терміни, бла-бла-бла", — я його називаю "кідруківцем". Якщо ви читали Макса, то гадаю вже знайомі із таким жанром як псевдохудожня-вікіпедія. За виключенням Бота, який досить щиро і подоброму копіював Крайтона, усе інше, на мій смак (вихований НФ від 50-х до 90-х і трохи далі) максимально далеко від художньої літератури. Я не вважаю, що НФ має йти у цьому напрямку. Гадаю, сама цікава позиція: на межі, — типу Пітера Уоттса. Він он просто все надрозумне виніс за межі книги. Або ж коли всілякі надрозумні речі читач отримує на фоні історії, і головне — поступово. Просто не так: прийшла в кінці якась N і така: коротше слухай, зара я тобі кульмінацію перекажу. Топорно й не смачно. Повірте, я якось прочитав всі перекладені оповідання-фіналісти Неб'юли. Якщо б ви пройшли той самий шлях (зворотнього вже не буде, я попереджав;) бозна, що б трапилось, ви, можливо, навіть не стали б це публікувати. А може й стали б. То просто я така бісота) У підсумку, моя думка, як інколи літератора, така: словом ви володієте, інструментарій чудовий, трохи відшліфувати всілякі прийомчики. Але то тільки можливо. Я ж наче у меншості, та й сам від вподобайки не втримався) Розумійте, як хочте)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Донець Денис
    19.11.2022 11:17
    До частини "Відновлення"
    По-перше, хочу подякувати за коментар і оцінку мого твору! Щиро дякую! По-друге, деякі речі здалися неоднозначними, але наразі для мене це виглядає так: моя суб'єктивна думка на вашу суб'єктивну думку. Однак скажу таке: чудових авторів багато, а тих, хто пише краще і цікавіше - ще більше, і якщо зважати на усіх, то маю сумніви, що я б узагалі колись щось опублікував. Кожен твір завжди здається незавершеним, і це правда - завжди можна щось додати, виправити, переписати. А якби не певні дедлайни, то хтозна, чи було б і цей твір колись опубліковано :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Юрій Морозов
    21.11.2022 01:37
    Твір гарний, просто інколи є думки, які немаю бажання тримати при собі. Особливо ті, що не мають на меті образити. Мирного вам дня!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Тетяна Фан
    28.09.2022 22:08
    До частини "Відновлення"
    Вітаю. Дякую вам за такий твір, він дуже чуттєвий. Цікаве бачення майбутнього. Коли читала відчуття було, що той хто писав пережив те, що відбулось з головним героєм. Дякую вам за вашу роботу, за ваше бачення. Все буде Україна, ми вже перемогли, а вони програли ще 24 лютого була їхня поразка бо не розуміли вони з якою нацією та поколінням зіштовхнуться.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ерік Керсі
    19.09.2022 11:06
    До частини "Відновлення"
    Коментар видалено автором
    Ерік Керсі
    19.09.2022 11:06
    До частини "Відновлення"
    Ваше оповідання починається цікаво і соковито завдяки вдало підібраним описам. Проте деякі моменти слід підкорегувати: - Є невеличка проблема з тавтологією: сполучники "але", "що" краще б розбавляти такими, як "проте", "та", "який/яка/яке/які". - "Пахнуло озоном" - може, "пахло"? - "Стіл розумів усе, що він відчував (пропустили кому) і відповідав імпульсами." Далі до правопису не чіпляюся, бо в цілому твір написаний грамотно. Початок здався трохи затягнутим, та наприкінці першої частини ви гарно вивернули все у "живий" спогад, що задало потрібний тон. До жаху реально описані страхи українців: це однозначно підкуповує, у хорошому сенсі. Твір дійсно пробирає до кісток. Оповідання написане впевненою рукою досвідченого автора. Дуже сильна емоційна складова, живі герої та описи, від яких інколи тілом пробігали мурахи. На мій погляд, це найсильніший твір з тих, які до цього мені траплялися на конкурсі. Браво!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Vlad Tarasevich
    18.09.2022 13:30
    До частини "Відновлення"
    Досить дивна структура у вашого оповідання. Все, що буде далі стає зрозумілим вже після перших абзаців. Тобто власне інтриги немає. Далі йде такий собі "потік свідомості" - ну, це нехай, треба ж якось показати стан людини між смертю і життям. Але потім дівча виголошує лекцію. Лекцію змінює пафосний текст. Наприкінці обо'вязкові емоції - втрати, сльози, пам'ять. 🙂 Але це моє бачення, а не ваше. 🙃 "Художник так бачить" 😎 Тому поставлю вам тверду п'ятірку 😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    18.09.2022 11:08
    До частини "Відновлення"
    Моїй доньці п'ять з половиною років. Кожного разу, коли я кажу, що монстрів не існує, то відчуваю, що обманюю. А коли вона вперше сказала, що не хоче, щоб росіяни її вбили ... Ваш твір у саме серце. Дякую.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таліана
    16.09.2022 09:56
    До частини "Відновлення"
    Написано сильно. Треба було постійно пильнувати, щоб не загубити важливих деталей. Як на мене, довга промова доньки у кінці занадто пафосна. Люди так не розмовляють. Все інше супер!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Тамара Рудик
    06.09.2022 15:58
    До частини "Відновлення"
    "До провини доєдналася свідомість свого безсилля". У безсилля є свідомість?) Можливо, усвідомлення свого безсилля? Зустрічала такі цікаві фрази в декількох місцях.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Донець Денис
    03.09.2022 21:07
    До частини "Відновлення"
    Коментар видалено автором
    ГаляВуд
    02.09.2022 01:59
    До частини "Відновлення"
    Прочитала з радістю і зацікавленням. Гарно написано, глибокий текст, тема - як на мене - розкрита. Не маю до чого причепитися. Хай чіпляються інші :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше